У райському саду з’явився дбайливий квітникар. Пам’яті загиблого захисника Яна Квілінського

Дружина загиблого Ольга Квілінська, яка разом з малолітньою донькою Марійкою нині перебуває у США, розповіла, що вести сторінку родинного фермерського господарства «Сад Квілінського» у фейсбуці було її завданням.

 

«Клієнти з різних куточків України, які встигли по-справжньому оцінити наші троянди, уже із січня почали мені писати, зокрема цікавлячись, коли можна придбати саджанці, які сорти є в наявності тощо. Таким чином, щодня отримуючи повідомлення, мусила відповідати на кожне з них. Тому й вирішила поставити крапку, опублікувавши на сторінці ФГ «Сад Квілінського» короткий допис про те, що, оскільки Ян загинув, наш бізнес припиняє свою діяльність, — пояснює молода пані, перепрошуючи за те, що, коли хвилюється, починає дещо затинатися. Страшна звістка про загибель її чоловіка викликала певний розлад мовлення.

 

— Оскільки я зараз у США, то стараюся робити все, аби моє нинішнє оточення отримувало інформацію про українські реалії, так би мовити, з перших вуст. Іноді місцеві журналісти просять дати інтерв’ю, в такому разі намагаюся достукатися до сердець тих американців, які ухвалюють рішення про допомогу Україні. І якщо моя історія спонукає до цього хоча б кількох осіб, уже буду рада. Чимало людей, які прочитали мій допис про закриття нашого квіткового бізнесу, зазначили, що вбачають у цьому величезну трагедію роду. Для мене особисто це так і є. Багато хто говорить про Яна: талановитий садівник, квітникар. Та насамперед він був світлою, доброю людиною з великим серцем».

 

Із початком відкритої збройної агресії рашистської федерації москалі постійно завдавали ракетних ударів по місту Миргород, що на Полтавщині. Ольга пригадує: коли Ян уже був у війську, під час кожного з таких прильотів смертоносного залізяччя вона з донькою на руках сиділа в коридорі будинку, де вони мешкали, і молилася.

 

«Якось чую свист ракети, що пролітає просто над нашим дахом, — відтворює жахливі подробиці моя співрозмовниця. — Коли вона впала, було таке враження, що це відбулося зовсім поряд. Насправді ж це сталося на нашій вулиці, але трохи далі. І попри те, що, як з’ясувалося, то упав уламок збитої ракети, це спричинило надзвичайно масштабні руйнування. І так було раз по раз: будинок постійно трясло, як під час землетрусу. Ян дуже хвилювався за нас із Марійкою й наполягав на тому, щоб ми виїхали за кордон. Іще в студентські роки в мене були зарубіжні поїздки. Відтоді маю друзів у Франції та США, які нас дуже підтримували із самого початку повномасштабної війни й запрошували до себе. І оскільки я змогла дистанційно знайти роботу в США, тому обрала Америку. Працюю тут учителем на заміну у школі, яку відвідує Марійка». 

 

Ян і Ольга навчалися в одному виші — Полтавській державній аграрній академії (нині — університет) — на агрономічному факультеті. Тоді як дівчина була громадською активісткою, хлопець, навпаки, концентрувався на навчанні та ще хіба що був небайдужим до спорту — займався боксом. 

«Я входила до студентського об’єднання «Пульс», яке, зокрема, опікувалося дітками, позбавленими батьківського піклування. Якось перед Днем святого Миколая ми з друзями вирішили скласти список бажань цих дітей, а потім просили кожну зі студентських груп виконати хоча б одне таке бажання. Так, будучи на той час другокурсницею, зайшла до однієї з аудиторій, де навчалися першокурсники. Тієї миті Ян мене й запримітив, — розказує про те, як їх звела доля, Ольга. — Пізніше, коли ми вже стали парою, він розповідав: «До нашої аудиторії зайшла дуже приваблива дівчина й почала розказувати про дітей, яким нема кому зробити подарунок. Я закохався з першого погляду».

 

Натомість я взагалі не підозрювала про існування хлопця, котрий мав до мене таємні почуття. А коли вже навчалася в магістратурі, Ян, за його словами, раптом зрозумів, що невдовзі ми закінчимо виш і можемо більше ніколи не побачитися». 

 

Ця думка була для хлопця просто нестерпною. Водночас вона додала йому сміливості: одного разу він просто підійшов до Ольги й запросив її на чашку кави. І так усе закрутилося-завертілося. 

