Генерал Сергій Кривонос: «В України достатньо потенціалу, аби вистояти в цій війні й перемогти»

— Сергію Григоровичу, тимчасова слідча комісія Верховної Ради вивчає ситуацію у львівському виші вже кілька місяців поспіль. Чи можна говорити про якісь результати?

 

— Питання, що розглядалося, — це реакція самого керівництва на виявлені факти порушень. Довелося спостерігати за тим, як велика кількість офіцерів, що приїхали захищати честь свого навчального закладу, невміло або безтолково виправдовувалися. І мені незрозуміло, чому начальник сховався у госпіталі, приславши купу своїх заступників, якщо на кін поставлено репутацію академії, яку він очолює.

 

На війні так не воюють. Але це якраз реальність нашого сьогодення. На мою думку, величезні проблеми там ідуть саме від керівництва, яке, прикриваючись красивими гаслами, не змінює сутність навчального процесу та виховання майбутніх офіцерів. 

 

Чомусь керівництво академії вважає, що протягом чотирьох-п’яти років навчання курсант мусить бути слухняним і мовчазним виконавцем. А потім, у ніч перед випуском, повинен переродитися, як гусінь на метелика, ставши лідером, бойовим побратимом свого майбутнього взводу. Але так не буває. 

 

Я вже не кажу про ті ганебні випадки, про які ми сьогодні почули. Виявляється, офіцери там (вибачте, по-іншому не скажу)... луплять курсантів. За свою 32-річну службу я жодного разу не чув про щось подібне взагалі! Це за межами мого розуміння і сприйняття.

 

Далі — більше. Курсанта, який виявив свою життєву позицію і відкрито заявив про ці факти, відрахували. А офіцера, який порушує величезну кількість статей Кримінального кодексу, просто перевели на нижчу посаду. При цьому керівник академії встиг обдзвонити всіх і вся, включно з президентом, і розповів, як депутати його пресують та обливають брудом.

 

У реальності ж усе не так. Скажімо, були виявлені факти, коли людей в академії годують сиром без вмісту молока. Тобто хтось думає про перемогу, а хтось — про власну кишеню. І найголовніше: як же вони вміло і швидко орієнтуються в ситуації, прикриваючись певними папірцями! Винні усі, крім них.

 

— А коли варто чекати конкретної реакції Верховної Ради?

 

— Ще буде засідання. Сподіваюся, на нього викличуть керівника академії, бо це якось зовсім не по-офіцерському.

 

— А вам не здається, що це вже якась тенденція. Скажімо, причиною відступу наших військ­ у районі Авдіївки експерти, окрім браку людей і озброєння, назвали ще й такий фактор, як низький рівень координації між польовими командирами і вищим керівництвом. Польові, аби не гнівити начальство, замовчують реальний стан речей. А ті, не володіючи точною інформацією, віддають заздалегідь провальні накази. Виходить, цей страх перед керівництвом виховується ще в роки навчання?

 

— Ну так а звідки ж воно з’явилося? Курсанти, які 14-15 років тому вчилися в тій же Академії Сухопутних військ, зараз уже ходять полковниками. Показуха, мовчазність і непотрібна у певних моментах слухняність були закладені саме там. 

 

На жаль, у цьому навчальному закладі багато чого від початку складається не так, як потрібно для офіцера. Дехто називає подібні явища «совком». Але це ніякий не «совок», а реалії української армії кінця дев’яностих-початку двотисячних, коли все можна купити, про все легко домовитися, все можна обійти. Це якраз те, що ми самі допустили у ті часи, — куми, свати, договорняки. Вони процвітають і донині.

 

— Сьогодні дуже тривожні й досить суперечливі новини надходять із Харківщини. За однією інформацією, рашисти зайняли шість сіл і рвуться на Липці. За іншою — все добре, все відбили, ситуацію стабілізовано. Але що, на вашу думку, буде далі? Це просто відволікання від донецького фронту чи вже похід окупантів на Харків?

 

— Росіяни досить швидко вміють перекидати на потрібні їм напрямки свої сили і засоби. Тобто, прощупуючи слабкі місця у наших бойових порядках, вони починають проворно нарощувати там свої сили. Тим часом ми постійно говорили, що Харків треба готувати до оборони, так само, як й інші прикордонні регіони.

 

На жаль, реакції з боку керівництва не було. Нам розповідали, що все добре і просто чудово. І ось тепер виявилося, що не готові! Знову не готові! Оце мене найбільше дратує. Ми знали про проблему, знали про шляхи вирішення, нас запевняли, що все там робиться добре, але знову штанга! Та скільки ж можна?! 

 

Отже, ситуацію на Харківщині, яка була прогнозована, я б охарактеризував одним словом — провал! В армійському лексиконі воно звучить трішки по-іншому. Відповідно запитую: шановні панове командири, а що ви робили у попередні місяці, коли оцінювали наступ ворога, коли відповідали про підготовку своїх підрозділів і готовність фортифікаційних споруд на цій території? Ви мусили організувати систему вогневого ураження ворога, систему розвідки, організувати взаємодію. Чому це все не було зроблено?

