Ніколи не було тої країни.
Ні Орликів, ні Ярославівни, ні Роксолан...
Не визволяли із кайданів, як і нині,
Антимосковський поетичний наш талант?
З яким Григорович наказував зібратись,
Не жити в мушлі, де тепленько лиш тобі,
А купі гетьманів країну поєднати,
Бо роздеруть її, й не тільки москалі!
Їм ненависна мова ні на мить не помирала,
Навіть в Радянському Союзі, навпаки —
Бабусь своїх пісні я гарно пам’ятаю,
Кіно було і радіо, й книжки.
Тому «поработітєлі нє дрємлют»,
Тепер удруге із Орди Батий попер
О п’ятій ранку, як Адольф прогриз нам землю,
Знав би Сікорський — не робив гелікоптер!
Вони ледь встигли, бо назавтра б ми напали,
Маленькі, мирні і роззброєні давно,
Загарбники відомі, бо нам мало...
І більшість чомусь тішить те лайно.
Тут їм не там, де морозильник у пельменях,
Обожнюють більш нас наші борщі,
І сала би хотіли повні жмені,
А не оті всі кислі їхні ЩІ.
Хоча нема тебе, придуману країну
Ти борони! Навалу відбивай.
Міста і села, воду України
Ніколи ворогам не продавай!
Якщо там стукає у серці твоїм щось,
Щоб не залишитись «окраїной» чогось.
* * *
Бо і на картах, навіть тих, що вже згнили,
Шукаєш поглядом і радісно знайдеш
Ті рідні літери, що Києвом завжди були!
Ну, як ти візьмеш і тепер помреш???
З поетичної збірочки лірико-публіцистичних творів «Українське будення 22-24»
Дмитро ГРУЗІНСЬКИЙ
