Крапку в Другій світовій поставили Герої України Олексій Берест та Кузьма Дерев’янко

1 вересня 1939 року в Горяйстівській середній школі, що на Сумщині, як і по всій Україні, розпочався новий навчальний рік. Серед старшокласників і викладачів тільки й розмов було, що про початок війни: всі співчували полякам, ганьбили німців, вірогідність війни між Німеччиною та СРСР навіть не обговорювали, адже щойно підписано Пакт про ненапад між обома країнами.

 

І тим паче ніхто не припускав, що саме серед учнів їхньої школи перебуває людина, якій історія відвела найпочеснішу роль: встановити у столиці рейху прапор Перемоги, поставити крапку в такому вселенському лихові, як світова війна.

 

Ця людина — Олексій Берест. Закінчивши школу, він почав було опановувати професію тракториста, аж раптом повістка з військкомату. Ще юнаком пройшов він Фінську війну, а в Другу світову вступив досвідченим офіцером. У складі 1-го Білоруського фронту пройшов з боями по неосяжних просторах СРСР і Європи, дійшов до Берліна.

 

А коли очолювані ним розвідники впритул наблизилися до фашистського лігва — рейхстагу, Олексія викликав командир 756-го полку 3-ї Ударної армії полковник Зінченко:

 

— Вам доручається почесна й відповідальна місія: встановити це знамено, яке надалі називатиметься прапор Перемоги, на фашистському рейхстазі. Завдання не з простих, тому разом з вами підуть молодший сержант Щербина, зв’язковий П’ятницький, сержант Єгоров, молодший сержант Кантарія. Ніхто з вас не знає Берліна, тож оця карта допоможе вам зорієнтуватися, рейхстаг на ній обведений червоним колом...

 

Зі згорнутим прапором і картою в руках Берест з’явився перед підлеглими йому бійцями. Вони підвелися наче по команді, а Олексій наказав: «За мною!».

 

Передавши прапор Петру П’ятницькому, Берест поглянув на карту: навпроти рейхстагу була площа Кенігсплац. Проте площею вона була ще місяць тому, а зараз лежала під руїнами. Маючи орієнтир, бійці короткими перебіжками рушили у смертельну путь.

 

Скоро зрозуміли: саме у рейхстазі засіли залишки берлінського гарнізону, та не вони, виснажені й деморалізовані, становлять загрозу, а добірні підрозділи СС, які фанатично трималися до останнього — билися за кожен поверх і навіть за кожну кімнату... 

 

Розчищаючи шлях — де автоматними чергами, а де й гранатами, бійці лейтенанта Береста не стрімко, та все ж просувалися вперед. Проте полковник Зінченко прокричав по рації наказ: у бої не встрявати, просуватися на верхні поверхи, ваша мета — горище і дах. Повідомив також, що за їхнім просуванням стежить найвище військове керівництво і вже надіслало відчутну підмогу.

 

І справді, на площі Кенігсплац з’явилися танки й підрозділи піхоти, які оточили рейхстаг по всьому периметру, викликавши вогонь на себе. Це полегшило просування нагору групі Береста, і о 14.25 Петро П’ятницький передав по рації: «Пройшов перший поверх!».

 

Ці хвилюючі слова полковник Зінченко передав командуючому 3-ї Ударної армії генерал-полковнику Кузнєцову, а той у свою чергу — Ставці Верховного головнокомандування.

 

Впадало у вічі, що щільність німецької оборони на верхніх поверхах рейхстагу була значно більшою, тож просування уповільнилося. Іще сім годин (!) знадобилося групі Береста для того, аби пожежними сходами вискочити на горище, а звідти — до отвору, що вів на дах. І тут від отриманого поранення застогнав Петро П’ятницький. Його підхопив на руки Петро Щербина, а Єгоров і Кантарія з прапором в руках підбігли до отвору. Та одразу зупинилися: худорляві й низькі на зріст, вони були безсилі подолати неабияку висоту. І тоді живою драбиною став Олексій Берест: високий і дужий, він підставив зчеплені долоні й повиштовхував їх на дах. Піднявся й сам.

 

Від виснаження й пташиної висоти у кожного запоморочилося в голові, і був великий ризик скотитися вниз. Та поруч стояла бронзова скульптура кайзера Вільгельма, що сидів на коні. Берест приставив прапор до витягнутої руки кайзера, Єгоров і Кантарія намертво прив’язали його солдатськими ременями. Годинник на руці Береста показував 21 годину 50 хвилин, а день він запам’ятав на все життя — 30 квітня 1945 року...

