Журналіст — одна з найважливіших професій у сучасному світі.
Це може бути непомітно збоку, особливо якщо споглядати тільки новини про прокладання асфальту на сусідній вулиці чи про конфлікти сусідів через надмірний шум за стіною.
Але всі найважливіші новини до народу доносять також журналісти.
Це особливо було помітно на тлі COVID-19 та на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, коли для багатьох людей інформація по телевізору ставала чи не рятівною.
Так уже сталося, що завдання журналіста в наші дні — це не просто інформування суспільства, а передусім звертання уваги людей на певні події.
Важко порахувати, скільки корупційних скандалів і кримінальних справ було зрушено з місця тільки через увагу людей, яка була прикута до ходу слідства завдяки постійним журналістським репортажам.
Не нашкодь
Однак, на жаль, не всі сучасні медійники (а це поняття ширше за «журналіст») розуміють, що «не нашкодь» — це заповідь не лише лікарям. Знаходяться і ті, для кого кількість переглядів і лайків на ютубі важливіше за будь-що, навіть важливіше за чуже життя.
Згадаймо кілька випадків, які сталися після початку повномасштабного вторгнення росії. На жаль, траплялося, що «володарі пера» сміливо клали на важіль життя десятків людей, тільки щоб оприлюднити «класні кадри».
«Ніколи не вірте журналістам, хлопці», — це слова одного знайомого автору добровольця, який долучився до лав ЗСУ.
«Якщо до вас приїжджають журналюги, то показувати їм треба мінімум, а краще половину мінімуму. Особливо якщо це іноземці. Не вірте жодному їхньому слову. Всі ці «та покажіть нам щось цікаве, ми що треба виріжемо» — суцільна брехня. Не дай Боже ви їм покажете те, що показувати не треба: позицію, інженерні укріплення, особовий склад підрозділу — все це буде вже в ефірі в той же вечір. І плювали вони на ті свої клятви про «все виріжемо». Покажуть і не подавляться», — емоційно розповів доброволець.
Подібні побоювання далеко не безпідставні й уже не один раз були перевірені кривавою практикою.
Кіно- і фотокадри не повинні стати «наводкою»
Одним із найяскравіших прикладів погоні за хайпом на крові — з Херсона. Деокупація міста відбулася 11 листопада 2022 року. Надскладна операція ЗСУ увінчалася стратегічним успіхом.
Одне з найбільших міст України, що потрапили в окупацію російських військ, було звільнено. Ворога — розбито. Повністю ліквідовано його плацдарм на правобережжі Дніпра, а з ним розтанули й будь-які мрії ворога про можливий наступ на Одесу та Миколаїв.
Ганна Маляр.
Фото з сайту «esreso.tv».
У той же день, 11 листопада, Оперативне командування «Південь» повідомило, що доступ до щойно звільнених населених пунктів Херсонщини для журналістів поки обмежено.
Обґрунтували це логічними та зрозумілими причинами: замінованість території, можливі ворожі ДРГ та «забуті» підрозділи противника, які просто «загубилися».
До того ж усі розуміли, що кадри зі щойно звільненого міста одразу підуть в ефір. До них могли потрапити новооблаштовані позиції Сил оборони України — а це вже «наводка» для ворога.
Здавалося б, доволі логічна заборона, але українських «правдорубів» таким не візьмеш. Як вітчизняні, так і іноземні журналісти, зрозуміло, рушили на Херсон. Знімали.
14 листопада, всього через 3 дні, кількох журналістів було позбавлено акредитації, а деяким іноземним журналістам узагалі заборонено працювати в Україні. У цей пул потрапили hromadske, CNN та SkyNews.
Здавалося б, яка буде на це реакція самих журналістів, які порушили прямий наказ командування у воєнний час, наразили на небезпеку себе і велику кількість військових та цивільних людей? Вони обурилися! І буквально почали вимагати повернути акредитацію.
Зі слів медійників виходило, що виним в усьому є саме ОК «Південь», бо заборонило їм роботу в щойно деокупованому місті. Про вищезгадані причини заборони, звичайно, не обмовилися.
Мінські домовленості
Коли на горизонті маячать десятки тисяч лайків, то не тільки звичайні журналісти готові осідлати криваву хвилю хайпу. До цього долучаються медійно відомі персони. Так, 27 листопада 2021 року відомий журналіст та блогер Юрій Бутусов виклав у себе на сторінці в фейсбуці відео, де він робить постріл зі 152-міліметрової гармати Д-20 зі словами: «По окупантах — вогонь!».
