Котики по-київськи: мама і донька-школярка зібрали для ЗСУ близько 2 мільйонів гривень

— Як ви зустріли повномасштабне вторгнення у 2022 році?

 

— Місяць просиділи в підвалі, вийшли та повернулися до праці. Їздили на деокуповані території, за домовленістю з «Київхлібом» возили провізію. Згодом приєдналися до саперів, обходили будинки місцевих мешканців на Київщині та Чернігівщині.

 

— У порівнянні з 2014 роком збір коштів змінився?

 

— Перший рік повномасштабного вторгнення був наймасовішим за кількістю донатів. Якщо порівнювати з сьогоденням, то закривати збори стало дуже важко. Навіть зібрати якихось 20 тисяч стає завданням не з легких. Раніше на це можна було витратити добу-дві, а зараз — місяць, якщо не більше. Майже ніхто не донатить. Люди втомилися, але у багатьох вже «немає війни».

 

— Чого бійці зараз потребують найбільше?

 

— Турнікетів. На них ми збираємо постійно. Зараз також збираємо на РЕБи, дрони, автівки та навіть елементарні колеса. Гума на фронті живе 2-3 дні: хлопці поїхали на завдання, приїхали, а коліс немає. І ми знову збір відкриваємо.

 

— У вас є фонд «Котики по-київськи». Можете розповісти про його діяльність?

 

— На початку війни ми з чоловіком та кумою створили фонд, потім почали залучати колег та друзів. Починали з гаража, розкладали та сортували там провізію на деокуповані території. Фонд «Котики по-київськи» займається різними сферами: допомога цивільним, допомога ВПО, допомога військовим. Усі ці пункти у нас затверджені в статуті.

 

— Амуніція, тепловізори, турнікети, колеса доходять до адресатів?

 

— Загалом так, окрім останнього тепловізора. Ми чекаємо... Є інформація, що хлопці ще живі, але не можуть вийти. 17-го травня я з одним з них спілкувалася. Він десь побачив фото, з благодійного концерту, дякував дітям за збір. Наступного дня поїхали купувати. Питаю адресу, а у відповідь тиша...

— Ви збираєте кошти на військо разом із донькою. Розкажіть, як так склалося.

 

— У першому класі діти писали есе на тему «Ким я мрію стати». А в четвертому читали, навіть вчителька зробила акцент на тому, що донька написала: «Я хочу допомагати людям». Її мрія збулася, вона допомагає військовим. 

Перший збір у неї був для мого однокласника Сашка. Він був у Києві проїздом, я їх познайомила. Довелось дитині зареєструвати інстаграм, фейсбук, телеграм, сигнал, щоб вони могли комунікувати. 

 

Згодом у неї з’явились підопічні, її улюблений Руслан Коваль на позивний «Артист», чудова людина, вони весь час списуються. Соня тільки питає щось там, мовляв, мама попросила мене купити армований скотч. А я — добре, мама шукає, ти збирай гроші.

 

— Я знаю, що у Софійки є подарунки та подяка від військових. Поділитесь історією?

 

— На благодійному концерті хлопці подарували їй прапор. Що в неї ще? Дарували їй лімітовані монети. Ще для неї подарунок — ручка з президентського батальйону: з однієї сторони ручка, а з іншої — остричок, щоб розбивати скло. Вона його замотала, так і носить. Потім Софійка подивилась, що у мами багато шевронів, почала хлопцям писати: «Хлопці, мені потрібні шеврони». Військовим дуже приємно, що діти допомагають, для них це дуже важливо.

— За час волонтерської діяльності ви стикались із вигоранням?

 

— Так, найгірше для мене — бачити хлопців, що повертаються на щиті. У мене величезний список безвісти зниклих хлопців, серед них дуже багато моїх близьких друзів. Я двічі їздила на упізнання, а потім приїжджала до сім’ї казати, що їхнього сина більше немає. Це для мене найважче. 

 

Тоді я вимкнула телефон, відсторонилась від усіх. Не хотілося ні збирати, ні розмовляти. Але все одно увімкнула телефон, знову збираю, знову спілкуюся. Найважче, коли ти спілкуєшся, а потім усвідомлюєш, що цього бійця більше немає. Навіть якщо ти його не знаєш. Він уже стає рідним, він уже твій, твій котик із ЗСУ.

 

— Як ви мотивуєте українців донатити на збори?

 

— Тут не потрібна мотивація. Або ти вже мотивований по життю і розумієш, що ти комусь хочеш допомогти. Або, хай як це погано звучить, до тебе приходить горе — і ти починаєш допомагати. 

 

Змусити людину допомогти нереально, це повинно йти від щирого серця. Навіть якщо витрачати сили на мотивацію, то з усього потоку людей прийдуть максимум кілька відсотків, тож я не вважаю доцільним витрачати сили на заохочення прихильників. Ми публікуємо інформацію, вона у відкритому доступі, люди її бачать. І багато хто допомагає.