Передові сили висадки, що призначені для дій у складі тактичних і оперативно-тактичних десантів, а також оборони пунктів базування Військово-Морських сил, островів, ділянок узбережжя, портів, аеродромів та інших важливих об’єктів, — це Морська піхота Збройних сил України (МП ЗСУ). Входить до складу Об’єднаних сил швидкого реагування.
22 лютого 1992 року в українському Севастополі 880-й батальйон морської піхоти зі складу 810-ї ОБрМП ЧФ під командуванням майора Віталія Рожманова склав присягу на вірність українському народові — і цей день вважають днем створення МП ЗСУ. Однак історія українських морських піхотинців триваліша, сягає щонайменше часів УНР.
Морський курінь Центральної Ради
Безумовно, «прадідусем» Морської піхоти України можна вважати морський курінь Української Центральної Ради, що був створений наприкінці 1917 року.
Ситуація в тодішній російській імперії була нестабільна, панували безлад та анархія. Тільки-но відбувся жовтневий переворот більшовиків. Друга — після лютневої — зміна влади в країні за один рік.
Червоні, які в один момент прийшли до влади в країні, були негативно налаштовані до Української Центральної Ради, оскільки вважали її «буржуйською».
Як казали класики: «Революція — це розквіт для пройдисвітів. Хто був ніким — той стане всім».
Як з мішка посипалися ті, хто давно мріяв побути отаманом, генералом чи хоча б якимось міністром. Білогвардійці прямо готувалися до боротьби з більшовиками, створюючи збройні осередки по всій країні. Тут-таки були і демократи, і представники інших поневолених імперією народів, і звичайні солдати.
Перша світова війна продовжувалася, нікуди не ділася. Лінії окопів і армії росії та Німеччини з Австро-Угорщиною продовжували дивитися одна на одну крізь кулеметну цівку. Щоправда, армія російської імперії танула буквально на очах. Цілі підрозділи самовільно знімалися з фронту. Хтось ішов на Дон — підтримувати білих. Хтось до Петрограда — підтримувати червоних. А хтось не збирався нікого підтримувати, а просто дезертирував додому, грабуючи по дорозі нещасних селян.
У зв’язку з цим Центральна Рада, яка до цього часу фактично не спромоглася сформувати хоч якесь військо, звернулася до Ради Чорноморської української громади (РЧУГ) міста Севастополя з проханням надати для охорони Української Центральної Ради (УЦР) певну кількість свідомих українців-моряків. Рада (РЧУГ) негайно розпочала формування Окремого морського куреня імені Сагайдачного, який постав буквально за два тижні.
Уже 18 листопада 1917 року 612 моряків, старшин та підстаршин Чорноморського флоту та морських піхотинців, озброєних 600 гвинтівками і 10 кулеметами типу «Льюїс», вирушили на Київ. А 23-го або 24 листопада курінь імені Сагайдачного прибув до столиці. Однак навіть такий прекрасно вкомплектований і навчений підрозділ треба було тримати в належному вигляді і контролювати дисципліну.
Одразу почали з’являтись червоні агітатори, які морально розкладали підрозділ. В результаті цього після початку вторгнення червоних більша частина куреня була здеморалізована.
Командування з огляду на ситуацію вирішило розпустити червоних матросів по домівках, запропонувавши залишитись тільки добровольцям, котрі готові продовжувати захищати Центральну Раду і битися проти більшовиків.
Внаслідок цього в підрозділі, який на початку свого створення нараховував 612 людей, залишилося приблизно 225 бійців. Вони брали активну участь у боротьбі з червоними на вулицях Києва, а також із бандитами та мародерами. Однак навіть ті дві сотні патріотів-чорноморців, які залишилися вірними своїй клятві захищати УЦР, були приречені через невміння цивільних людей з Ради керувати воєнними діями.
Події розгорталися стрімко. 8 лютого 1918 року було розпочато евакуацію всіх державних установ УЦР, а також військової залоги і міліції столиці. Про морський курінь «забули».
І через декілька днів їхній пункт дислокації оточили червоні війська, що увійшли до Києва. Найактивніших старшин і вояків куреня червоні розстріляли, а інших вивезли в невідомому напрямку. Лише кільком вдалося врятуватися.
Доба Гетьманату і Директорії
Після приходу до влади в Україні гетьмана Скоропадського по-новому почалася організація майбутньої армії. Як людина військова гетьман розумів значення оборони узбережжя моря, тож було розпочато формування бригади морської піхоти Української держави, яка мала складатися з трьох полків. Було сформовано штат, призначено командирів.
Утім, як й інші військові підрозділи армії Скоропадського, бригада морпіхів мала один головний недолік — відсутність особового складу. Щоб в армії були люди, їх потрібно призвати на службу.
Але з огляду на політичну ситуацію в країні (на теренах Української держави за пів року вибухнуло декілька селянських повстань, через різку політику реквізиції продовольства на користь німців) призов до армії відклали на зиму-весну 1919 року, але вже наприкінці осені 1918-го центральні держави програли Першу світову війну, а невдовлений правлінням народ під владою Директорії пішов на повстання.
Наслідки всім відомі: Скоропадський зрікся влади і залишив країну.
Проте ідея української морської піхоти не була закинута в довгу шухляду. Одразу після того, як Директорія прийшла до влади, з’явилася ідея продовжити починання гетьмана у формуванні морської піхоти.
