Почалася з купки металобрухту і трьох гусей: історія «Еко-Ранчо Сабадаш» учасника АТО

На свій персональний шлях доля виводить людину часом у дуже своєрідний спосіб.

 

Саме така історія трапилася з мешканцем села Мшани Ігорем Сабадашем.

 

Десять років тому він прибирав на подвір’ї й зібрав чималу купу металобрухту.

 

Привіз до «чормету», але у приймальника на той час не виявилося грошей.

 

Просив приїхати у понеділок. Власник металу хотів скинути все на подвір’ї й повернутися додому, оскільки винагорода не була самоціллю.

 

Але чоловік наполіг, аби як розрахунок той узяв гусака та двох гусок.

 

Так у житті пана Ігоря почалася тривала аграрна віха, хоча він ніколи не мріяв і не планував бути фермером.

Пустити під ніж свою пернату «інвестицію» новий господар не наважився, бо «шкода було їх різати». Отож автоматично виникла ідея розвинути з трьох гусей новий бізнес.

 

Справа у кількісному вимірі швидко пішла вгору, і поголів’я птиці збільшилося до кількох тисяч. Але для розвитку справи потрібні були додаткові приміщення і робочі руки. 

 

«Проблема велика, — пояснив ситуацію пан Ігор. — Яйця треба вчасно зібрати і правильно зберегти, а потім закласти в інкубатор. Одній людині важко. Згодом для проби взяв трьох бичків м’ясної породи. Наступного року — ще 13. Так і визначився з основним напрямом діяльності. А гусей продав за символічні гроші». 

 

Утім коштів для розведення власного стада не було. На щастя, у регіоні тоді діяла комплексна програма підтримки і розвитку агропромислового виробництва, в рамках якої вдалося отримати пільговий кредит на пів мільйона гривень.

 

За ці кошти пан Ігор придбав 15 корів м’ясної породи. Наразі поголів’я вдалося збільшити до 80 з перспективою зростання до 100. 

 

Пасеться фермерська худоба на угіддях, що не придатні для вирощування сільськогосподарських культур.

 

«Мені сам Бог велів цим займатися, бо те пасовище не задіяне, — каже він. — Суцільні чагарники були і торф’яники. Щороку горіли. Тут рослинництво неможливе». 

 

Частину зі 100-гектарної площі фермер орендує в держави, решту — у власників паїв з оплатою за домовленістю. Нині податки на землю помітно зросли, тому людям невигідно платити за те, чим вони не користуються. А так є певний зиск із нерентабельної власності. 

 

Щоправда, із землею були й чималі проблеми. Як учаснику АТО держава давала Ігорю в оренду ділянку, погоджену в Держкадастрі.

 

Проте, поки тривала підготовка документів, — провели децентралізацію, після чого угіддя стали власністю громад. Згодом він таки домігся виділення площі для пасовища, але йому призначили найвищий податок — 12 відсотків.

 

Пішов шукати правду й отримав досить дивне пояснення. Мовляв, ті землі мають низьку нормативну оцінку, тому ти й так будеш мало платити.

 

«Але ж у цьому немає жодної логіки, — обурюється фермер. — Тобто земля, яка не заробляє грошей, має найвищий відсоток податку на оренду. А земля, що заробляє гроші, — нижчий. Розумієте? Справа дійшла до голови. І вже після цього мені дали оренду на 20 років і знизили податок».

Перший раз на війну Ігор Сабадаш пішов, коли почалася АТО. «В армії не служив, але так склалася ситуація, що війську треба було допомогти, — каже він. — Був на Луганському напрямку». 

 

Тоді й напередодні повномасштабного вторгнення учасник бойових дій не мав сумніву, що рашисти на Донбасі та в Криму не зупиняться.

 

«Нам доведеться боротися всім, якщо не захочемо здатися, — пояснює свої інтуїтивні відчуття ветеран. — Можливо, це лише моя параноя така через те, що страхів наївся, але мені здається, що ворог може відступити лише після ядерного вибуху». 

 

Коли почалася кривава війна, пан Ігор схопив заздалегідь зібраний наплічник і пішов до військкомату. Вже потім згадав, що покинув своїх корів без догляду, тому взявся дзвонити знайомому фермеру, аби той прихистив худобу в себе.

 

Чоловік пообіцяв прийти подивитися, а вже потім вирішити. Часу не було, тому Ігор звернувся до забійника, аби той пустив стадо на м’ясо.

 

Шкода було надзвичайно, адже у березні якраз очікувалося основне отелення. На щастя, бійня тимчасово закрилася через навколишній хаос.

 

«Забійник запитав, чому я хочу позбутися тієї худоби, — пригадує фермер. — Я сказав, що зараз на фронті. «Ти на фронті? То ми приглянемо за твоєю худобою». І він, а також рідний брат тещі доглянули поголів’я. Друзі поставили стовпчики і зробили огородження для худоби». 

 

Доля й цього разу закинула колишнього атовця на Луганщину, але тепер вийти з бою неушкодженим йому не поталанило. Після вибуху міни він отримав дуже тяжкі поранення ноги і руки, які «просто висіли».