 

«Ми з Яном ніяк не могли наговоритися, — ворушить далі спогади Ольга. — Він був для мене не лише коханим чоловіком, а й найближчим другом. Ми були, без перебільшення, спорідненими духом людьми, мали на все спільні погляди й могли торкатися будь-яких тем. У мене одразу з’явилося відчуття, що це саме той молодий чоловік, з яким хотілося б пов’язати своє життя. Я так розумію, що щось подібне відчував і Ян. Надзвичайно хвилюючі спогади в мене пов’язані з Євромайданом у Києві. Усі наші друзі перебували там, тож моя душа в той час була не на місці. Дуже переживала ще й через те, що поміж них був і Ян, зокрема й у ті дні, що ознаменувалися найбільш кривавими подіями. Ми з батьками виходили на полтавський Майдан, але найважче мені все ж таки дався весь отой жах, що відбувався в столиці». 

Дуже багато людей асоціюють Яна Квілінського з квітникарством. Він і справді обожнював троянди, знався на квітковому бізнесі.

 

За словами Ольги, коли вони з Яном почали думати про спільне життя, він говорив, що хотів би продовжити справу свого батька Владислава Антоновича. Будучи ветеринаром за фахом, чоловік мав удома тепличку, де вирощував квіти, які його дружина продавала в Миргороді. То було таке собі приємне хобі, що давало додатковий заробіток. 

 

«Ян говорив, що хотів би довести батькові, що ця справа життєздатна й що її можна перетворити на справжній бізнес, — іще раз наголошує Ольга. — Коли ми одружилися, то перебралися до Миргорода, де винаймали квартиру. Маючи другу вищу педагогічну освіту, я викладала англійську мову у приватній школі. Згодом у нас народилася донька Марійка. Після того ж, як ми заснували фермерське господарство «Сад Квілінського», я його очолила і, маючи малу дитину, в основному займалася просуванням бренду, спілкуванням з клієнтами та роботою з документами. Ми найняли працівників, а ще Янові родичі допомагали. Ян керував фермою дистанційно, бо на той час він став дібрівським сільським головою. Бачте, Революція гідності лишила незабутній слід у наших душах, ми дуже глибоко сприйняли її ідеї. А Ян відчував потребу оті ідеї втілити в життя. Тому взяв участь у виборах дібрівського сільського голови. Не маючи коштів на передвиборчу кампанію, ми вдома на принтері друкували листівки й роздавали їх у громаді. І більшість людей віддала свої голоси за Яна — очевидно, відіграло свою роль те, що він, як і його батько, мав бездоганну  репутацію. Так Ян став наймолодшим сільським головою». 

 

Обіймаючи цю посаду, Ян Квілінський робив усе, щоб люди відчули, що Революція гідності була недаремною. Його діяльність була спрямована на те, аби життя в селі покращилося. І не колись у майбутньому, а вже зараз.

 

Якщо говорити про масштабні проєкти, то він реалізував ідею електрифікації вулиць, із допомогою депутатського корпусу домігся ремонту доріг, відкриття дитячих майданчиків. А ще популяризував спорт, велику увагу приділяв школі, вважаючи, що село живе, поки в ньому є освітній заклад.

 

«Село змінювалося на очах. Проте не скажу, що цей період Янового життя був легким, — зітхає Ольга Квілінська. — У досить молодому віці мій чоловік звалив на свої плечі велику відповідальність, нерідко мав ухвалювати досить складні рішення. Тож посада сільського голови стала для Яна справжнім випробуванням на стійкість. Будучи надзвичайно чесною людиною і сповідуючи принципи відкритості та прозорості, Ян тоді недарма порівнював свою роботу з волонтерською діяльністю. І коли 2020 року завершився термін його повноважень на посаді сільського голови, вдруге Ян не став брати участь у виборах. Він говорив, що віддав борг суспільству, 5 років обіймаючи цю посаду».

 

Тепер Ян Квілінський мав змогу сфокусувати свою увагу на  родинному квітковому бізнесі. Як ви вже знаєте, у Янового батька була лише одна невелика тепличка. А коли Ян ішов до війська, то лишив аж 14 просторих опалюваних теплиць.

«Мій чоловік власноруч проклав теплотраси під землею, де розташовані наші теплиці. Ми удвох прискіпливо вивчали, які труби, насоси, матеріали для накриття приміщень закритого ґрунту тощо краще придбати. Усьому, хоч би за що взявся, Ян віддавався сповна. Цілими днями він пропадав у тепличному господарстві, плекаючи квіти. А допомагала йому, як він казав, дружина-квіточка, в якої алергія на пилок квітучих рослин, — сумно усміхається спогадам молода пані.

