Свої 85 мій старший друг Василь Федорович Василашко зустрів на роботі: після виходу на заслужений відпочинок цей чоловік відпрацював у Товаристві «Знання» ще чверть сторіччя — міцне коріння, що й казати!
А ще — питоме почуття гумору. А може, відчуття обов’язку («хто ж, як не я?!»).
Вишивати інформаційний рушник Василашкової долі я не буду — це вже зробила за мене Українська Вікіпедія; на художньо-критичному рівні щемке есе про Василя Василашка «У молитві душа — як в соборі» (2014) написав його побратим, поет і видавець, лавреат Шевченківської премії Ярема Гоян.
Віршованих текстів, розсипаних у періодиці, Василь Федорович опублікував чимало, але його авторських поетичних збірок не набереться й десятка: «Течія доріг» (1981), «Ясенець» (1988), «Чи Україні ти син?» (1994, 2004), «Усміхнись веселкою з грози» (1999), «Казка-байка: чесний Лис» (2006), «Заговори, щоб я тебе побачив» (2011, 2014, 2019), «Шевченко — мій!» (2014). Було б логічно додати до цього списку «Вибране» поета, але «є те, що є» (як сказано в «Гамлеті»); отсю ювілейну сходинку він зустрічає без «етапно-підсумкової» збірки.
Поетичну іпостась Василашка доповнює його патріотично-просвітницька публіцистика — книжки «Розвиток просвітництва в Україні в ХХІ столітті» (2001), «Україні — українську!» (2002), «Знання: Традиції і сучасність» (2003, 2004), «Через терни — до України» (2006, у співавторстві з Василем Кушерцем), «Відроджуймось — не перероджуймось» (2007), «Голодомор на теренах Поділля» (2014), «Голодомор на теренах Поділля та Донбасу» (2015), «У пеклі голодоморів» (2018, 2019, переднє слово Юрія Мушкетика) та інші.
Вищу освіту журналіста Василь Василашко здобув у Львівському державному університеті імені Івана Франка (1961–1966), де перед тим навчався і мій брат та Василів друг Володимир Пилипчук.
Як журналіст зростав від сількора новоушицької районної газети до начальника Головного управління координації діяльності державних ЗМІ Міністерства інформації України та члена колегії цього міністерства.
Як учений секретар Товариства «Знання», а згодом — радник голови Товариства працює тут уже понад 38 років. А ще років із вісім був головним редактором видавництва дитячої літератури «Веселка» — можливо, другого в світі за сумарним накладом дитячих видань (за роки своєї діяльності видали понад 10 тисяч видань загальним накладом 1 мільярд 131 мільйон примірників), і це, либонь, найцікавіша сторінка його навкололітературного життя.
Ювіляр — кавалер Ордена «За заслуги» III ступеня (2006), заслужений журналіст України (1999), лавреат літературної премії імені Лесі Українки (1995) за збірку віршів «Чи Україні ти син?», мистецької премії «Київ» імені Євгена Плужника (2015) за збірку «Заговори, щоб я тебе побачив», Міжнародної премії імені Володимира Винниченка за книгу «У пеклі голодоморів» (2019), Всеукраїнської премії імені Бориса Грінченка (2019).
Двічі лауреат Всеукраїнського радіофестивалю «Пісня року» (2003, 2004). Нагороджений медаллю Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка «Будівничий України» (2014), медаллю «Володимир Мономах» Національної академії педагогічних наук (2019), почесною відзнакою НСПУ (2019).
Його літературним навчителем був славетний байкар Микита Годованець. Оскільки першу професійну освіту культосвітнього працівника Василь Василашко здобував у рідному для Годованця Кам’янці-Подільському, Василь вже тоді відчував себе одним із подільських поетів; це відчуття й досі живе в поетовому серці, хоч він ось уже мало не шість десятиріч мешкає у столиці. Рідна земля для поета — це завжди щось набагато більше, ніж те, по чому ми ходимо і де будуємо свій добробут.
«...Давно тут жив я? І тепер живу! / І де б не був, а на Дністрі я житиму», — пише поет. Десь на рівні підсвідомого озивається генетична пам’ять і любов до землі, що вродила автора, — тож, власне, про це й написалися мої «Октави психоаналізу» (1999), що я їх присвятив нашому землякові.
Збіркою «Чи Україні ти син?» (1994) Василь Василашко — тоді головний редактор видавництва «Веселка» — винесене на обкладинку тієї книжки запитання адресував, по суті, не лише дітям.
Ба, ще наприкінці 1980-х більш як половина учнів України (!) навчалися російською мовою, а потім тривалий час фактичний стан освіти різко контрастував із проголошеним Україною курсом на побудову.
«Час до батька вертатися блудним синам» — ці слова з одного з віршів Василя Василашка асоціюються з назвою доповіді доктора філософії Євгена Сверстюка «Блудні сини України» (1990) «про вирваних з коренем, національно неприкаяних і збайдужілих, позбавлених спадку традиції дітей жорстокого віку — дітей імперії».
Суспільний резонанс поетичної збірки «Чи Україні ти син?» виявився настільки помітним, що її автор став лауреатом премії імені Лесі Українки.
Збірки «Усміхнись веселкою з грози» і «Заговори, щоб я тебе побачив» стали новими вершинними книжками відомого поета, які належно оцінили читачі. Цінність другої з них помітило й журі премії імені Євгена Плужника.
З-поміж літературознавчої братії прихильне ставлення до літературної та публіцистичної творчості Василя Василашка не раз виявляв директор Інституту літератури НАН України, академік Микола Жулинський.