Спочатку відео не мало жодної додаткової інформації, тож суспільство вирішило, що даний постріл був зроблений у зоні проведення АТО/ООС, а оскільки на той час іще діяли Мінські домовленості — це викликало скандал, включно із заведенням справи ДБР на Юрія Бутусова.
Він потім пояснив, що цей постріл було зроблено доволі давно і на навчаннях у тилу. Але постає питання: чому одразу не прояснив деталі зйомки? Звичайно, вже неможливо встановити, як планував даний пост Юрій, та й не знає цього ніхто, крім нього.
Але якщо подивитись на деталі, які на поверхні, то можна дійти висновку, що, скоріш за все, Юрій Бутусов спеціально виклав відео без опису, сподіваючись, що суспільство подумає, нібито відео було знято в зоні ООС, а Юрій героїчно завдав вогневого ураження ворогу. Але коли ситуація набула розголосу і вийшла з-під контролю, то журналіст поспішив викласти уточнення.
Враховуючи, що Мінські домовленості були в дуже хиткому положенні, то такий постріл міг розв’язати руки проросійським бойовикам і російській пропаганді (що й фактично було зроблено), які відповідно могли активізувати обстріли українських військових, прикриваючись тим, що Україна, виходить, не дотримується домовленостей, до того ж допускає до зброї некомбатантів.
Особисто Юрій Бутусов тоді заявив, що заведення кримінального провадження на нього — це помста особисто президента України Володимира Зеленського за конфлікт на пресконференції 26 листопада. Про цей випадок доволі швидко забули, хоча він також є доволі показовим.
Слово — не горобець
Ще одним яскравим прикладом «хайпу на крові» є конфлікт Ганни Маляр, яка на той момент була заступником міністра оборони, та журналістів і медіа як таких.
Зокрема, 21 серпня 2023 року у своєму телеграм-каналі Ганна Маляр виклала пост, у якому звинувачувала журналістів у тому, що через їхні заголовки про перекидання 82-ї бригади ЗСУ на інші позиції російська авіація почала завдавати по ній удари.
У відповідь від журналістів посипалися звинувачення заступниці в передчасних заявах про звільнення населених пунктів, у яких у реальності на момент заяви ще продовжували тривати запеклі бої.
Скріншот включення CNN із Херсона після його звільнення.
Скріншот із сайту pravda.com.ua.
Варто згадати ще, за повідомленням «Еспресо TV», 25 лютого 2022 року на сторінці Ганни Маляр у фейсбуці з’явився пост про «російських військових на Оболоні, які одягнули український камуфляж».
Тоді подібні пости підхоплювали й звичайні ЗМІ, які ніяк не перевіряли інформацію. Внаслідок подібної панічної дезінформації сталося кілька катастрофічних випадків, коли підрозділи ТРО і ЗСУ на околицях Києва відкривали одне по одному вогонь, думаючи, що ведуть бій із тими самими «перевдягненими на Оболоні» росіянами.
Неможливо встановити, скільки життів забрали яскраві заголовки, не відфотошоплені кадри й написані на швидку руку пости в телеграмі.
Єдине, що можна сказати точно, — кожне втрачене життя можна було б зберегти, якби журналісти, блогери, а подекуди й високопосадовці банально перевіряли власну інформацію, не поспішали публікувати кадри, щоб найпершими зібрати перегляди, репости й лайки, не звертаючи уваги на те, що на відзнятих ними моментах присутня секретна інформація.
Ігнорування простих правил інформаційної гігієни можуть вартувати комусь життя. Далеко не для всіх володарів пера така «дрібниця», на жаль, варта уваги та втрачених переглядів.
Наостанок хочеться згадати слова письменника Джорджа Орвелла, того самого, котрий написав легендарний роман «1984». Мало кому відомо, що письменник брав участь у громадянській війні в Іспанії й залишив про це записи.
Ось рядки, написані мало не століття тому: «Для журналістів ця війна, як і всі інші війни, були просто бізнесом. Завжди відбувається одне й те саме: солдати воюють, а журналісти верещать, і жоден справжній патріот не вважає необхідним наблизитись до окопів, хіба тільки під час коротеньких пропагандистських вилазок. Іноді я із задоволенням думаю про те, що літаки міняють умови війни. Можливо, коли настане інша велика війна, то ми побачимо те, чого дотепер не знала історія, — ура-патріота, який спіймав кулю».
Це про інші час і війну. Утім досвід інших варто пам’ятати. Щоб не сприяти недбалості, яка комусь може вартувати життя.
