Ексміністр інфраструктури, майор ЗСУ Володимир Омелян: «Я не бачу ситуації, за якої ми могли б програти»

— Пане Володимире, за час роботи в Кабміні ви безпосередньо займалися розвитком вітчизняної логістики. Тож, напевно, маєте власну думку з приводу колізії навколо доріг, збудованих теперішньою владою напередодні великої війни. Чимало політичних експертів і досі вважають, що напрямки прокладених шляхів значно полегшили стрімку окупацію рашистами прикордонних регіонів. 

 

— Почати відповідь на це запитання я хотів би з фактів. Нереалістичне, поверхове планування і надмірне використання коштів призвели до того, що вітчизняний дорожній фонд припинив своє існування. Обсяг кредитів, узятих у 2020—2021 роках, і витрати перевищили сам дорожній фонд.

 

Результат дуже сумний: немає ні грошей, ні доріг. Ця ситуація нині схожа на ту, яку ми мали після правління Януковича, коли отримали у спадок десятки мільярдів боргів, а «97% відремонтованих доріг «Азірова» зникли. Після регіоналів, у 2014—19 роках, ми відновили дорожнє господарство, створили відповідний фонд і в програмі на 2018—2022 роки передбачили можливість прокладати нові автомагістралі, відбудовувати дороги державного значення і більшість місцевих автошляхів, не залізаючи у нові борги і виплачуючи борги Януковича. І це нам вдалося до кінця 2019 року! Зараз у галузі дорожнього будівництва країна повернулася у домайданні часи. І це не пов’язано з війною.

 

Що стосується карти відбудови, то збіги для мене теж, безумовно, дивні. За час нашої каденції ми головною автомагістраллю України обрали будівництво нової траси Гданськ—Одеса, що поєднала південь, центр і захід України з Європейським Союзом і країнами Північної Європи. Такий маршрут обрали з розумінням того, що торгівлі з росією не буде, а буде війна. До того ж ця дорога важлива для розвитку не лише комерційних, а й інших специфічних перевезень. Вона давала гарантію, що ми не будемо відрізані від ЄС. 

 

Нова ж влада у 2019 році оголосила своїм пріоритетом розбудову доріг саме у східних і південних регіонах. Головним проєктом став автошлях Луганськ—захід України, який, за їхнім задумом, мав з’єднати всю країну. Ідея начебто теж непогана, з огляду на розвиток внутрішньої мережі. Але у підсумку ми жодним чином не з’єднувалися із Заходом, з Європейським Союзом, а просто займалися дорожнім будівництвом із сумнівними наслідками. 

 

І так «збіглося», що саме цими новими дорогами російські танки рушили в напрямку до Києва, Чернігова, Сум, до Херсона, а потім Миколаєва і в підсумку — до гарячих точок сходу України. Це був злий умисел чи просто так склалися обставини? Думаю, після війни будемо розставляти усі точки над «і».

 

— З приводу теперішнього будівництва автошляхів теж чимало суперечок. Одні фахівці вважають, що прокласти, наприклад, 40-кілометрову дорогу від Харкова до Вовчанська у розпал війни, коли на фронті бракує дронів, — це черговий злочин. Інші ж переконані: дороги для фронту вкрай важливі. А як ви прокоментували б ситуацію?

 

— Питання дійсно дискусійне. З одного боку, ЗСУ критично залежать від якості прифронтових доріг і підтримувати їх у належному стані вкрай важливо. Інша справа — що і як роблять. Тут знову треба дивитися на цифри. Минулого року було витрачено і на цей рік закладено фактично 1,5 мільярда доларів на дорожні мережі.

 

Якщо цю суму порівняти з 15 мільярдами, які були витрачені у 2020—2021 роках, то це небагато. Але якщо згадати той факт, що на фортифікаційні споруди заклали менше мільярда доларів, то мимоволі виникає запитання: «А ми ті дороги збираємося обороняти чи знову проклали не для себе?». Ситуація щонайменше спірна.

— Із захисними спорудами теж непросто. На щастя, наші військові зупинили кацапів ще до того, як ті дісталися капітальної лінії оборони, тому якість будівництва там не перевірили боєм. Але водночас військові не раз повідомляли, що Вовчанськ виявився абсолютно непідготовлений до наступу ворога. Тобто відсутні навіть примітивні захисні споруди.