 

І вже наступного дня Військова рада 3-ї ударної армії надіслала письмове подання на присвоєння найвищої військової відзнаки — Золотої Зірки Героя:

 

— лейтенанту Бересту Олексію Прокоповичу;

— полковнику Зінченку Федору Матвійовичу; 

— молодшому сержанту Щербині Петру Денисовичу;

— молодшому сержанту П’ятницькому Петру Микитовичу;

— сержанту Єгорову Михайлу Антоновичу;

— молодшому сержанту Кантарії Мелітону Вахтанговичу.

 

Генерал Кузнєцов розумів, що кожен з цих людей увійшов в історію. Це означало, що кандидатури розглядатиме Сталін, який і ухвалить рішення.

 

Входячи до вузького кола наближених до Сталіна людей, командувач знав, що «батько народів» визнає лише два народи — росіян і грузинів, для решти він був не «батьком», а вітчимом. І генерал вирішив не ризикувати: на Золоту Зірку Героя висунув росіянина Єгорова і грузина Кантарію, українців Береста, Зінченка, Щербину, П’ятницького особисто нагородив орденами Червоного Прапора, полковника Зінченка, крім того, призначив комендантом рейхстагу. І знадобилося цілих 60 років (!), аби справедливість узяла гору: 6 травня 2005 року президент України Віктор Ющенко присвоїв лейтенанту Бересту Олексію Прокоповичу звання «Герой України».

 

А Друга світова тим часом тривала. Поразка Німеччини не справила ніякого враження на її союзників — японців, які продовжували фанатично битися і на всі пропозиції скласти зброю відповідали рішучою відмовою. І ось тут знадобився ще один славний син України — Кузьма Дерев’янко.

 

Він народився 4 листопада 1904 року в селі Косенівка, що біля Умані, в родині Миколи і Секлети Дерев’янків. Зростав у благословенному Шевченковому краї, а коли йому виповнилося три роки, до хати увійшли жандарми й забрали батька — за участь у революції 1905 року. Секлета насилу вмовила пристава, аби дозволив поїхати у заслання разом із чоловіком і дитиною. Отак і опинилися вони на краю світу — в глухому поселенні з назвою Великий Устюг, що на Вологодщині.

 

Україна... Рідний, благословенний край, про який так часто розповідали батьки... Побувати там стає найзаповітнішою мрією Кузьми. А поки що він, рано подорослішавши, працює у полі батраком, вантажником на залізниці, каменярем у гранітному кар’єрі. 1922 року він був призваний до лав робітничо-селянської армії. Вологодський повітовий військкомат врахував його українське походження, а також і те, що вміє читати й писати, і направив у Київську військову школу.

 

 Опинитися на батьківщині — то був неабиякий успіх хлопця з української глибинки. Тут, у військовій школі, він чи не вперше у житті поїв досхочу, а коли у військовій формі виходив у місто, ловив на собі захоплені погляди дівчат...

 

 А доля й далі посміхалася кмітливому й стрункому юнаку: на урочистості з нагоди закінчення школи несподівано прибув командувач військами Київського особливого військового округу командарм 1-го рангу Йона Якір, який особисто підписав направлення Дерев’янку для продовження навчання у Харківській школі військових старшин, де умови життя курсантів були набагато комфортнішими: якщо у Київський військовій школі Кузьма жив у казармі, разрахованій на двадцять осіб, то тут, у Харкові, курсантів селили по четверо.

 

І Кузьма дуже зрадів, коли його кімната стала «українською»: крім Дерев’янка, в кімнаті оселилися Осип Сухоребрій та Петро Бущан. Щоправда, було ще одне місце, на яке, як очікувалося, розмістять українця.

 

                                                                                     Кузьма Дерев’янко, курсант Харківської школи.

 

 І він не забарився, отой четвертий мешканець — такий, яких хлопці-українці ніколи не бачили. Одразу відрекомендувався: Сігіміцу Каноя, член японської імператорської сім’ї. Хлопці остовпіли: всі курсанти — діти робітників і селян, і раптом... член імператорської сім’ї. У це не хотілося вірити.

