Олександра Матвійчук: «Не знаємо — ми в кінці цієї війни, всередині чи тільки на початку»

Розпочинаючи свій виступ, Олександра наголосила, що нинішня російсько-українська війна — найбільш задокументована війна в історії людства.

 

І це відкриває нам можливість змінити глобальний підхід до правосуддя за воєнні злочини. Вона зазначила, що ще 30 років тому, під час Балканських війн, такої можливості не було, адже тоді ще не було тих технологій, що їх маємо зараз.

 

Як приклад правозахисниця навела історію сербського військового, знімок якого було зроблено 30 років тому. На ньому бойовик копає ногами жінку похилого віку, що лежить на асфальті. Біля неї ще двоє людей у цивільному і сліди крові.

 

Скоріш за все, ці троє цивільних — вже мертві. Минуло 30 років. Півтора року тому, продовжує пані Олександра, група міжнародних журналістів вирішила дослідити історію, яка стоїть за цією фотографією. Вони використовували тільки відкриті дані, не були на місці події — й ідентифікували цього сербського військового. 

 

— Що я хочу сказати цим прикладом? За ці 30 років відбулися разючі зміни. Зараз у нас є технології, які дозволяють нам відтворювати, що відбулося, збирати докази, ідентифікувати винних, — про які ми не могли навіть мріяти 30 років тому. Ми можемо змінити підхід, з яким я досі маю справу, коли у міжнародних поїздках говорю з президентами, парламентаріями, членами урядів. У них досі на рівні підсвідомості «зашито», що коли є війна і величезна кількість постраждалих, то це просто неможливо — дати справедливість чи бодай шанс на неї кожній людині, яка постраждала від війни. Я хочу, щоб ми кинули виклик цьому твердженню. Ми можемо це зробити, якщо, по-перше, змінимо глобальне ставлення і поставимо амбітну ціль, що життя кожної людини має значення. І тому маємо працювати на те, щоб дати кожній людині шанс на справедливість. І друге, що, звичайно, складніше, але Україна може стати таким першим прецедентом: ми маємо почати вибудовувати нове міжнародне право і інфраструктуру під нього, щоб це стало реальністю.

Олександра Матвійчук  розповіла, що вони з командою документують російські воєнні злочини вже 10 років.

 

«Ми в Україні як ніхто знаємо, що ця війна почалася не в лютому 2022 року, а в лютому 2014 року, коли Україна отримала шанс на демократичну трансформацію після падіння авторитарного режиму... І для того, щоб зупинити нас на цьо­му  шляху, росія розпочала вторгнення, окупувала Крим, частину східних областей; два роки тому розширила цю війну до повномасштабної. Ми зараз у ситуації, коли, чесно, не знаємо і не можемо собі сказати: ми в кінці цієї війни, всередині цієї війни чи тільки на початку. Тому питання справедливості є актуальними, і я можу сказати, як змінювався наш підхід до документування як основи для подальших розслідувань і притягнення до відповідальності». 

 

Загалом, каже Олександра Матвійчук, злочини, які вони фіксували найпершими, — це ті злочини, які правозахисникам були зрозумілі. Серед таких — незаконні викрадення, катування, сексуальне насильство і вбивство цивільних людей на окупованих територіях. Так само, як і політично мотивовані переслідування.

— Я особисто опитала у ті роки більш ніж сотню людей, які вижили в російській неволі. Вони розказували страшні історії, як їх били, ґвалтували, забивали у дерев’яні ящики; як їм відрізали кінцівки, виривали нігті, розбивали молотком колінні чашечки, катували струмом, проводячи його через геніталії. Ніколи не забуду, як одна жінка розказувала, як їй намагалися вийняти око ложкою. Тобто це страшні історії. 

 

Ми відправили десятки звітів: в ООН, ОБСЄ, Раду Європи, Європейський Союз, але нічого не змінювалося. Я почала втрачати сенс нашої роботи як документаторів.Тому що я розуміла: я розпитую нову людину, а просто в цю саму секунду все продовжується у 143 місцях несвободи, які ми на той час ідентифікували на окупованих територіях.

 

Тому, зазначила пані Олександра, вони змінили свою роботу. Якщо міжнародні організації не працюють чи на правові інструменти не можна покластися, то було вирішено використати енергію людей по всьо­му світу. Так з’явилась глобальна акція Save Oleg Sentsov (2018–2019 роки. — Авт.). Тоді відбувалися синхронні демонстрації у більш як 35  країнах.

 

Так про Україну, про нашу боротьбу почали дізнаватися дедалі більше і більше людей. Але з початком повномасштабного вторгнення оте зло, яке документувала команда Олександри Матвійчук, почало масштабуватися і ставати жорстокішим та інтенсивнішим.

 

 — Ми зіштовхуємося з величезною кількістю злочинів. Як на це відповідати? Ми об’єднуємо зусилля з десятками регіональних організацій, ми створюємо сітку — мережу локальних документаторів, яка покриває всю країну включно з окупованими територіями. Ми ставимо перед собою мету: давайте спробуємо задокументувати кожен злочинний епізод, який був вчинений у найменшому селі кожної області України. Зрозуміло, що мета амбітна, за два роки ми задокументували понад 68 тисяч епізодів воєнних злочинів. І це величезна цифра, яка відображає лиш верхівку айсберга.