 

— У мене є особистий досвід того, як ми у 2022 році у складі батальйону, де я перебував, будували на передовій достатньо непогані окопи. Тому, коли я чую, що взагалі нічого неможливо зробити «на нулі», — це неправда. Тим більше, що в умовах міської забудови виконати подібне завдання трішки легше, аніж у чистому полі. Але цього не зроблено. Аналогічна проблема виникла і після відходу з Бахмута й Авдіївки, коли наші війська відступили на непідготовлені позиції. А чи не таке ж відбувається зараз у районі Часового Яру? І чого нам чекати тепер на Сумщині?

 

Вибачте, але про вірогідність наступу на Харків говорили всі, включно з ГУР. Кажуть, що знали про місце та час удару і навіть про те, які будуть задіяні московитські війська. То чому ж цей наступ знову виявився несподіванкою, як і на початку великої війни? Чому евакуацію людей проводили під вогнем ворога? 

 

Отож або ми не все знаємо, або так зроблено було зумисно. Сьогодні вже є достатньо доказів, аби відповісти на це запитання. Просто не хочеться під час війни ще більше посилювати крихкість держави. Мені ця ситуація нагадує події лютого 2022 року. Спершу нам розповідали, що нічого не буде, а потім роздули істерію на тему «як так все сталося?».

 

Загалом, ми зараз проходимо унікальний і дуже небезпечний експеримент, коли на практиці доводиться з’ясовувати, чи можна в принципі зі зрадниками виграти війну. Я й далі у цій надскладній ситуації залишаюся оптимістом. Тобто вірю, що, маючи всередині на політичному рівні потужну п’яту колону, ми війну виграти зможемо. Питання лише в тому, з якими втратами — з мінімальними чи максимальними.

 

А можливо, і війни не було б, якби ми до неї належно готувалися і знищили росіян на підходах до України. Але в історії немає умовного способу, тому ми повинні винести гіркі уроки з недавнього минулого і з цими новими знаннями не допустити повторення помилок.

 

— Пане Володимире, ви були міністром інфраструктури і добре знаєте управлінську кухню зсередини. За що ви могли б похвалити теперішню владу і які разючі провали очевидні вже зараз?

 

— Я вважаю, що під час повномасштабної війни з лютого 2022 року достойно повів себе Олександр Кубраков (до травня 2024 року — віцепрем’єр-міністр з відновлення України та міністр розвитку громад. — Авт.). Він доклав максимальних зусиль, щоб запустити транспортний механізм у потрібному для держави напрямі.

 

А також разом із ЗСУ у ручному режимі відновив перевезення вантажів Чорним морем. Але водночас багато запитань до того, що відбувалося у період з 2019-го по січень 2022 року. На жаль, корупція стала невід’ємною частиною розвитку інфраструктурної галузі. Це дуже і дуже погано. Адже корупція впливає не лише на ситуацію, що складається на сьогодні, а й руйнує наступні 5-10 років. Якщо ми проспали можливості, не побачили правильні шляхи і проґавили інвестиції, то про розвиток говорити складно. 

 

І ще одне. Віцепрем’єр-міністр з відновлення України за час перебування на своїй посаді так і не презентував план, власне, самого відновлення. Аргументи на кшталт «до кінця війни такий план не потрібен» — не надто переконливі. Для країни, для політичного керівництва, для закордонних інвесторів та урядів іноземних держав, що нас підтримують, цей план критично необхідний. Вони повинні розуміти базові речі, за якими розвиватиметься Україна. 

 

І що найсумніше, окрім відсутності плану відновлення, в нас узагалі немає проєктів на рівні держави та приватного бізнесу, куди іноземці можуть інвестувати. Ми все очікуємо сотні мільярдів репарацій. Але вибачте, ці гроші будуть лише в тому випадку, якщо ми захопимо москву і посадимо там свій уряд. А якщо просто дійдемо до кордонів 1991 року, то не отримаємо й копійки.

 

Ба більше, за декілька років вони знову на нас нападуть, оскільки без чіткого плану розвитку можемо проваландати етап реформування і побудови сильної держави. Такі сумні реалії, хоч би що там вам обіцяли про «2-3 тижні, які змінять усе».

 

На сьогодні нам потрібні сотні мільярдів доларів, аби відбудувати знищену інфраструктуру з нуля, але достатніх джерел фінансування від Заходу немає. Ми всі сподіваємося, що нас завалять грошима, бо ми воювали, ми герої, ми хоробрі, нас ось-ось приймуть до ЄС і в НАТО.

