Надзавдання — здолати монстра. Як нюрнберзький міф про перемогу над тотальним злом приспав пильність до росії

Після перемоги над нацизмом у Другій світовій війні цивілізований світ розробив концепцію пам’яті під гаслом «Ніколи знову», що мала на меті нагадати людству про криваві наслідки війни та не допустити нових зародків фашистських ідеологій.

 

Але росія щороку повторювала: «Можем павтаріть!» — і розпочала у 2014 році тимчасову окупацію Криму й частин Донецької та Луганської областей України.

 

А з 24 лютого 2022 року не припиняє летіти на всю територію нашої незалежної держави смертоносна російська зброя. Світ стоїть на порозі нової великої війни, найбільшої з часів Другої світової. А де-факто з різним ступенем залученості вже перебуває в ній понад 800 діб.

 

Українські історики поділилися в Києві власним баченням метаморфоз світової та державної політики пам’яті під час проведення «круглого столу» під назвою «Виклики європейської політики пам’яті про Другу світову в контексті російсько-української війни».

 

Історик, етнолог Віталій Нахманович називає кілька причин провалу концепції «Ніколи знову». Він каже: «Однією з причин була принципова розбіжність між процесами осмислення на Заході та в радянському союзі. На Заході концепція «Ніколи знову» була плодом ідеологічного переосмислення, що враховувало події, які призвели до світових війн, та міжвоєнний період. У радянському союзі «Ніколи знову» трималося на персональному досвіді. Тобто одна сторона свідомо переживала ситуацію і міняла свою поведінку під новими ідеями, в той час як інша сторона просто дистанціювалась від повернення поганих часів».

 

Далі Віталій Нахманович наголошує: «Друга світова війна створила нюрнберзький міф про перемогу тотального добра над тотальним злом. Нюрнберзький процес позиціонувався як процес справедливості. Ті, хто судив, представляли сторону добра і справедливості, а ті, кого судили, — зла і несправедливості. Проблема полягала в тому, що серед тих, хто судив, був режим, який нічим не був кращим за режим, який судили. Але оскільки ситуативно він опинився на боці переможців, то і він набув статусу добра і справедливості. Фактично, в такий спосіб було не просто виправдано сталінський режим, а на майбутнє всі радянські й пострадянські режими отримали індульгенцію, бо вони асоціювалися з боком добра в найвеличнішій події історії».

 

За роки Незалежності українська концепція пам’яті Другої світової війни змінила три вектори розвитку. Починаючи з 1991 року українське суспільство використовувало радянську концепцію з прапором Перемоги та імперськими гаслами «Можем павтаріть». Небезпека цієї концепції полягала в її мілітаризації.

 

Весь час росіяни намагалися перетворити День Перемоги у Другій світовій війні зі зміщеною датою на ідеологічну зброю, що мала об’єднати пострадянські країни, створити новий радянський союз. 

 

На зміну радянській системі пам’яті згодом прийшла ліберальна європейська концепція «Ніколи знову», що в контексті російсько-української війни трансформувалась у гасло «Пам’ятаємо, перемагаємо». Перехід між моделями пам’яті демонструють соціологічні опитування.

 

У 2012 році 9 травня як День Перемоги сприймали 74% опитаних респондентів. У 2022 році — 15%. Тим часом як День пам’яті жертв війни 9 травня у 2012 році сприймали лише 18% опитаних. У 2022 році цей показник зріс до 80%.

 

Виникнення червоного маку як символу пам’яті жертв війни пов’язують із творчістю канадського військового лікаря Джона Маккрея та представниці Християнської асоціації молодих жінок Мойни Майкл. Під враженням від подій на полях бою в Бельгії у 1915 році Маккрей написав вірш «На полях Фландрії», який починався словами: «На полях Фландрії розцвітають маки, між хрестами, ряд за рядом».

 

У 1918 році Мойна Майкл написала вірш «Ми збережемо віру», в якому обіцяла носити червоний мак у пам’ять про загиблих. У листопаді того ж року Мойна популяризувала символ пам’яті, причепивши червоний шовковий мак на пальто.

 

В українській традиції квітка маку згадується ще за часів козаччини в піснях: «...Обступили Морозенка турецькії війська. По тім боці запорожці покопали шанці; Ой впіймали Морозенка у неділю вранці. Ой недаром ранесенько той мак розпускався. Ой уже наш Морозенко в неволю попався...».

 

У прозі Михайла Стельмаха легенда про червоний мак символізує козака, що героїчно загинув, боронячи Україну: «У долині мак цвіте», «Ординці воїна скришили, на землю впало тіло біле і, наче зерно, проросло, а влітку маком зацвіло...»

 

У сучасній українській традиції квітка маку відіграла вирішальну роль у подоланні імперської символіки — георгіївських стрічок та червоного знамена. 2014 року відбулася «макова революція», що раз і назавжди відкинула радянську символіку. 

 

«Як ми знаємо, мак має снодійні властивості. Сон — це смерть, смерть — це забуття, а ми перетворили цю квітку забуття на квітку пам’яті», — зазначає історик Олександр Зінченко.

 

Століття бездержавного існування даються Україні взнаки, нашу історію довгий час трактували в контексті росії — як «братній народ». Відрив від російського наративу та формування власного сьогодні є питанням екзистенційним для нашого подальшого існування як незалежної держави.

 

На думку історика та гендиректора Національного музею історії України у Другій світовій війні Юрія Савчука, побудова українського наративу вимагає залучення широкого соціального прошарку населення до інтеграції в культурний контекст.

 

Історичні та сучасні події, зокрема дві світові війни, формують контекст для нашого наративу. Сьогоднішня війна підкреслює боротьбу не лише за ресурси, а й за право національного існування. Таким чином, ми прагнемо активно формувати український наратив як важливу частину нашої історії та майбутнього. 

 

Андрій ХОДЬКОВ