Якщо запитати в пересічного киянина, які у нього виникають асоціації при словах «парад на Хрещатику» і «9 травня», то з величезним відсотком вірогідності він скаже: «радянський парад перемоги над фашистами». Бо мало українців знає, що в цю ж дату на Хрещатику відбувся парад у 1920 році.
Тоді польсько-українські колони продефілювали головними вулицями столиці, а святково одягнене населення радісно вітало своїх визволителів.
Варшавська угода, або «пакт Пілсудський—Петлюра»
Можливість киян побачити українських вояків, які переможно маршують Хрещатиком, стала наслідком підписаної кількома тижнями раніше Варшавської угоди, також відомої як «пакт Пілсудський—Петлюра». Її було укладено між Українською Народною Республікою і Польщею 22 квітня 1920 року, а 24 квітня як додаток було підписано Військову конвенцію. Згідно з цими домовленостями, Україна і Польща ставали союзниками в боротьбі з більшовиками.
Польща погоджувалася надати все необхідне для нового формування української армії, починаючи від амуніції і закінчуючи урядовими позиками. Фактично це був ковток свіжого повітря для України.
Від листопада 1919 року армія УНР і вся Українська Республіка перебували на межі повного краху. Захисники УНР опинилися в славнозвісному «Трикутнику смерті», невеличкому клаптику землі, затиснутому ворогами з усіх боків. Без набоїв, без спорядження, без тилу, без союзників, з епідемією тифу, який викошував тисячі солдатів, — здавалося, що боротьба українського народу в цих визвольних змаганнях добігає кінця.
Як наслідок — усі боєздатні вояки армії УНР (близько 4-5 тисяч бійців) вирушили у Перший зимовий похід під проводом Михайла Омеляновича-Павленка. Друга частина — хворі і поранені — перейшли на територію, контрольовану поляками. Все це відбулося у грудні 1919 року.
Польсько-українські війська переможно дефілюють Хрещатиком. Парад 9 травня 1920 року.
І хоч поляки мало не одразу погодилися допомогти відновити армію і перейти від ворогування до спільних дій (Наказ про формування 1-ї дивізії нової української армії на території Польщі був виданий ще 10 січня 1920 року, більш ніж за три місяці до підписання Варшавської угоди), тим не менш питання про відносини між двома новонародженими країнами, як-то кажуть, «висіло в повітрі». Саме підписана наприкінці квітня угода дала можливість остаточно розставити всі крапки над «і».
Уже наступного дня після підписання польська армія перейшла у наступ. Згідно з угодою, Україна відмовлялась від територій ЗУНР та частини Волині. Позики також були не безкоштовні, їх треба було повертати. Грошей в УНР не було, але поляки були «не горді» і погодилися отримувати замість грошей те, чим так багата українська земля. Хлібом, продуктами. На жаль, у тій ситуації, в якій опинилася УНР, про підписання якогось компромісного для обох сторін договору навіть не йшлося.
Тоді будь-яка дипломатія дорівнювала військовій силі сторін. Чим більше ти маєш війська і припасів, тим більше з тобою рахуватимуться. Україна на той момент не мала фактично нічого. А армія — кілька тисяч втомлених і голодних солдатів — рейдувала десь далеко на теренах України. УНР тоді постала перед вибором без вибору, тож угоду довелося підписати.
Польський піший бліцкриг, або Штурм Києва на трамваї
Просування польських військ було справді надзвичайно стрімке. Погано організованій, обдертій Червоній армії, з якої люди тікали мало не цілими дивізіями, не вдавалося зупинити просування поляків. Воно й не дивно. Польща отримувала величезну військову і фінансову підтримку від країн Антанти.
Найкраща зброя, прекрасно вишколені іноземними інструкторами люди — все це мало польське військо. Водночас червоні все ще зводили бої з білогвардійцями на півдні України, Кавказі та переслідували відступаючих білих у Сибіру, тож велика кількість їхнього війська перебувала на інших фронтах. До цього додавалися вже стандартні чинники, такі як епідемії (від тифу страждала не тільки українська армія), а також повстанці найрізноманітніших політичних орієнтацій, що оперували у тилах.
Юзеф Пілсудський (ліворуч) і Симон Петлюра. Травень 1920 року.
Як наслідок — уже 26 квітня від більшовиків звільнено Житомир і Коростень. 27 квітня — Козятин. 29 квітня визволено Вінницю і Жмеринку. Фронт невпинно відкочувався на Схід, якщо безперервну втечу червоних можна взагалі назвати фронтом. Так, наприклад, уся більшовицька верхівка втекла з Києва ще 1 травня, хоча авангард польського війська вийшов до передмістя столиці лише 5 числа того ж місяця.
Доволі цікавий, смішний, бравурний і водночас показовий випадок стався 6 травня. Один із передових польських підрозділів, який проводив дорозвідку передмістя Києва, побачив трамвай, що в той час ходив по лінії від Пущі-Водиці й аж до Міської думи.
Поляки під командуванням підпоручика Мирослава Ольшевського застрибнули в трамвай і проїхали таким чином аж до центру міста. Хоробрий підпоручик і його люди взяли в полон вісім червоноармійців, що вешталися містом, і так само трамваєм повернулися назад. Виявилося, що ані централізованої оборони, ані самих червоних (за винятком деяких загублених відділів, яких більшовицьке командування просто «забуло» попередити про відхід) у місті не було.