 

— Ми підходили до справи дуже творчо і з любов’ю. Прочитавши багато літератури про те, як правильно робити рекламу, я проводила макрозйомку троянд із різних ракурсів, робила відеорепортажі з теплиць. До речі, коштів на те, аби замовити розробку та створення сайту, ми не мали. Тому я записалася на відповідні курси й потім, так би мовити, складала з пазлів наш сайт.

 

Отак народжувався бренд «Сад Квілінського». І тепер можу з певністю сказати, що його знають чи не в усіх куточках України. У Яна було багато всіляких ідей. Наприклад, він мріяв про те, аби ми удвох вели ютуб-канал, ділячись секретами вирощування квітів, яких мій чоловік знав тисячі». 

 

Настав час і для запитання про виведений подружжям новий сорт троянд, що отримав назву «Ольга».

 

«Насправді цілеспрямовано виведенням нових сортів ми не займалися, — вносить ясність Ольга Квілінська. — Щоб ви розуміли, реєстрація виведених сортів пов’язана з бюрократичною тяганиною. Ми розмножували троянди живцюванням, тобто без участі насіння. Проте інколи помічали мутації, викликані багатьма факторами. Як правило, вони згодом зникали, та зрідка все ж закріплювалися. У Янового батька був кущ яскраво-рожевих троянд. А якось на ньому виріс пагін, де ніжно-рожеві пуп’янки мали зеленуватий відтінок на кінчику пелюсток. Ми звернули на це увагу та спробували зберегти цю ознаку за допомогою вегетативного розмноження. І, на диво, вона закріпилася. У такий спосіб змогли виростити рослини нового сорту. І Ян з батьком в один голос заявили, що цей сорт матиме назву «Ольга». У реєстрі сортів рослин його немає, але фактично він існує. Квітки згаданого сорту славляться насамперед поєднанням рожевого й зеленого кольорів. А ще вони довго стоять у вазі — є одними з рекордсменок. Окрім усього, сорт «Ольга» має потужні пагони, які дуже добре тримають квітку». 

 

Повномасштабне вторгнення російських окупаційних військ в Україну супроводжувалося повним безладдям, сум’яттям. Дехто з працівників теплиць не хотів виходити на роботу. Тож подружжя, вважай, жило у своєму фермерському господарстві, допомагала їм Янова племінниця. Ольга пила пігулки від алергії, бо не було іншого виходу. 

 

«Та Янове сумління постійно мучило те, що всі його друзі-«свободівці» вже були на фронті, а він — ні. Тим часом мої приятелі надсилали нам з-за кордону насіння овочів, а ми вирощували їх у себе на фермі — для наших військових. Ян дуже багато працював: треба ж було прополоти, полити рослини, зібрати врожай. Фізична праця до сьомого поту дещо його відволікала. Хоч і тоді мій чоловік  постійно картав себе, що він не у війську. А минулого літа підписав контракт із Окремим центром спеціальних операцій «Схід», — констатує Ольга Квілінська.

 

«У Яна було позитивне ставлення до життя, він завжди помічав найкращі сторони людей і будь-яку ситуацію розглядав з позитивного боку, — продовжує вона після паузи. — І коли вже він був у війську, то запевняв мене: «Тут дуже цікаво, можна багато чого навчитися. А в нашого старшини такі круті жарти — я сміюся на фронті стільки, скільки за останні два роки не сміявся». До речі, Ян оволодів різними військовими спеціальностями, та найкращі успіхи мав у вивченні тактичної медицини. Будучи старшим солдатом, оператором-вогнеметником, він виконував ще й обов’язки бойового медика. І перебуваючи в США, я замовляла для нього спеціальні «девайси»: медичні ножиці, мультитули тощо. У якому підрозділі ЗСУ Ян ніс службу, дізналася вже після його загибелі. Під час нашого спілкування він не розказував про свої бойові завдання, не озвучував жодних подробиць, адже служив у складі військ спеціального призначення. Коли ми востаннє розмовляли телефоном, Ян повідомив, що з понеділка має їхати на тиждень на чергове навчання. А невдовзі надіслав мені повідомлення: «Дещо змінилися плани. Кілька днів буду поза зоною досяжності». Я ніколи не запитувала в нього про деталі, бо знала, що в Яна та його побратимів були важкі, специфічні завдання: вони не лише виходили на пекельний «нуль», а й пробиралися в тил ворога. Того разу написала йому у своєму короткому посланні: «Яне, будь ласка, будь обережним. Я тебе кохаю». А він відповів: «Добре, буду обережним. Олю, я тебе кохаю». То було наше останнє листування».