 

А тепер уявіть таку улюблену картину деяких українських чиновників. На кордоні стоїть вагон з готівкою, який може вирушити в Україну. У що ці кошти будуть інвестовані, якщо немає конкретних проєктів? Сказати, що «у мене є геніальний план на пів сторіночки», звісно, можна, але він навряд чи когось зацікавить. Ідеться про сотні сторінок з детальною документацією по кожному проєкту, де все прораховано до дрібниць. 

 

Ми свого часу створили близько 20 таких проєктів і їздили з ними по світу. То були інвестиції у ключові галузі — дорожню, морську, авіаційну, залізничну, в Укрпошту. Тож якщо теперішні управлінці не мають своїх планів, нехай би взяли наші. Але ж вони й цього, на жаль, не роблять.

 

— Ну так теперішні ж принципово відмежовуються від своїх попередників.

 

— Знаєте, вони на словах відмежувалися, але якщо подивитися хоча б на те ж «Велике будівництво», то це просто зібрані докупи всі наші дорожні проєкти 2016—19 років. Так само, як і «Дія» Федоріва. Він узяв сервіси, які ми розробили, об’єднав під одним шлюзом і запустив у формі зручного додатку. За західними рамками це, звісно, присвоєння, але таке у нас трапляється доволі часто: один робить, а інший відкриває з промовами і феєрверками.

 

— Ну добре хоч скористалися. Пане Володимире, за час своєї каденції ви були палким прихильником переходу залізничних колій на євроформат. А що тепер? Деякі експерти відмову від розвитку цього плану вважають саботажем європейських програм.

 

— Для того, щоб це зробити, потрібно в першу чергу мати політичну волю, а також переламати філософію функціонування Укрзалізниці. Там легко підтримують ті сектори, на яких, у прямому значенні цього слова, можна заробляти. Водночас згаданий проєкт — украй актуальний. Я його всіляко відстоював у переговорах із Європейським Союзом. У чому його перевага? Ми не замінюємо стару радянську колію, оскільки вона добре підходить для перевезення вантажів. Але для швидкості та зручності нам украй необхідно розбудовувати паралельно мережу євроколій по Україні. 

 

Наш план передбачав з’єднання західного кордону з польською, угорською, словацькою мережами євроколії до Львова, Києва, Одеси, Дніпра і Запоріжжя, в подальшому до Донецька, Луганська і в Крим. Таким чином ми охопили б швидкісною залізницею всю територію країни і жителі ключових міст отримали б можливість переїзду з крайніх точок протягом 2-4 годин. І так само в рази зменшився б час перевезень вантажів. Це нечувана швидкість для України, бо зараз пасажирський потяг лише з Києва до Львова йде 6,5 години. 

 

На жаль, наші проєкти не були використані. Минулого року пройшли якісь не надто успішні переговори з Європейським Союзом, а далі начебто не поновилися. Хоча сьогодні, в умовах війни, вкрай необхідно було б спланувати і перешити стару колію хоча б у напрямку Львова. Це економило б час на заміні коліс і ресурси на будівництві «сухих портів». До речі, москалі на окупованій території змогли за рік запустити колію з Ростова через Маріуполь і Бердянськ до Криму. А ми останні два криваві роки досі дискутуємо, потрібна євроколія чи ні...

 

Сьогодні також варто говорити про часткове відновлення авіаційних рейсів. При належному розміщенні систем ППО навколо Львова можна налагодити регулярне авіасполучення із Заходом і з усім світом. Подібний досвід маємо у вигляді вантажних морських перевезень. Спершу багато компаній боялися, що море заміноване і що росія вдарятиме по торгових суднах. Але все працює.

— Пане Володимире, ви перебували в лавах тероборони з лютого 2022 року, виконували бойові завдання навколо Києва, на півдні та сході країни. Отже, і військову кухню бачили зсередини. Чи помітили ви позитивні зміни у нашій армії? Зараз постійно доводиться чути, що окупанти добре вчаться на цій війні, виявляючи слабкі місця ЗСУ. А як у нас справи з набутим досвідом?

 

— Ми вистояли і ми стоїмо. Це вже ознака того, що нам вдається втілити успішні рішення. Ми імпровізуємо й одразу втілюємо. Сильна ж сторона росіян у тому, що вони багато опрацьованих на полі бою рішень імплементують у масове виробництво. На превеликий жаль, у нас це все ще на рівні гаражного виробництва чи часів Запорозької Січі. Десь якийсь курінь щось гарно змайстрував, інший курінь подивився і теж щось таке собі зробив з підручних матеріалів, і воно якось працює. Але це не те, що має бути насправді. 