Росія використовує біль як інструмент. Вона спеціально завдає болю цивільному населенню, щоб зламати наш спротив й окупувати країну.

Але хай там як, а наша країна стоїть і все голосніше заявляє про себе.

 

— Мені здається, що я не помилюсь, якщо скажу, що держава Україна і люди України з’явилися на ментальній карті світу. Але поява нас на цій карті дається нам дуже дорогою ціною. І тому дійсно величезна кількість людей роблять свій внесок у міжнародну адвокацію, щоб це місце було закріплене, а не змінилося у зв’язку з тим, що, на жаль, російсько-українська війна — це не єдина війна. І погляд світу перемикається. Ми маємо бути убезпечені, щоб ті сенси, які ми у своїй боротьбі продукуємо, вони будуть у цій ментальній карті світу закріплені.

 

Олександра тим часом розповіла одну показову історію. Це історія американського музею Метрополітен.  Ідеться про картину Дега, яка називалася «Російські танцівниці».

 

Насправді ж на картині зображені дівчата в українських національних костюмах і віночках. Багато років наші музейники, митці писали в музей Метрополітен про таку несправедливість, заклад ігнорував такі звернення, але після повномасштабного вторгнення назва картини була змінена.

 

Тепер вона називається «Танцівниці в українських костюмах». Хай ще справедливість перемогла не до кінця, каже Олександра, але це перший важливий крок.

 

— Це процес. І це процес переосмислення і розуміння навіть західними інтелектуалами — академічними центрами, мистецькими колами, що все, що вони думали, що вони знають про нашу частину світу, не тільки про Україну, — це те, що їм було сказано через російську призму. І нас у російській призмі як народу зі своєю культурою, зі своєю мовою, зі своєю літературою, зі своїми амбіціями — просто, звичайно, не існувало. 

 

Ми візуалізуємося на мапі світу, але треба докладати величезних зусиль, щоб ці сенси, які насправді нам належать, знайшли там гідне відображення.

Як зазначила правозахисниця, традиція безкарності, якою Росія насолоджувалася десятиліттями, стала причиною того жаху, який зараз є частиною нашого повсякденного життя.

 

Бо якщо після Другої світової війни було створено Нюрнберзький трибунал, були покарані нацистські воєнні злочинці, то радянський ГУЛАГ ніколи не був ані засуджений, ані покараний.

 

— Вжахнувшись, у нас є шанс розірвати це коло безкарності. Я не буду казати, що це легко. Дуже складно. Але в нас з’явився шанс. 

 

Тому, каже Олександра Матвійчук, вони нині дуже активно працюють на міжнародних майданчиках, аби донести світові, західним суспільствам, що треба виходити з зони комфорту. І зараз це небажання, на жаль, не тільки на рівні звичайних людей, а й на рівні політиків. 

 

Цей страх вчиняти рішучі дії базується ще й на тому, упевнена правозахисниця, що світ не знає відповіді, що потім робити зі 140-мільйонною країною, яка має ядерну зброю. Адже вона може отримати властивості чорної діри і почне все затягувати. А тому, наполягає Олександра Матвійчук, потрібна довготривала стратегія трансформації перетворення.

 

Є острах, є небажання мислити такими термінами, небажання виходити з зони комфорту. Єдине що ми зараз зможемо протиставити цьому, — що це все одно станеться, впевнена пані Олександра. При цьому вона пригадала промову президента Буша-старшого 1991 року і його побоювання, а що буде, якщо союз розпадеться? Стратегії не було, але це сталося.

 

Україна також переможе. Ми просто не знаємо, коли це відбудеться. Але це неминуче, впевнена Олександра, і додає: якщо ми хочемо попередити війни в майбутньому, то ми маємо притягати до відповідальності ті держави і тих лідерів, які ці війни розпочинають. При цьому вона нагадала, що був лише один такий прецедент, і це Нюрнберзький трибунал. 

 

— Всі інші трибунали, про які ви чули, — і Югославський, і Руандійський, і спеціальний суд у Сьєрра-Леоне, і решта — це не трибунали за те, що хтось розпочав війни і почав убивати людей. Це трибунали за те, що, вбиваючи людей, вони робили це не пропорційно, не за правилами війни, з надмірною жорстокістю. Тобто за воєнні злочини, за злочини проти людяності, за геноцид. Тому в нас є тільки Нюрнберзький трибунал, який є таким прецедентом.

 

І тому зараз досі міжнародне співтовариство, власне політики, які ухвалюють рішення, очільники держав  дивляться на світ через призму цього трибуналу. А що це було? Це був суд переможців над режимом, який впав. Власне, з цього витікає рішення: Україно, виграєте війну — буде вам справедливість.

 

І ми докладаємо величезних зусиль, щоб переконати міжнародну спільноту і конкретних політиків, що ми живемо у новому столітті. Нюрнберзький трибунал — це, звичайно, дуже важливий крок з утвердження права і справедливості, але це минуле століття. Ми маємо йти далі, ми маємо виводити справедливість із залежності від того, як і коли закінчиться війна.

 

При цьому Олександра Матвійчук  наголошує, що ми маємо набратися терпіння. А ще потрібна саморефлексія. «Я не можу сказати кожній людині, що вона має робити. Але я можу сказати, що дії кожної людини критично необхідні», — каже керівниця Центру громадянських свобод, який отримав Нобелівську премію миру.