 

Та коли японцю відвели окреме місце в їдальні й готувати йому почав кухар-японець, усі все зрозуміли. Та Каноя цим не хизувався, в житті був урівноважений і тихий. Одне погано: в нього не можна було списати, бо лекції він записував ієрогліфами.

 

Це були досить дивні й заплутані знаки, які Осипа і Петра не зацікавили, а от Кузьма почав до них придивлятися, знаходити відмінності. Помітивши зацікавленість українського друга, Сігіміцу пояснив:

 

 — Ієрогліфи — це священні письмові знаки, фонетичні символи, загальна кількість яких дорівнює 50 тисячам, але у побутовій мові японці використовують 4-7 тисяч. Кожний ієрогліф і навіть риска виражають слово або поняття. Приміром, три вертикальні палички, обведені квадратом, японець прочитає так: «Цьогоріч весна прийшла рано, у садах розквітла сакура...»

 

Європейцю усе це неможливо було збагнути, Сігіміцу ж читав і писав із вражаючою легкістю...

 

За пів року спілкування з курсантом-японцем, виконуючи його письмові завдання, Кузьма Дерев’янко засвоїв японську мову більш-менш пристойно.

 

А далі — новий щабель його кар’єри: дізнавшись, що у Військовій академії ім. Фрунзе відкрився східний факультет, Дерев’янко звертається з рапортом до командарма Йони Якіра, якого призначено на відповідальну посаду начальника Головного управління військово-навчальних закладів СРСР. Ніхто не відає, чи пригадав командарм курсанта-початківця, якого колись направив на продовження навчання у Харків, але на рапорті Кузьми з’явилася резолюція: «Дозволити».

 

У цей час (середина тридцятих років) Радянський Союз почав загравати з комуністичним Китаєм, і на східному факультеті академії ім. Фрунзе військових перекладачів навчали тільки китайської мови, яка Дерев’янку була ні до чого, бо на той час він уже досить пристойно володів японською. На щастя, його не змусили силоміць вивчати китайську, мовляв, японська — це теж східна мова, але вивчайте її самотужки, бібліотека академії до ваших послуг. 

 

Улітку 1935 року в СРСР запровадили звання «маршал Радянського Союзу», одним із перших його удостоївся популярний у країні Михайло Тухачевський. З цієї нагоди на зустріч зі слухачами його запросило керівництво академії. І він приїхав — молодий, красивий, стрункий, і в заповненому вщерть актовому залі вийшов на трибуну. Про себе — жодного слова, розмову повів про поточний момент...

 

Те, що сталося невдовзі, в Кузьми Дерев’янка викликало жах і глибоку душевну кризу: обидва його кумири — маршал Тухачевський та командарм Якір — виявилися, як це довели наші «доблесні органи», не ким іншим, як... німецькими шпигунами. Уміло замаскувавшись, вони завдали непоправної шкоди Червоній армії, і тому вирок для цих німецьких псів єдиний — розстріл. Його вимагали на мітингах, які пройшли по всій країні, водночас люди схвалювали пильність органів ОГПУ, прозорливість і далекоглядність великого Сталіна...

 

А той тим часом як вірний продовжувач справи Леніна заходився втілювати в життя ленінський постулат про перемогу революції у світовому масштабі. Після невдалої підтримки республіканців в Іспанії на чолі з комуністкою Долорес Ібаррурі Сталін почав розігрувати далекосхідну карту, роблячи ставку на таких ватажків «народно-визвольного руху», як Мао Цзедун у Китаї, Чойбалсан у Монголії. Юридично-правовою базою підтримки цих лідерів стали договори від 12 березня 1936 року про взаємодопомогу між СРСР та Китаєм і Монголією.

 

Та раптом несподівано для всіх у гру втрутився такий авторитетний гравець на Далекому Сході, як мілітаристська Японія. Примкнувши до блоку фашистських держав — Німеччини й Італії, Японія кинула свою добре оснащену армію на Монголію, захопивши силоміць велику територію по периметру річки Халхін-Гол. У відповідь Радянський Союз протиставив загарбникам війська Забайкальського та Далекосхідного фронтів — бойові дії розпочалися... 

