Один сірий, другий білий: ветеран російсько-української війни створив одну з найбільших гусячих ферм в Україні

«2019 року, звільнившись із військової служби через погіршення стану здоров’я, почав думати над тим, чим би зайнятися в мирному житті, — не сидіти ж склавши руки. Я родом із села Дрижина Гребля. А в селі Червоні Квіти, що десь за 30 кілометрів від моєї малої батьківщини, батьків знайомий Петро Слоква тримав гусячу ферму. Я ще під час відпустки разом із батьком та рідним братом Русланом поїхав туди, аби подивитися, як функціонує господарство. Пригадав, як пас гусей у дитинстві: оскільки брат був на 6 років меншим, то входило до кола моїх обов’язків. Отже, подумалося, це не така вже й нова справа, — жартує колишній військовий. — У селі Шапки, що межує з моїм рідним селом, стояли закинуті приміщення тваринницьких ферм. Ми з батьком вирішили їх придбати. Отак усе й почалося».

 

Нині господарство ветерана російсько-української війни займає площу 5 гектарів: три з них він орендує, а два гектари одержав у власність як учасник бойових дій. До того ж узяв в оренду 30 гектарів лук.

 

Вказуючи рукою на старе приміщення з нерівним, місцями полатаним шиферним дахом, Роман Дрига ділиться планами:

 

«Його з часом доведеться перекривати. А в отому пташнику дах узагалі був обваленим. Місцевий житель Михайло Маник працює на моїй фермі з перших днів її існування. Так от, разом із ним викорчовували вищі за оці будівлі чагарники.

 

Під час розчищення території від зарослів кущів знайшли фундамент і в підсумку звели на цій основі один зі складів для зберігання зерна. Узагалі починали з малого: спочатку запустили приміщення, що не протікало, перед цим повикидавши з нього старі жолоби.

 

Потім завели сірих гусей, а тоді на прохання клієнтів — ще й білих. Перших птахів привезли з Миргорода. Згодом почали комплектувати стадо. 2020 року лишили миргородського гусачка, а гусочку доставили з куп’янського господарства — додали, так би мовити, свіжу кров.

 

У цей час почали формуватися територіальні громади. І луки, де випасалися гуси з ферми Петра Слокви, стали громадським пасовищем. А оскільки ця птиця неодмінно має пастися на травостої, Петро Іванович вирішив передати своїх гусей мені.

 

На перших порах усі гуси в моєму господарстві були великої сірої породи. Із часом підселили представників іще однієї породи — данський легарт: цих птахів привезли з Миколаївської області. Одразу взяв на роботу і двох пташниць». 

У колишнього військового Романа Дриги виявився підприємницький хист.

 

Птахоферма нашого героя спеціалізується на виробництві яєць для інкубації. І нині тут налічується близько 6 тисяч гусей.

 

До речі, такі господарства, де вирощують понад 5 тисяч особин птиці, в Україні можна на пальцях порахувати. 

 

«Безумовно, в перший рік діяльності було дуже важко, — констатує мій співрозмовник. — Молоді гуски несли не надто великі яйця. Якщо 2-3-річна особина несе яйця вагою 160—180 грамів, то 1-річна — вагою 120—150 грамів. Відповідно, наша продукція була для власників інкубаторів не надто цікавою. До того ж моє господарство мало хто знав. Та все ж ми знайшли вихід: частину яєць реалізували, а частину — самі інкубували й потім продали гусенят. 

 

Здавалося б, тільки-но більш-менш розкрутилися, аж тут новий виклик — повномасштабна збройна агресія рашистської федерації. Моя птахоферма розкинулася в балці. І всі оці ракети та безпілотники, які ворог спрямовує на місто Кременчук, пролітають над нею — сторож щоразу доповідає мені про це по мобільному телефону. Отакі сьогоднішні реалії життя. 

 

Другого дня повномасштабної війни ми з батьком та братом провели техобслуговування нашого автомобіля Volkswagen Transporter Т4 («течика»). А вже третього дня вдвох із Русланом відігнали його знайомим військовослужбовцям з 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», які перебували на Сумському напрямку.

 

Пізніше не тільки долучався до кількох зборів на автівки для фронту, які організовували голова Білицької територіальної громади Микола Скрильник та мій батько, а й відганяв їх до місць призначення: чи то разом із батьком, чи то з Русланом, чи то з двоюрідним братом Тарасом. Придбавши десь перед Новим роком за власний кошт квадрокоптер DJI Mavic, передав його бійцям десантно-штурмових військ».

