Сучасні українські композитори рідко зважуються писати опери.
Адже проти сміливця тут і складність старовинного (дуже умовного) жанру, і примарні шанси побачити створене втіленим на сцені (українські театри сучасних українських опер, як відомо, майже не ставлять).
І все ж винятки трапляються — й не лише на рівні перформенсу Gaia-24. Opera del Mondo, присвяченого річниці злочину росіян на Каховській ГЕС (попри сміливість усіх інших вирішень, про музику й спів там, як на мене, говорити складно, хоч сама тема епатажного дійства, напевно, широко відкриє передшлях до різних європейських культурних імпрез).
У своєму до певної міри ретроспективному концерті у великій залі Київського будинку вчених композиторка Оксана Євсюкова (яка сама пов’язує себе і з Україною, і з Латвією, де народилася й зростала) 28 червня представила прем’єру нової моноопери «Герострат».
В основу її лібрето покладено однойменний драматичний етюд Володимира Самійленка про грека Герострата, який вирішив здобути собі вічну славу ціною нечуваного злочину — знищенння храму Артеміди в Ефесі, що вважався одним із чудес стародавнього світу.
Сьогодні ім’я Володимира Самійленка (1864–1925) мало що говорить більшості українців. Навіть пам’ятна людям дещо старшого віку колискова «Тихесенький вечір на землю спадає...» з «Вечірньої казки» і легендарний хіт гурту «Кому вниз» 1990-х «Десь на світі є країна...» не асоціюються для більшості з поетовим іменем.
А на початку минулого століття він був одним із провідних наших ліриків та сатириків, чиї вірші прикрашали кожну українську антологію. Недаремно Іван Франко у 1906 році писав: «Ніхто з сучасних українських і галицьких поетів не посідає секрету української мови і ясного вислову в такій мірі, як Володимир Самійленко».
Народжений у Великих Сорочинцях позашлюбний син колишньої кріпачки й поміщика, Самійленко з дитинства чудово знав іноземні мови, а прослуханий пізніше курс Київського університету вирізняв його серед інших наддніпрянських поетів-сучасників (більшість із них могли похвалитися хіба що гімназією) першорядною освіченістю. Він (разом із Лесею Українкою та Борисом Грінченком) сміливо залучав до власних творів (зокрема й до написаного 9 липня 1888 року «Герострата») «світові сюжети».
Спершу Герострат у Самійленка — зовсім не злочинець. Йому тільки надто болить власна минущість на тлі вічних утворів безсмертних богів. Йому хочеться, щоб хоча б слава його добрих вчинків пережила його земний тлін.
Але на полі бою він виявляється боягузом, а його першу поему — осміяно. І тоді в голову Герострату спадає підступна думка: посмертна слава не конче має бути доброю.
Наче глузуючи з безсмертної богині Артеміди, він підпалює її славетний храм. Прокидається варта і починає гасити пожежу. Але вже пізно.
«Не загасити вам моєї слави! Вона безсмертна! — Чуєте? Безсмертна!» — цими словами головного героя завершуються драматичний малюнок Володимира Самійленка й опера Оксани Євсюкової.
У моноопері «Герострат» маємо той щасливий випадок синергії музики й поетичного слова, який і робить умовну за природою оперу цікавою та виразною навіть для сьогоднішніх слухачів. При виконанні під рояль (з роллю концертмейстерки блискуче впоралася сама композиторка) стараннями володаря красивого й рухливого баритона великого діапазону Павла Бєльського було вибудувано скупий і переконливий рисунок партії Герострата.
Відсутність зайвого підкреслило й те, що вийшов співак на сцену лише в пов’язці на стегнах, зав’язаній автентичним давньогрецьким способом, і допомагали йому впродовж дії тільки три аксесуари: ніж, яким він намагається вчинити самогубство; келих, із якого прагне причаститися слави, і стрічка червоної тканини, що створює візуальний образ пожежі, яка й дарує героєві жадане безсмертя, — байдуже, що ціною злочину.
Тривалі оплески після вистави підтвердили: опера як жанр усе ще жива й перспективна (хоч як намагаються своїми «вокалізами з пантомімою» «мовами оригіналів» співаки Національної опери України переконати нас у протилежному).
Моноопера «Герострат» завершила концерт Оксани Євсюкової, ставши його логічною домінантою. Але перед тим було ще багато виразної і доброї фортепіанної музики (починаючи від «Мрій», концертної польки і токати, написаних ще зовсім юною композиторкою).
Були чудові солоспіви, дуети, авторські обробки народних пісень і навіть найдавнішого відомого на сьогодні зразка європейської музики, що озвучує напис на давньогрецькому надгробку (окрім уже згаданого Павла Бєльського, в концерті звучали голоси мецо-сопрано Таміли Романенко, сопрано Ксенії Ломтєвої, тенорів Віталія Іванова, Олександра Ященка та Юй Хаонаня).
Вокальні твори, окрім української, звучали ще й китайською та давньогрецькою (Павло Бєльський є ще й знавцем цієї екзотичної сьогодні мови).
...Дебютувавши торік одноактною оперою «Софронія на вогнищі» на сюжет зі славетної колись поеми «Визволений Єрусалим» Торвато Тассо, сьогодні Оксана Євсюкова підтвердила: вона є самобутньою і зрілою представницею української композиторської школи, якій до снаги справжня опера у високому значенні цього слова. Питання тільки: хто ще побачить і почує «Герострата» «живцем», окрім слухачів на концерті в Київському будинку вчених?
Хоч тут аж проситься ідея постановки моноопери десь над Егейським морем в історичному антуражі давніх храмів (і, можливо, навіть у перекладі давньогрецькою). Може, тоді ця опера швидше стане частиною загальноєвропейського культурного життя. За своїм музичним та драматичним рівнем вона цілком на таке заслуговує.