 

І враз випускник східного факультету академії ім. Фрунзе капітан Кузьма Дерев’янко став найнеобхіднішим для збройних сил СРСР. Його негайно викликали до Генерального штабу, де начальник штабу генерал Смородінов ввів його у курс справ:

 

— Завдяки успішним діям нашого Далекосхідного фронту взято в полон близько ста японців, у тому числі й командного складу. На допитах усі вони дають цінні покази, але японською мовою, яку в нас не розуміє ніхто.

 

Смородінов витягнув і поставив на стіл невелику валізу:

 

— Даю вам одну годину. Зберіть у цю валізу речі першої необхідності й сьогодні ж спеціальним літаком вас доставлять на Далекосхідний фронт у ставку генерала Штерна.

 

Хоча Кузьма був добре підготовлений фізично, шість годин польоту добряче втомили його. І він відверто зрадів, коли на аеродромі, за який правив випалений степ, побачив легкову «емку» командуючого фронтом. Коли приїхав у ставку, генерал Штерн не дав йому і хвилини перепочинку, тож Дерев’янко одразу взявся до справи.

 

Окреме приміщення, де він розмістився, охороняли вартові, а конвоїри приводили японців на допит. Свідчення давали охоче, бо після допиту отримували миску баланди. Рядові солдати знали небагато, а от старший командний склад надавав чимало цінних свідчень. Не покладаючись на пам’ять, Кузьма багато чого занотовував у спеціальному щоденнику, який тримав під рукою.

 

А рівно за тиждень Москва відкликала його, пославши за ним літак. Там просто з Тушинського аеродрому його привезли до Генерального штабу, де на нього чекав генерал Смородінов. Він був помітно схвильований:

 

— Ваші донесення хоче заслухати товариш Сталін...

 

Кузьма востаннє погортав свої записи, основні тези окреслив червоним олівцем.

 

Сухо привітавшись, не звернувши увагу на Смородінова, Сталін без будь-якого вступу звернувся до Дерев’янка:

 

— Як ви вважаєге, яку основну мету переслідує японська вояччина провокаціями на річці Халхін-Гол?

 

— Як засвідчили командувач 6-ї Хайдарської армії генерал Камацубара, вищі офіцери Отана й Факуба, задум був такий: згідно з даними їхньої розвідки, Монголія не здатна завдати удару у відповідь і спиратиметься на втручання СРСР. А СРСР у свою чергу через віддаленість від центру цих рубежів матиме проблеми з військовим постачанням і зв’язком, а отже — не зможе втрутитися в конфлікт, тож напад на Монголію там розглядають як перевірку боєздатності СРСР.

 

— Як оцінюєте ви японську армію? — запитав Сталін далі.

 

— Японський солдат добре підготовлений, особливо для ближнього бою. Він дисциплінований, ретельний, відважний у бою, особливо в оборонному.

Молодший командний склад також підготовлений добре, прагне перемоги за будь-яку ціну. Щоправда, є й фанатики, які в полон не здаються, вчиняючи самогубство. До недоліків слід віднести те, що японські офіцери малоініціативні, «від себе» команд не віддають, чекають вказівок командування.

 

Щодо технічного оснащення японської армії, вважаю його відсталим. Їхні танки — це перероблені наші МС-1, те саме скажу й про літаки: це дещо покращені «Іл-16», які в нас зняті з виробництва. Не краще оснащена й їхня гвардія, так звані імператорські війська, які й здійснили напад на дружню нам Монголію...

 

Ґрунтовна доповідь сподобалася Сталіну: коли через пів року японці визнали поразку й відступили з Халхін-Гола, уродженець Черкащини Григорій Штерн став Героєм Радянського Союзу, інший її уродженець — Кузьма Дерев’янко — отримав орден Леніна і підвищення по службі.

 

Ледве «розібралися» з японцями на сході, аж тут німецька навала на заході, яка виявила кричущу непідготовленість СРСР до війни. Як кавалеру ордена Леніна, що має досвід спілкування з ворожим військом, Кузьмі Миколайовичу пропонували тилову посаду в наркоматі оборони, але він як справжній патріот віддав перевагу передовій, ставши начальником штабу 53-ї, 57-ї та 4-ї гвардійських армій Північно-Західного (згодом 3-го Українського) фронту, — армій, що відзначилися в битвах, на яких вирішувалася доля країни. А 19 квітня 1945 року генерал-лейтенант Дерев’янко відзначився при штурмі Берліна...