І з початком повномасштабної російської навали Роман Дрига продовжував господарювати на птахофермі. Хоч, не приховує, відчував певну розгубленість — його, як і багатьох, лякала невизначеність, повна невідомість, що буде далі. Розпочався племінний період, а ніхто з представників інкубаторів, що були в Чернігівській, Харківській, Запорізькій областях тощо, не приїхав по інкубаційні яйця. 

 

«Повномасштабна війна дуже вдарила по українському бізнесу. Десь по кінець березня 2022-го в усіх було повне заціпеніння. У той час місцеві жителі, які організовували випічку для військових, брали в нас на птахофермі гусячі яйця, що вважаються ще поживнішими, ніж курячі. Та коли, попри це, їх зібралося на складах дуже багато, ми з власником інкубатора в селищі Нові Санжари, котрий є вимушеним переселенцем із міста Шахтарськ Донецької області, пішли на ризик, вирішивши: кладемо яйця з мого господарства на інкубацію, а далі що буде, те й буде. І поки вони інкубувалися, сталося так, що ЗСУ відігнали ворога з території Київської, Чернігівської та Сумської областей. Тож потім ми з компаньйоном проводили реалізацію пташенят, і вона була доволі успішною», — стверджує підприємець. 

 

Тепер гусячу ферму Романа Дриги добре знають в Україні: сюди приїжджають по інкубаційні яйця чи не з усіх областей. Роман запевняє: «Клієнти дякують, зазначаючи, що якість наших яєць є однією з найкращих, що неодмінно позначається на якості виводу пташенят. І, власне, з реалізацією яєць у нас немає проблем. От якби ще й цінова політика влаштовувала (її, як відомо, формує ринок, що залежить від рівня платоспроможності населення, яка в умовах війни ще більше впала)». 

 

Рік тому підприємець, який старається йти в ногу з науково-технічним прогресом, закупив і встановив на своїй птахофермі дві автоматизовані кормороздавачі для молодняку. Експеримент був досить вдалим.

 

Відтак, дізнавшись завдяки Білицькій селищній раді про грантову програму «Курс на незалежність», що допомагає регіональним підприємцям розвивати своє виробництво в умовах воєнного стану, Роман Дрига вирішив узяти участь у цьому проєкті й у бізнес-плані зробив заявку на три такі автоматизовані лінії годування й напування птиці, а також систему вентиляції. Чоловік не приховує, що результатами повністю задоволений. 

 

«Мені передали обладнання вартістю 760 тисяч гривень. Зараз на птахофермі вже встановлено загалом 6 автоматизованих кормороздавачів, тож потребу в них повністю закрито. Приємно, що в кожному пташнику тепер є й вентилятор, який дає змогу підтримувати оптимальний мікроклімат. Водночас я взяв на себе зобов’язання протягом року надати допомогу територіальній громаді загальною сумою в 76 тисяч гривень, а також створити три нові робочі місця, — розказує про умови отримання гранта учасник бойових дій. — Вважаю, все це цілком посильно. І, до речі, цими днями всі свої зобов’язання виконав достроково».

 

Роман Дрига хвалиться й тим, що його працівники уже встиг­ли скосити на площі 10 гектарів цінну кормову культуру люцерну та на площі 30 гектарів лугові трави й більшу частину сіна затюкували.

 

«У раціоні птиці неодмінно має бути клітковина, — пояснює він тоном знавця. — Он бачите, на другому поверсі старого приміщення зберігаємо заготовлене сіно. А оце будую кормокухню, яка потрібна, зокрема, для того, щоб пророщувати овес, що слугує для гусей природною «віагрою». Причому жодною «хімією» пророщеного вівса не заміниш. Не секрет, у бізнесі всі хочуть одразу отримувати мільйони. У реальності ж до цього треба йти поступово. І працювати до сьомого поту — тоді й успіх не забариться. Якби тільки закінчилася ця війна».

 

Іще така цікава деталь — дорогою до Романової птахоферми ми заїхали на інкубатор у місті Решетилівка, де герой цього матеріалу забрав фазаненят.

 

У відповідь на моє здивування Роман усміхнувся: «Якщо гуси — бізнес, то фазани — це моє хобі. Поза межами ферми утримуємо кілька сімей цих птахів. Їхні яйця здаємо на інкубатор. А маленьких пташат вигодовуємо і, коли ті виростуть, випускаємо в дику природу. Учора мої трактористи косили траву. А я якраз повертався з інкубатора. Дивлюся — всі луки скошені за винятком одного клину. Як з’ясувалося, все тому, що тракторист не зміг вигнати з трави самку фазана з виводком. Отак у міру своїх сил дбаю про живу природу. От тільки якби інші люди не перешкоджали — хоч іноді думали б замість підпалювати очерети та суху траву».