Ольга стверджує, що її чоловік був дуже пунктуальним: зазвичай одразу відповідав на її повідомлення. А тут уже кілька днів від нього не було жодної вісточки. Ольга не знаходила собі місця.

 

Ходила на роботу до школи, а її думки витали десь далеко. Незабаром молода жінка дізналася, що Ян потрапив до списку зниклих безвісти. І ота невідомість гнітила її ще більше. Та все ж у душі жевріла надія, що він живий.

 

«Пів дня намагалася бодай щось з’ясувати про нього. Аж тут мені зателефонували з військової частини, щоб поінформувати: «Не хвилюйтеся, вашого чоловіка вже знайшли й везуть до Дніпра…» Я видихнула з полегшенням, вирішивши, що Яна везуть до шпиталю. І тієї ж миті мій співрозмовник додав: «… до моргу». Я не повірила своїм вухам: «Куди?». І вдруге почула оте страшне «до моргу», — Ольга змовкає, шукаючи в собі сили вести свою важку оповідь далі. — Пізніше довідалася, що Ян загинув як справжній чоловік, воїн — зі зброєю в руках. Він з побратимами стояв на бойовій позиції, коли їх накрила ворожа «арта». Після того москалі пішли в атаку й зайняли ту позицію. А наступного дня наші військові її відбили, і Янова група, повернувшись, забрала тіло мого чоловіка. Тож вдячна його побратимам, бо, думаю, то було дуже складно й небезпечно — евакуювати тіло з-під Авдіївки, що стала справжнім пеклом».

 

Зазвичай у ФГ «Сад Квілінського» восени проводили продаж саджанців троянд. Та оскільки основну роботу (як вирощування, зріз квітів, так і пакування саджанців та відправлення їх із поштового відділення) виконував Ян, поки він укладав контракт на проходження військової служби, подружжя ще працювало в теплицях.

 

Коли ж стала відомою конкретна дата Янового від’їзду на фронт, молоді люди розмістили на сторінці свого фермерського господарства у фейсбуці оголошення про те, що вони тимчасово «заморожують» квітковий бізнес.

 

«Не можу сказати, що троянди були любов’ю всього Янового життя. Він із цікавістю та запалом брався й за іншу роботу, — зауважує  Ольга. — Зокрема, йому хотілося спробувати себе у столярній справі — і, власне, він почав це робити: створював дитячі меблі. Якраз наша Марійка підростала, і він майстрував для неї, а також для дітей наших друзів м’які крісла. Ян любив повторювати: «Мені байдуже, чим займатися, удвох з тобою можу взятися за будь-яку справу». Він завжди міг розраховувати на мою підтримку. І ми просто любили робити все разом. Що ж до долі квіткового бізнесу, то поки що не знаю, як правильно вчинити. Після загибелі Яна я дуже кепсько почувалася, і психолог порадила мені жити одним днем. Добре розумію, що перебуваю зараз у чужій країні з малою донькою, отож просто не маю права розкиснути, занепасти духом. Тому стараюся тримати себе в руках. Тим паче, якби Ян побачив, що я розклеїлася, закрилася в собі й злягла від горя, це йому точно не  сподобалося б. Багато людей нині радять мені продовжити нашу родинну справу в пам’ять про Яна. Для них це красива щемлива історія. Але фактично я не знаю, як вести наш бізнес без Яна. Тож поки що боюся навіть думати про майбутнє».

 

Ольга Квілінська говорить, що дуже вдячна американцям, які надали їй з донькою притулок, а також директору школи, котрий узяв її на роботу, та й узагалі всім друзям, які допомагають вирішувати на чужині різні побутові проблеми. Водночас акцентує на тому, що нині її найзаповітніша мрія — повернутися з донькою додому.

 

«Часто думаю про те, що мій величезний старовинний шляхетний рід був майже повністю винищений голодоморами, репресіями, — ділиться вона насамкінець. — Так само і Янів величний рід був практично знищений. Проте ті, хто зміг вижити, дали нашим родам продовження. І от наша донька Марійка є квінтесенцією цих двох могутніх родів. Я не здаюся, бо маю відповідальність перед цілими поколіннями, які стоять за моєю спиною. І відчуваю родову енергію й підтримку своїх пращурів, котрі витягують мене з темряви».