 

Перемога... Кузьма Миколайович почав складати плани мирного життя, не маючи навіть гадки про те, що саме йому, уродженцю української глибинки, доля доручить поставити останню крапку і саме він сповістить про закінчення Другої світової війни...

 

А почалося все з того, що 17 липня 1945 року в німецькому Потсдамі зібралася «велика трійка» — лідери СРСР, США та Великої Британії, аби підбити риску у війні, яка скінчилася для Радянського Союзу, але продовжувала палати на Далекому Сході й Тихому океані, де войовничих японців ще не перемогли не такі вже войовничі американці.

 

І тому президент Америки Гаррі Трумен нагадав Сталіну в приватній розмові:

 

— Упродовж війни ви, пане генералісимус, домагалися, аби Сполучені Штати відкрили у Європі другий фронт. 6 червня 1944 року висадкою в Нормандії ми виконали ваше прохання. Тепер виникла дзеркальна картина: ми б’ємося з японським мілітаризмом у басейні Тихого океану і просимо вас відкрити другий фронт на суходолі...

 

Сталін запевнив, що Радянський Союз без зволікання відкриє другий фронт, але після того, як перекине військову техніку із Заходу на Схід.

 

8 серпня 1945 року Радянський Союз оголосив війну Японії, яка проти 1-го та 2-го Далекосхідних фронтів виставила досить потужну Квантунську армію — 49 дивізій та 7 елітних (самурайських).

 

І для Кузьми Миколайовича все повторилося: знову виклик до Генерального штабу, знову терміновий виліт. Коли приземлився в китайському Даляні (у перекладі — порт Дальній), бойові дії вже йшли повним ходом. З’явилися й перші полонені, які ніякої стратегічної інформації не надавали. Та раптом на черговому допиті один з них повідомив, що він є офіцером зв’язку, проти радянських військ зброю не застосовував, а тому просить пощади, бо без нього хвора мати скоро помре.

 

І тут Кузьмі Миколайовичу сяйнула думка:

 

— Яким чином ваш генеральний штаб віддавав накази з’єднанням, які перебували на відстані сотень кілометрів?

— По рації, по закодованому пеленгу.

 

Дерев’янко пообіцяв звільнити його, якщо він налаштує пеленг через переговорний пристрій «Енігма», яким широко користувалася німецька розвідка.

 

Японець миттєво зробив це, і генерал Дерев’янко отримав змогу прослуховувати... командувача Квантунською армією генерала Ямаду, начальника генерального штабу Девана. В руках у Дерев’янка опинилися безцінні стратегічні дані, по мірі їхнього надходження він перекладав їх і тією ж «Енігмою» передавав Генеральному штабу, і вони опинялися на столі Верховного головнокомандувача.

 

Це дало змогу завдавати удари на випередження і в рекордно короткий термін — за 23 дні (!) — розбити японців на суходолі. В ході бойових дій уславилися маршали Василевський, Малиновський, Мерецков, генерал армії Пуркаєв. Кожен із них вважався переможцем і кожен бачив себе тим, хто прийме акт капітуляції Японії.

 

Та сталося інакше. 1 вересня 1945 року надійшла телеграма, підписана Сталіним і начальником Генерального штабу Антоновим: «Від імені Радянського Союзу Акт капітуляції Японії прийняти генералу Дерев’янку К. М.».

 

2 вересня 1945 року генерал Кузьма Дерев’янко піднявся на борт американського лінкора «Міссурі», де все було готове до урочистої церемонії. Першим акт підписали міністр закордонних справ Японії Мамору Сігеміцу та начальник генерального штабу Йосідзіро Умедзу. Від імені США акт підписали генерал Макартур та адмірал Німітц. Далі за стіл сів українець Кузьма Миколайович Дерев’янко. Підписавши, поставив, як і зазвичай, крапку.

 

І то була остання крапка в кровопролитній Другій світовій війні.

 

P. S. 7 травня 2007 року президент України Віктор Ющенко, відзначаючи «видатні дипломатичні заслуги в повоєнному врегулюванні міжнародних відносин», присвоїв Дерев’янку Кузьмі Миколайовичу високе звання «Герой України».

 

24 червня 1945 року в Кремлі урочисто відзначали щойно отриману перемогу. Крім військових, на прийомі були представники науково-технічної інтелігенції, письменники, актори, музиканти, передові робітники й селяни.