Дослідник історії Києва Стефан Машкевич в інтерв’ю «Радіо «Свобода» про «трамвайний штурм» зазначив, що «цей епізод по-своєму унікальний: не знаю, чи було щось таке у світовій практиці».
Уже 7 травня поляки офіційно вступили до міста: з півночі — 7-ма кавалерійська бригада, а з заходу — елітна 1-ша піхотна дивізія Легіонів. Українські війська також не забарились, і вже наступного дня, 8 травня, на станціях Київ-Пасажирський і Пост-Волинський почала розвантажуватись 6-та Січова стрілецька дивізія армії УНР. Таким чином, польська армія за якихось два тижні пішим ходом подолала понад 200 кілометрів, завершивши свій «піший бліцкриг» плацдармом на лівобережжі поблизу Дарниці.
Парад переможців
Зранку 9 травня 1920 року Хрещатик, який тільки-тільки починав прокидатися, раптово заполонили сотні людей у військовій формі. Такого шику і блиску, як тоді, Київ не бачив уже давно. Солдати стояли ідеальними шеренгами. Вимиті й поголені, озброєні новенькими гвинтівками, в блискучих шоломах, вони затьмарювали своїм виглядом навіть педантичних німців, які крокували цим же Хрещатиком усього два роки тому.
Одразу зібрався натовп, солдатам полетіли квіти, залунала музика оркестру. Все це відбувалося просто під гуркіт гарматних пострілів. Буквально за кілька кілометрів від цього місця, на Дарниці, кипів запеклий бій між поляками й більшовиками за опановування лівобережним плацдармом. Але на це здебільшого ніхто не звертав уваги.
Всі очі були прикуті до рівних солдатських колон. Змах руки високопоставлених офіцерів — і ці тисячі людей одночасно почали свій марш центром міста. Солдати маршували від Бессарабської площі до Міської думи (сучасний майдан Незалежності) і назад.
Попереду маршувала елітна 1-ша піхотна дивізія Легіонів, далі йшли частини групи полковника Юзефа Рибака, одразу за ними дефілювала 15-та Познанська піхотна дивізія, їхала на автомобілях і конях важка та легка артилерія, маршувала кіннота. Замикала парад 6-та Січова стрілецька дивізія армії УНР, а за нею тягнулись на селянських підводах загони повстанців, зі своїми самоорганізованими оркестрами.
Парад мали приймати особисто Симон Петлюра і Юзеф Пілсудський, але обидва не змогли прибути через велику завантаженість важливими справами. Тож через відсутність вищого керівництва парад приймав командувач польської 3-ї армії Едвард Ридз-Смігли та командир 6-ї Січової стрілецької дивізії УНР полковник Марко Безручко. Були присутні й високопоставлені гості з інших країн, як-от французький полковник Шарль-Густав Антон та військовий аташе Японії майор Ямавакі.
Спалах і згасання надії
Парад, безумовно, справив величезне враження на киян, а подальша стабільність ситуації, відсутність погромів та грабунків і взагалі втихомирили місто, в якому нарешті з’явилася надія на мирне життя. Активно формувались українська адміністрація та міліція. Позитивно оцінювало ситуацію й українське керівництво.
Фронт, здавалося, тримався міцно. Столицю було звільнено, армія, вперше за два роки боротьби, не скорочувалася, а збільшувалася, активні дії українських повстанців у тилах червоних давали надію на розвиток успіху і подальше звільнення українських територій.
Симон Петлюра (праворуч) і Марко Безручко (в першому ряду). Травень 1920 року.
Однак доля розпорядилася по-іншому. Саме в той момент червоні остаточно розгромили білогвардійців, які хоч і намагалися продовжувати боротьбу, але вже фактично не становили загрози. Тож більшовики змогли перекинути всі свої сили на польський фронт. Це дало можливість червоним самим перейти у протинаступ.
Так, кінна армія Будьонного, вдаривши у стик поміж польськими арміями, 7 червня захопила Житомир і Бердичів. Київська група військ в одну мить опинилася в напівоточенні. Зрозумівши всю серйозність ситуації, польське командування ухвалило рішення залишити місто, що і було зроблено 8-9 червня. Таким чином Київ було звільнено всього на один місяць.
З болем покидали Золотоверху столицю українські вояки. З болем і... надією? «Дасть Бог — ще буде український прапор над Києвом», — казали. «Ми Київ уже і в 1918-му звільняли, і в 1919-му, й ось у 1920-му. Тепер знову відходимо, нічого, розіб’ємо червоних і повторимо наш парад на Хрещатику». Їхні надії справдились, але лише частково.
Український прапор замайорів над містом Кия через 70 років після тих буремних подій. А безпосередньо армію УНР далі очікували важкі випробування. Потім була оборона Польщі, битва за Львів і за Варшаву, котрі фактично були виграні саме завдяки українським дивізіям, що стояли не на життя, а на смерть.
Доля розкидає визволителів Києва по всій Європі, але це не підірве їхнього духу, не забере їхні спогади, не знищить надії. Теплими травневими вечорами вже немолоді солдати, малюючи крашанки, згодом дивитимуться на небо і тихо, але впевнено промовлятимуть: «Христос Воскрес! Воскресне Україна!».
А вже ми є свідками цього процесу. Хоч ті ж вороги з московії знову намагаються знищити Незалежність України уже в ХХІ столітті. Однак є в українців непохитна віра в перемогу при допомозі країн-партнерів.
Антон ОГЕЙ
.png)