 

Ті речі, що сталися, — це просто недотримання прописних істин, бойового статуту. Чесно! Можна розповідати про потужного ворога, про його оснащення. Але якщо ти підготовлений і належним чином підготовлено місцевість, ворогу складно щось зробити навіть при достатній кількості переваг.  

 

Єдиною позитивною новиною в зв’язку з цим я назвав би той факт, що харківський суд ухвалив рішення відпустити командира 518-го батальйону Андрія Малахова під заставу. Це чудова новина. Ми якраз зараз збираємо гроші. Можливо, той факт, що росіяни пішли у наступ, відіграв свою роль у цій історії.

 

Я більш ніж упевнений: саме він міг би захистити Харків. Але у нас відбуваються цікаві речі. Герої війни — полковник Червінський і майор Малахов — сидять за ґратами, а злодіїв, крадіїв-міністрів суди швидко відпускають. Влада працює і далі за таким принципом: для своїх — як треба, для решти — закон. 

Проте ця новина позитивна. І я на сто відсотків переконаний, що ми ще не раз почуємо ім’я Андрія Малахова на цій війні.

 

— Все може бути, адже керівництву вистачило духу призначити днями бригадного генерала Олександра Трепака командувачем Сил спеціальних операцій, а генерала Дмитра Герегу — командувачем Сил підтримки ЗСУ. Як ви думаєте, ці нетипові для нашого чиновництва кроки свідчать про здорову еволюцію у вищих ешелонах влади? Чи, може, ситуація ускладнилася настільки, що «свої люди» більше з нею не справляються?

 

— Думаю, що другий варіант, на жаль, більш реальний. Це якраз той випадок, коли великі провали, прорахунки, кидання з одних крайнощів в інші свідчать про відсутність у Збройних силах кадрового менеджменту. Людей сприймають у багатьох випадках за відданістю, мовчазністю, за належністю до клану якогось керівника, а ніяк не за професійними якостями. Тому я, звісно ж, вітаю призначення на посади Олександра Трепака і Дмитра Герегу. Вони справжні професіонали.

 

— Сергію Григоровичу, сьогодні часто доводиться чути, що росіяни постійно вчаться на цій війні, змінюючи тактику й атак на фронті, й обстрілів мирних територій. А як у нас? Чи можна вже говорити про нові методи ведення бойових дій командою Олександра Сирського?

 

— Рано. Зрозумійте, хоч би якими потужними керівниками були Залужний чи Сирський, питання не лише в їхніх особистих якостях, а передусім у системі підготовки ресурсів, в економічній спроможності держави. У нас же й досі установи державної виконавчої влади і підприємства не переведено на функціонування в умовах воєнного часу.

 

У нас величезну кількість бюджетних грошей використовують незрозуміло на що, починаючи від барабанів і закінчуючи мільярдами, що були виділені на закупівлю снарядів, але десь пропали. І ніхто за це не несе відповідальності. Тому питання професійної підготовки і забезпечення військових, так само, як і процес будівництва фортифікаційних споруд, — це зона відповідальності не Сирського, а державних органів управління. А якщо не буде людей і потрібної кількості зброї, то хоч би який потужний був головком, він диво не створить. 

 

Зрештою, все впирається в економіку. Що заважає нам, скажімо, будувати патронні заводи на території України? Кажуть, туди можуть прилетіти російські ракети. Звичайно, можуть, але після того, як там побуває державна аудиторська служба.

 

Маю на увазі випадок, що трапився з конструкторським бюро «Луч». Там усе було добре, поки туди не сунув носа аудит. Усі побачили коло суміжників цього підприємства, і по всіх цих підприємствах прилетіли російські ракети. Хто поніс відповідальність за цю діяльність? СБУ нібито почала розслідування, але ми поки що не знаємо результатів. А якби понесли покарання ті, хто допустив витік інформації, то, я думаю, й інших це навчило б. Але чомусь тих, хто винен, постійно покривають, і вони залишаються безкарними. Безкарність породжує безвідповідальність, а безвідповідальність породжує хаос.

 

Я розумію, що хтось, прочитавши наше інтерв’ю, скаже: ну ось, мовляв, знову все погано, все пропало. По-перше, я ніколи не кажу, що все пропало і що все погано. Я вказую на те, що треба зробити, аби покращити ситуацію. Це найголовніше. Я не просто впевнений, я знаю, що в Україні більш ніж достатньо потенціалу — і людського, й економічного, і фортифікаційного, — аби вистояти в цій війні й перемогти.

 

Але процесами на шляху до нашої перемоги мусять керувати професіонали. Не любителі показушних селфі на тлі підприємств, куди потім прилітають російські ракети, а ті, хто мало говорить, проте багато робить. У нас таких більш ніж достатньо.

 

Але чомусь при владі не вони, а якісь випадкові люди, що прийшли вирішувати свої проблеми за рахунок українського народу. І оце найбільш гостра проблема. Якщо уряд з нею не може впоратися, то наше завдання — створити уряд Перемоги, який зміг би це зробити.