Низка бонусів, але й суворі правила: як живуть переселенці у модульному містечку в Полтаві

— Тут живуть люди, які в більшості випадків втратили все, — зауважує насамперед комендант містечка Володимир Іваненко. — Хто має гроші, той або винаймає житло, або уже придбав його. У нас дійсно ті, хто не в змозі платити за оренду, кому нікуди повертатися, або ті, хто боїться повертатися у свої домівки. 

 

Поселенці представляють всі області, які найбільше потерпають від російської агресії: Донеччину, Луганщину, Харківщину, Херсонщину, Миколаївщину, Сумщину. 

 

Останнім часом попит на помешкання в містечку значно зріс, тоді як минулого року охочих було небагато. Останнє велике заселення — 50 осіб — відбулося в жовтні.

 

Когось відлякувала певна віддаленість від міста, когось — тимчасовість конструкцій, з яких виготовлені модулі, бо думали, що в них буде занадто жарко влітку та холодно взимку. 

Насправді страхи виявилися надуманими. Модульне містечко з Полтавою сполучають три регулярні автобусні маршрути, тож дістатися в обласний центр зов­сім не проблема.

 

А взимку, за відгуками поселенців, у кімнатах і в усіх побутових приміщеннях завдяки установленим електроконвекторам було так тепло, що можна було ходити в самих трусах. 

 

До школи й дитсадка легко дійти пішки, а недавно зов­сім поруч відкрився ще один дитячий садок. Неподалік — фельдшерсько-акушерський пункт. 

 

З переваг — мешканці модульного містечка досі отримують привізні безоплатні гарячі обіди, не прибирають у місцях загального користування й не сплачуть за комунальні послуги.

 

Комунальні послуги покриваються за кошти обласного бюджету, харчування — за кошти бюджету Полтавської міської громади через міжбюджетний трансферт. 

 

Загалом у містечку нині проживають 223 особи, з них 28 — діти віком до 18 років, дехто з них уже навчається у вишах. Кілька людей отримують другу вищу освіту. Родини з дітьми мешкають в одному модулі.

 

— Як можна потрапити до модульного містечка на ці місця? — запитую Володимира Іваненка.

 

— Я точно не займаюся розподілом місць, — відповідає він. — Бо дехто, не знаючи механізму поселення, їде одразу сюди. Але ні, спочатку треба їхати в Обласний виплатний центр, що за адресою: Ігоря Дорошенка (колишня Ціолковського), 47 у Полтаві. Там треба подати, окрім заяви, довідку про статус внутрішньо переміщеної особи та підтвердження реєстрації у Полтавській територіальній громаді.

 

Черга на заселення формується на основі цих документів відповідно до дати подання. Потім документи розглядає комісія ОВА з питань розміщення у тимчасових спорудах, за результатами якої видається відповідне розпорядження начальника ОВА. 

Четвертого квітня було останнє розпорядження Філіпа Проніна (начальника Полтавської ОВА. — Авт.) про заселення. Дванадцять осіб зайняли свої місця, а троє ще мають право на заселення. 

 

— І часто буває таке, що люди не доїжджають у містечко після проходження встановлених процедур? 

 

— Це не поодинокі випадки. Буває, хтось передумав, знайшов інше житло, виїхав за межі області чи за кордон. Певний час їхні місця залишаються в резерві, згідно із затвердженою процедурою, бо люди фактично не втратили своє право. Згодом, якщо заселення не відбулось, ми передаємо ці місця комісії, яка розподіляє їх серед тих, хто стоїть наступними у черзі на розміщення.

Модульне містечко для ВПО у Полтаві — це 6 комфортабельних будиночків, у кожному з яких по 18 кімнат площею 13 квадратних метрів. У коридорі — туалетні й душові кімнати (окремо жіночі та чоловічі в різних частинах блоку).

 

Там облаштовано душові кабінки, унітази, умивальники. Окремо є технічні кімнати з пральними та сушильними машинами, просторі кухні з електроплитами, холодильниками, морозильними камерами, шафами та мікрохвильовками, кімнати відпочинку з великими плазмовими телевізорами і м’якими диванами. 

 

Згідно з проєктом, який розроблено донором (Фондом міжнародної солідарності Польщі), модульне містечко розраховане на 432 особи, за умови, що половина — це діти. Тому спочатку кожна кімната була облаштована двома двоярусними ліжками.

 

Але, згідно з Постановою Кабміну «Деякі питання функціонування місць тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб», на одну особу має припадати не менш ніж 6 кв. м.

 

Тож двоярусні ліжка Товариство Червоного Хреста України замінило спочатку на мобільні розкладачки, а згодом — на гарні односпальні ліжка з ортопедичними матрацами, і тепер у кімнатах мешкають по двоє-троє людей.

 

Троє — якщо це родина з дітьми. Їм залишили двоярусні ліжка. Загалом у модульному містечку мешкає 67 родин з дітьми. 

— У нас є кілька сімей, серед них і та, в якій чекають поповнення, що займають дві кімнати, — каже Володимир Іваненко.

 

— За яким принципом ви поселяєте чужих людей в одну кімнату? — цікавлюся. 

 

— Насамперед за віковим. Але не завжди вони уживаються між собою, бо в кожного — свої життєві звички. 

 

— І тоді вам доводиться їх розселяти?