 

На одній кінцівці перебило у двох місцях нерви, на іншій — нерви і суглоб. За пів року лікування доброволець пережив не одну операцію. І якщо ногу врятувати вдалося (зараз щодня проходить до 15 кілометрів), то рука була під питанням.

 

У жовтні минулого року пан Ігор переніс останню хірургічну процедуру. За її результатом на подальшому лікуванні медики остаточно поставили крапку, назвавши цей випадок безнадійним. 

 

Але кілька тижнів тому сталося справжнє диво. Він прокинувся вранці й раптом відчув, що його кінцівка жива! Причиною свого зцілення вважає не лише Боже провидіння, а й той факт, що одразу після госпіталю, в інвалідному візку, поїхав купувати трактор.

 

Саме улюблена справа, за словами господаря «Еко-Ранчо», «не дозволяє заіржавіти», адже худобу без догляду не залишиш. Вона вимагає уваги фактично в режимі 24/7.

 

Фермер Ігор Сабадаш має власну філософію ведення господарства. Він переконаний, що лише прямий контакт із природою дозволяє людині відкрити в собі щось справжнє і живе.

 

Саме тому своїх корів породи шароле та абердино-ангуси постійно знімає на відео й викладає на сторінці у фейсбуці. На одному з роликів теляткові роблять пірсинг вуха.

 

«Це його паспорт із власним іменем, — йдеться в роз’ясненні. — Теличку звати Пушинка. І їй 30 хвилин від народження. Загалом наші корови звикли до відеокамери і незнайомих людей. Точно можемо сказати, що це найбільш відфотографовані корівки в області». 

 

Стадо Сабадашів увесь рік вільно випасається на полі. Вся територія огороджена електропастухом і контролюється господарем за допомогою дрона. Ці тварини надзвичайно чутливі до погоди.

 

Як тільки наступного дня має бути дощ, то вони збиваються в купу і самі приходять до стійла.

 

На запитання: «А хто доїть ваших корів?» пан Ігор дав досить несподівану відповідь. Виявляється, тварини м’ясної породи увесь рік годують телят своїм молоком, допоки не отеляться знову, тому доїти їх не потрібно. Причому абердино-ангуси настільки добрі матусі, що можуть напоїти і чужу малечу. 

 

Триматися на плаву фермерському господарству допомагає держава. «Минулого року ми отримали дотації, — каже пан Ігор. — Була фінансова допомога на телят, що виросли і стали коровами. За одну голову давали 35 тисяч гривень. У нас було таких 15 голів, але подали десять через встановлений ліміт. Для ферми 350 тисяч гривень — не великі гроші, проте й не малі. Цього року ми також подалися на дотацію». 

 

«Еко-Ранчо Сабадаш» також виграло 50 тисяч гривень гранту за кращий бізнес-план у програмі «Кроки до розвитку села». Умови вимагали придбати інкубатор вітчизняного виробництва. Але, оскільки наші підприємства якісно таке обладнання не виготовляють, фермер купив тракторець із причепом для заготівлі кормів. 

 

Телят, які підросли, пан Ігор віддає не на бійню, а господарствам, що догодовують худобу для відправки на експорт. Цей бізнес досить рентабельний, але для такого проєкту потрібно мати численніше поголів’я.

Поговорити з власником ранчо вдалося у невеликому гостьовому будиночку, де на відвідувачів чекає стіл із цукерками, печивом та яблуками. Зайти сюди можуть усі, хто приїхав поспілкуватися з кіньми. Поруч — конюшня і просторий загін, де неквапливо проходжуються вороні красені та два поні.

 

Це ще один напрям діяльності господарства, який зцілює і тіло, і душу. У день нашого візиту гостей там не було, але на відзнятому раніше відео можна побачити колишніх бійців з протезами на ногах, що повертають собі радість справжнього руху завдяки верховій їзді.

 

А дітлахам тут пропонують катання на поні. Практика оздоровлення у цьому випадку цілком природна. Під час такої їзди включаються в роботу практично всі м’язи тіла, навіть ті, що у звичайному житті активно не використовуються.

 

Найбільше навантаження отримують м’язи спини, попереку, преса, стегна, біцепси і трицепси. Їзда стройовою риссю прирівнюється до активного прогулянкового кроку, а галоп — до бігу по пересіченій місцевості.

 

У ветерана є мрія розвивати на своєму ранчо екотуризм, куди могли б приїжджати люди з усієї України. Уроки верхової їзди та іпотерапія для людей з інвалідністю — основа цього задуму, який має всі шанси бути реалізованим у перспективі.

 

«Часто навіть зі Львова до нас люди приїжджають, аби просто відпочити на природі, — вдоволено каже пан Ігор. — Коли є інструктор, то організовуємо катання верхи. Дітворі ж найбільше подобається гладити поні та кататися на них. Я розумію, що зелений туризм — справа майбутнього, бо, поки триває війна, це не дуже актуально. Та й не вистачає людей, адже чоловіки воюють, багато хто виїхав за кордон, тож без фізичної сили реалізувати задумане важко».

 

Але варто! Ви знаєте, наприклад, що коні можуть ображатися (причому надовго), люблять каву і настільки обожнюють тиху класичну музику, що можуть слухати її годинами?