 

Російські солдати зараз також краще вдягнуті, ніж ми, якщо брати до уваги саме державне забезпечення. У них є своя зброя, у той час коли ми постійно просимо її в партнерів або шукаємо по всіх ринках світу. Ми багато і правильно говоримо про дрони, ракети, арту. Але забуваємо, що для мільйонної армії потрібна нова форма, яку менше видно в тепловізорі, причому з інтегрованим кевларовим чи з пресованого поліетилену захистом.

 

Украй необхідні легкі та зручні бронежилети з більшим рівнем захисту, тепловізори, оптика, нові авто для перевезення особового складу, бронеавтомобілі, тягачі тощо. І це має бути в кожного, серійно! Чи могли б ми запустити масове виробництво більшості цих потрібних на фронті речей? Могли! А в підсумку навіть саперних лопаток не виготовляємо. Це неправильно, бо призводить до втрат людських життів і територій. Наразі більшість із того, що реально береже життя військових, привозять волонтери. Є також обмежені поставки для спецури від західних партнерів. 

 

А ось що стосується управління військами, то воно покращується. Мені було приємно спостерігати у батальйонах, де я мав честь служити, що ті люди, які показували професійність, швидко піднімалися військовими кар’єрними щаблями. Тобто нафталінового війська у нас немає точно.

 

Але основна проблема й далі не вирішена. Для мене як для мінівійськового і людини з великим політичним досвідом залишається дуже спірною низка військово-політичних рішень. Я їх не коментую зараз публічно. Втім у мене, як і в багатьох моїх побратимів, це питання стоїть дуже гостро. Сподіваюся, що бодай після війни ми отримаємо на них відповіді. І звільнення Залужного було фатальною помилкою. Причому тут не лише про політику йдеться, просто «комусь» було вкрай важливо звільнити найвидатнішого воєначальника України напередодні нового російського наступу.

 

— Ви кажете, що, незважаючи на підступи п’ятої колони, Україна все одно переможе. На чому ґрунтується ваша впевненість?

 

— Ну знаєте, якщо ми не переможемо в цій війні, то ми не матимемо права на існування.

 

— Звісно, нас просто вб’ють.

 

— Абсолютно вірно. У цьому столітті склалася унікальна ситуація, коли вперше ми не воюємо одночасно на всіх фронтах. Навпаки, наші союзники — найпотужніші, найпередовіші нації світу. Захід нас нарешті визнав і прийняв Україну як свою невід’ємну частину, тому в нас усе буде добре, щоправда, дуже дорогою ціною. 

 

Демократії завжди повільні, але вони ефективні для довгострокового розвитку. Попри всі спроби зірвати підготовку до війни і наступальні операції, попри сумнівні кадрові рішення і багато інших речей, ми все одно матимемо ту країну, про яку мріяли ще наші предки.

 

— Ви зараз часто аналізуєте економічну ситуацію в росії. І якщо вірити вашим даним, то реальність там далека від оптимізму.

 

— У них дійсно стає гірше. Їхні заклики до переговорів — це не просто класична риторика кремля «за мір во всьом мірє», щоб потім підступно вдарити, а розуміння того, що їхня економіка слабне в той час, коли військові здобутки не є вражаючими. Тобто на словах вони вже захоплюють Берлін і Париж, а в реальності з перемінним успіхом товчуться на сході України.

 

У путіна немає багатомільйонної армії, щоб іти до Ла-Маншу, в нього доволі обмежений ресурс, який іще й скорочується через падіння обсягів реалізації нафти і занепад газової промисловості. Російська економіка поступово вмирає. Рішення збільшити витрати на війну — це шлях Радянського Союзу напередодні розпаду, який вони обрали і звернути з нього вже не можуть.

 

Саме тому на зміну радикальним яструбам там зараз прийшли люди холодної війни. Вони вживатимуть заходів, щоб стабілізувати воєнну машину. Проте збудувати ефективну економіку в деспотії, зігравши роль нових столипіних, їм не вдасться.

 

Звісно, війна триває, все непередбачувано і багато може ще змінитися. Але загальний тренд для України дуже позитивний. І я не бачу ситуації, за якої ми могли б програти.