 

— Були переселення всередині, я сказав би. Раніше рятували вільні кімнати, але тепер, коли практично всі місця зайняті, доводиться міняти місцями співмешканців.

— Через що найчастіше конфліктують? 

 

— Через увімкнене світло, коли один хоче заснути, а другий — почитати. Або полицю на кухні, яку не можуть поділити. А ще через політичні погляди, лихослів’я. На жаль, є мешканці зі згубними звичками.

 

Загалом ніхто не хоче змінювати своїх звичок, під когось підлаштовуватися. Особливо важко уживаються між собою пенсіонери. Але про відмову комусь у поселенні не може навіть ітися, бо це було б порушенням прав людини.

Якщо конфлікти виникають у мій позаробочий час, мені телефонує охорона, я приїжджаю, розбираюсь. 

 

— А якщо доводиться когось виселяти, то куди? На вулицю? 

 

— Ми розробили та затвердили правила внутрішнього розпорядку, бо все ж таки це місце колективного проживання різних за віком і за звичками людей. При розміщенні всі мешканці під підпис із ними ознайомлюються і зобов’язуються дотримуватись.

 

На вживання алкоголю та інші аморальні дії — жорстке табу. Бо тут є діти, тут значні матеріальні цінності, про які треба дбати. Якщо людина, скажімо, часто пиячить і заважає іншим, то прощаємося. Спочатку виносимо попередження, і якщо нічого в поведінці людини не змінюється, даємо 14 днів на пошуки іншого житла.

 

На вулицю їх ніхто не виганяє, направляємо до міської ради, де можуть допомогти у пошуках роботи і житла. Знаю, дехто перебрався у робітничі гуртожитки. 

 

Буває, викликаємо поліцію, якщо ситуація виходить з-під контролю нашої охорони, яка, до речі, працює тут у режимі 24/7.

Більшість мешканців модульного містечка не працюють. Хтось на пенсії, а хтось просто не хоче шукати роботу. Вільний час проводять переважно в кімнатах або на гарно облаштованій території. На літньому майданчику тут встановлено спортивні тренажери, є купа розваг для дітей.

 

У кількох альтанках можна сховатися від спеки чи дощу й пограти у настільні ігри. Одразу за парканом містечка — кіоск із товарами першої необхідності, тож далеко їхати по них не треба. 

 

Мешканців містечка намагаються розворушити різноманітні громадські організації й благодійні фонди: влаштовують екскурсії по місту, проводять для них на місці безоплатні юридичні консультації, спілкуються на релігійні теми, організовують змістовне дозвілля. 

 

— Психологічна допомога серед мешканців не так затребувана, як можна було б очікувати, а їхні юридичні питання стосуються переважно соцвиплат для ВПО, — констатує Володимир Іваненко. 

 

Чоловіки за потреби можуть щось відремонтувати (сантехніку, побутові прилади), жінки можуть доглядати за клумбами. 

 

Хтось волонтерить — виготовляють на місці окопні свічки, плетуть маскувальні сітки. 

 

Найпопулярніше місце роботи у тутешніх ВПО — обласна психіатрична лікарня, оскільки вона розташована поруч: ідуть туди в охорону, медсестрами, санітарками, буфетницями, кухарями. 

 

Молодшою медсестрою працює в лікарні й Олена Володимирівна з Лисичанська. Загалом мешканці містечка неохоче спілкуються з журналістами, а вона погодилась розповісти свою історію. 

— Ми з чоловіком кілька місяців провели в окупації, а тоді вирішили вибиратися з міста, бо то не життя, — присідає жінка на лавку в їдальні. — Виїхали гуманітарним коридором — через Бєлгород, Суми. У Полтаву раніше перебралися донька із зятем, дитиною та свахою. Спочатку нас поселили у школу для глухонімих, але невдовзі її звільняли від переселенців і нам запропонували модульне містечко. Нам одразу тут усе сподобалось. 

 

Пані Олена перераховує, що саме сподобалось:

 

— Смачно годують. Завжди є шматок м’яса, риби чи сарделька. Овочі й фрукти постійно. Хай раз на день, але це велика підтримка.

Черг, щоб помитися в душі, випрати одяг та білизну, немає. 

 

На кухні — чотири електроплити на дві конфорки, теж на всіх вистачає. Можна готувати у мультиварці. Щоб було веселіше, господині включають телевізор.

 

Взимку тепло, а влітку прохолодно, оскільки в коридорах встановлено кондиціонери. Відчиняй кімнату — напускай холоду.

 

— А не страшно залишати двері відчиненими? Контингент же різний...

 

— Різний, але дружний. Тут ніхто нічого не візьме чужого. Навпаки, кожен ділиться з іншими чим може. 

 

Усі працездатні члени родини Олени Володимирівни мають роботу: чоловік-пенсіонер влаштувався електриком, вони з донькою — молодшими медсестрами в психіатричну лікарню, зять заробляє по шабашках. 

 

— Уже трохи адаптувались, — каже жінка на завершення розмови. — Навчились жити одним днем. Сьогодні маємо дах над головою, маємо що поїсти — то й добре. А що буде завтра — ніхто не знає.

 

У нас у Лисичанську залишалась квартира, щоправда, без вікон. Її розграбували. Чи повернемось ми колись туди? Намагаюсь про це не думати. Бо дуже боляче...