 

Під бурхливі оплески з келихом шампанського в руках до мікрофона підходить вождь радянського народу Йосиф Сталін. Коли встановилася тиша, небагатомовний Сталін вимовив лише кілька слів:

 

— Я пью за великий русский народ, народ- победитель.

 

І всі наступні промовці під оплески й вигуки «ура!» почали здоровити й славити «великий російський народ». Наче не було на фронті українців, євреїв, народів Кавказу й Середньої Азії.

 

Догматична й скам’яніла радянська пропагандистська машина отримала сигнал: з’являються тисячі художніх творів, в яких переможцями змальовують етнічних росіян: у провідних театрах країни пройшла п’єса Костянтина Симонова «Русские люди», не знала обмежень у накладі книга Олексія Толстого «Русский характер», Василь Тьоркін Олександра Твардовського й Єгор Лопахін Михайла Шолохова з баянами й жартами без проблем дійшли до Берліна, бородаті сибіряки Георгія Маркова й вусаті далекосхідники Михайла Бубьоннова з вигуками: «За Сталіна!», «За матушку-Русь!» — добивали ворога у рейхстазі...

 

Отак на догоду Сталіну виглядала перемога, і жодному з представників інших 128 націй і народностей, що населяли СРСР, у ній не знайшлося місця...

 

Характерний приклад. Коли точилися бої за Україну, Олександр Довженко зняв фільм «Україна в огні». Коли Сталін подивився цей фільм у своєму кінокабінеті, його охопила невимовна лють: він звелів викликати Довженка на килим, для чого скликав спеціальне засідання політбюро.

 

Не передчуваючи нічого поганого, Довженко увійшов до кабінету Сталіна, розуміючи, що на нього тут чекають. Сталін одразу перейшов до діла:

 

— Ваші головні герої — Кравчина, Запорожець, та й усі інші — українці, і спілкуються вони українською мовою. Ви що, не помітили на фронті росіян?

 

— Україна поруйнована і пограбована як ніяка з інших республік СРСР. Кому ж, як не мені, уродженцю України, було сказати про її рани, які й за десятки років не загояться?..

 

— Ви дивак, Довженко, — несподівано заговорив Берія,— зробіть ваших героїв росіянами, нехай вони заговорять російською — і будь ласка, кінопрокат до ваших послуг...

 

 

У Радянському Союзі, як і в росії, ніколи не бракувало українофобів.

 

Поки Україна входила до складу СРСР, вони мовчки сиділи по своїх лігвах. Та от Україна виборола Незалежність, вийшла зі складу СРСР, від чого він тут же й розпався, отут вони й повилазили: «Память», «Русский блок», «Русское единство» й найагресивніший «Русский мир», який очолив «маленький сірий чоловічок», як охрестила його наша Ліна Костенко.

 

Прагнучи в усьому наслідувати «великого» Сталіна, а найперше — в оцінці отриманої Перемоги, маленький сірий чоловічок пішов навіть далі: відкриваючи парад з нагоди чергової річниці Перемоги, він заявив: «Росія могла виграти ту війну і без участі України».

 

Та Україні начхати (даруйте на слові) на маячню кремлівського військового злочинця, бо її внесок у справу Перемоги одразу по війні оцінено на міжнародному рівні: саме «за героїзм українського народу в перемозі над фашизмом», як зазначив тодішній Генеральний секретар ООН норвежець Трюгве Лі, Україну було прийнято до Організації Об’єднаних Націй, і вона на рівних увійшла до блоку держав антигітлерівської коаліції, таких як Сполучені Штати Америки, Радянський Союз, Велика Британія, Франція.

 

І наостанок: не треба бути фаховим військовим, щоб проаналізувати «бойовий» шлях «другої армії світу» у війні з нами: ця армія успішно нищить впорядковані українські міста, знищуючи мирне цивільне населення.

 

Така «армія» без участі України, без всебічної допомоги Сполучених Штатів, без відкритого ними ж Другого фронту, про який благав Сталін, ніякого успіху в тій війні не досягла б.

 

І як Акт великої історичної справедливості ми в Україні сприймаємо той факт, що останню крапку в кривавому Армагеддоні, який забрав життя 50 мільйонів (!) людей, поставили не співгромадяни маленького сірого чоловічка, а великі українці — Олексій Берест та Кузьма Дерев’янко.