Ось його думка: «Якщо болить тобі доля культури, майбутнє української нації, доторкнися серцем до виношених, щирих роздумів Василя Василашка про мову, до живого пульсу його енергетичних віршів». Може, саме за цю Василашкову енергетику та щирість його охоче друкують такі авторитетні столичні видання, як «Україна молода», «Слово Просвіти», «Українська літературна газета», «Літературна Україна».
Василеві Василашку доля дарувала багаторічну дружбу з незабутнім Дмитром Білоусом — класиком української дитячої літератури, лавреатом Шевченківської премії, автором видатної поетичної книжки для дітей «Диво калинове» (1988), почесним академіком Академії педагогічних наук України.
Він був, либонь, найчастішим гостем українських школярів за ціле ХХ сторіччя. Його пристрасть до спілкування з дитячою авдиторією перейняв і Василь Василашко, який часто звертається до школярів віршем «Пригорни найспівучішу з мов» з такими рядками:
Все життя — усім серцем відчуй —
Йде урок української мови.
Й на перерві чуже не мавпуй,
Не цурайся ти рідного слова.
Бо перерви в любові нема,
Бо на зраду чатує спокуса.
Честь вкраїнська була не німа
У смертельній катівні у Стуса.
Обґрунтувавши необхідність повернення українській мові її природних і законних прав, а українцям — історичної пам’яті, поет згадує світовий досвід відродження національних мов:
Чехи відродили Прагу знімчену,
Відродив Ізраїль мертву мову —
Дивний розквіт мов, колись пригнічених!
Відродись і ти у ріднім слові,
Пий з криниць Шевченкових, Франкових,
Празникуй, як соловейко в щебеті!
Доля України та української мови, Голодомор-геноцид, феномен великих українців — це найважливіші теми поезії та публіцистики Василя Василашка.
Післямову до однієї з його публіцистичних книжок доктор філософських наук, професор, голова правління Товариства «Знання України» Василь Кушерець назвав лаконічно й афористично: «Є мова — є нація...» (2007).
Цитую початок цього тексту: «На перший погляд, ця книга Василя Василашка — лише про проблеми рідної мови. Але якщо без мови нема нації, а без нації нема держави, то це видання — і про долю нації, про долю країни, про духовне відродження. Титульна українська нація не може миритися у своїй країні із втратами позицій державної мови замість її утвердження».
Лаконічний та образний вірш Василя Василашка «1933. Голодомор»: «У тридцять три // Розіп’яли Христа. // Розіп’яли // У тридцять третім // Україну. // Христос — воскрес, // Вона — зійшла з хреста, // Я вірую у неньку Україну!».
Особливо сакральне місце у своїй поезії та публіцистиці поет відводить Великій Трійці — Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Лесі Українці. Тут треба згадати, зокрема, книжку «Шевченко — мій», яку поет видав до 200-річчя українського генія.
Публіцистика Василя Федоровича на теми політики та історії щільно насичена аргументами, цифрами і фактами. Ось лише один абзац із книги «Відроджуймось — не перероджуймось» стосовно таємної кадрової політики совєтського Кремля: «Патріарх Української православної церкви Київського патріархату Філарет на святі 15-річчя Інституту українознавства Міносвіти і науки України (24.1.2007) зауважив: «Серед призначених Москвою митрополитів України за останні 150 літ я [був] перший українець». Додайте до цього, що Кремль не довіряв українцю керма 1-го секретаря ЦК КПУ аж до 1953 р., до обрання на цей пост Олексія Кириченка. Що ж до Західної України, то тут до 80-х років місцевому комуністові не довіряли бути першим в обкомі Компартії України».
Петро Осадчук якось відзначив, що «В. Василашко — насамперед лірик». Як і в багатьох інших зрілих українських поетів, читач знайде у нинішнього ювіляра і цікаву метафору, і життєву мудрість, і відточений афоризм; і ліричні, й публіцистичні, і філософські вірші. Деякі притчі викладені поетом у вигляді мініатюр на чотири рядочки — і від того напруга думки тільки зростає.
«Попри всі жорстокі протиріччя в сучасному світі, — немовби каже своєму читачеві поет Василашко, — єдино мудрим є шлях до світової гармонії через Храм Любові, але при цьому та Любов не повинна бути вихолощена — на догоду фарисеям — від найсвятішого».
Камертоном оригінальності і людської порядності нашого поета-подолянина можуть бути його вірші, присвячені матері. Вони осяяні не тільки щирим золотом почуттів, а ще й, як правило, довершеністю форми.
Ось класично-різьблена мініатюра «Спогад»: «Мати довго не білила комина. / Тиф. Зима. Так сумно без малечі. / Лиш сліди від пальчиків — мов коми / В недописаному реченні». А за тими кількома рядками — вся, майже як у Василя Стефаника, глибина материнської трагедії і материнської любові.
Щирість і художню глибину Василашкових поезій, звернених до матері, блискуче оцінила відома авторка й виконавиця співаної поезії, художниця й композитор, та ще й землячка поета — Зоя Слободян.
Вітаючи поета-земляка, вона буквально за один подих написала й подарувала Василеві Федоровичу та його друзям і шанувальникам дві пісні на його вірші — «Пам’яті матері» та «Лист від матері», що сприймаються відтепер як пісенний диптих.
Своєрідною вишенькою на тортику Василашкової поезії є його пісенні тексти. Оскільки дискографії його пісенного доробку не існує, то пошлюся на Українську Вікіпедію, де зазначено, що пісень у нашого ювіляра — понад 70.
Ще один важливий підсумок: у тім, що Товариство «Знання» систематично поширює наукові знання про Україну та про її історію, є, звісно, й заслуга Василя Федоровича: адже він, окрім усього іншого, ще й віцепрезидент такого закладу вищої освіти, як Університет сучасних знань, а також бере активну участь у роботі Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України і Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
Дмитро ПИЛИПЧУК, письменник, заслужений працівник культури України