Морський міністр УНР М. І. Білинський та С. O. Шрамченко
(у формі 1-го Гуцульського полку морської піхоти), 1919 р.
Фото з Вікіпедії.
Вже 3 лютого 1919 року у Вінниці розпочалося формування 1-го полку морської піхоти армії УНР. Щоправда, постійне відкочування лінії фронту на захід вносило свої корективи.
В результаті остаточною базою формування полку було вибрано Коломию — територію ЗУНР. Полк спочатку планувалося комплектувати моряками адріатичного флоту колишньої Австро-Угорщини, але їх не вистачало, тож до полку почали набирати і гуцулів, які сплавляли ліс по річках і мали хоч якийсь досвід взаємодії з водними перешкодами.
Таким чином постало таке цікаве формування, як 1-й Гуцульський полк морської піхоти. За ним почалося формування і другого полку. 1-й та 2-й полки мали увійти до окремої дивізії морської піхоти, але всі ці плани так і залишилися на папері через ускладнення військово-політичної ситуації в Галичині. Тому фактично дивізія морпіхів складалася з одного лише 1-го Гуцульського полку.
Однак подальші бойові дії, тиф, деморалізація призвели до того, що і сам полк почав зникати як бойова одиниця. На момент потрапляння армії до «трикутника смерті» в полку вже не було і двох сотень людей.
Далі був Перший зимовий похід і нова кампанія 1920 року, яку «гуцули» провели переважно в складі 1-ї окремої сотні 29-го стрілецького куреня.
Були спроби створення ще кількох підрозділів, які мали б також виконувати функції морпіхів, а морська управа планувала з часом відновити 1-й гуцульський полк. Але бажанням не вдалося здійснитися.
Перші визвольні змагання було програно, в результаті чого морська піхота незалежної України, як і вся тодішня Дієва Армія УНР, припинила своє існування.
Післярадянський період
Після розвалу срср «у спадок» новонародженим незалежним країнам залишилася величезна кількість військового майна, яке всі одразу кинулися розтягувати.
Те саме відбувалося і з Чорноморським флотом. Щоправда, тут кількість претендентів на нього була значно меншою, ніж на танки і літаки.
Оскільки всього три колишні радянські республіки мали вихід до моря, то змагалися за флот тільки три незалежні країни — Україна, Росія і Грузія. В останній майже одразу почався військовий конфлікт з осетинами та абхазами, тому Грузії дуже швидко стало не до флоту.
22 лютого 1992 року в Севастополі 880-й батальйон морської піхоти зі складу 810-ї окремої бригади морської піхоти склав присягу на вірність українському народові.
Однак у вирі формування нової армії, на жаль, дуже часто «високі погони» не звертали жодної уваги на таких «першопроходців», які з власної ініціативи присягали Україні. Замість того, щоб зберегти з’єднання, 880-й батальйон було розформовано у тому ж 1992 році.
Але українське командування не стояло на місці. Вже через рік, 1 липня 1993 року, було сформовано 27-й батальйон морської піхоти, до якого були зараховані найкращі офіцери і моряки Чорноморського флоту, котрі виявили бажання служити українському народові.
Через кілька місяців — 1 вересня 1993 року — формується 41-й батальйон морської піхоти. Обидва ці з’єднання увійшли до складу новоствореної 4-ї окремої бригади морської піхоти України (згодом її було перейменовано у 1-шу ОБрМП). Бригада проіснувала до 2004 року, коли її було скорочено до розмірів батальйону.
Морська піхота України з 2004-го по 2013 рік існувала винятково у вигляді одного окремого батальйону. У 2013 році до нього було додано ще один — 501-й окремий батальйон морської піхоти України. В такому стані українські морпіхи (два батальйони — 1-й і 501-й) і зустріли російську агресію та анексію Криму.
Відстояли українське море
Після трагічної втрати півострова було втрачено й бази дислокації морпіхів. Гібридна агресія на сході також змушує українське командування приділити набагато більше уваги захисникам моря.
Таким чином на базі виведених з Криму батальйонів МП України 20 липня 2015 року створили 36-ту окрему бригаду морської піхоти України імені контрадмірала Михайла Білинського. У 2018 році формується ще одна — 35-та окрема бригада морської піхоти України імені контрадмірала Михайла Остроградського.
Станом на 24 лютого 2022 року сили морської піхоти України складалися з двох бригад. Далі — початок повномасштабного вторгнення. Оборона півдня України, бої в оточеному Маріуполі, вибиття ворога з Миколаївщини, звільнення Херсона, битва за Кринки.
Морська піхота відстояла українське море. Визначальним акордом у її розвитку стало створення у 2023 році ще двох бригад МП — 37-ї і 38-ї, а також об’єднання всіх сил морпіхів у Корпус морської піхоти України, про створення якого урочисто було проголошено 23 травня 2023 року.
Морська піхота України пройшла крізь вогонь і воду, крізь біль та страждання. Українське море встояло. Встояло завдяки непохитному героїзму українських оборонців.
Пройдуть роки, українська земля вилікує рани, завдані їй зброєю ворога на берегах Чорного моря, у Криму та на Херсонщині, на Миколаївщині та Одещині, на Запоріжжі та Донеччині. Усюди в морському шепоті можна буде почути легендарне гасло оборонців: «Завжди вірні!».
