Ми могли б почати з того, що президенту України потрібна нова стратегія війни, якби була стара, про яку ми знали б.
А тому точніше сказати, що президенту потрібна нарешті чітка стратегія подальшої поведінки України для збереження державності.
Наприклад, реальний план переходу до переважного забезпечення армії всім необхідним за рахунок внутрішніх ресурсів. Інвестиції замість позик та фіскалізації.
Війна стратегіями, а не втрата територій через відсутність снарядів.
Розумний рекрутинг і добровільність без насильницької мобілізації.
Демобілізація для відновлення сил тих, хто давно на фронті.
Перезавантаження влади реальне, а не йорзання топчиновниками, підозрюваними в корупції й зловживаннях владою.
Цей перелік можна продовжувати, виходячи із запитів спільнот, які хочуть змін.
Але чого можна хотіти? Вибирали ж смішних, а запитуємо й хочемо адекватних дій і відповідей, як з розумних...
Контрнаступ мінними полями
Українське суспільство продовжує обговорювати питання закону про мобілізацію у фрагментах, швидше, депресивних, ніж мобілізаційно-мотиваційних.
Наприклад, про різноманітні штрафи й покарання тих, хто відмовляється іти на війну, про електронні повістки, різноманітні необхідності без вибору створити власні кабінети; про погану підготовку новобранців для фронту; про мобілізацію тих, у кого пожиттєві проблеми зі здоров’ям, частково придатних, незважаючи на те, що є потенціал серед підготовлених силовиків, тощо.
Але державі це все байдуже, — аби кількість дати, як до цього закликав у Києві промосковський помічник президента США Байдена Джейк Салліван.
Тобто йдеться про досить жорстке адміністрування цього процесу. Й зрозуміло, що це викликає природний спротив у суспільстві. Водночас немає дискусії про нові мотиваційні, ідеологічні посили до мешканців України.
Суспільство відповідає взаємністю. Якщо узагальнити реакцію і прибрати з усіх висловлювань матюки, то частково висновки українців звучать приблизно так: «План заморських панів дуже очевидний: уже півтора року вони викручують нам руки — з моменту звільнення Харківщини та Херсона. Спочатку просто перестали давати зброю і набої, потім влаштували цей контрнаступ по мінних полях, а зараз збираються мобілізувати пів мільйона молоді і пустити всіх під півторатонні КАБи, щоб остаточно зламати нам хребет. Усе лежить на поверхні».
Замкнене коло недорозвитку
Не менш гострою є тема заборони чоловікам виїжджати на певний час за кордон.
Як зазначив ідеолог, політик, письменник Олесь Доній, така заборона — це шкідливе рішення з погляду демократії та економіки України. І нічого спільного з якісним наповненням української армії, що, звісно, в умовах війни є абсолютно необхідним, — не має.
«Армію можна наповнювати мотиваційними засобами або умовно репресивними, — розмірковує Олесь Доній. — Давайте відмотаємо стрічку на два роки назад, коли були черги добровольців у військкомати, і влада як обухом по голові вдарила всіх своїм рішенням про заборону чоловікам виїзду за кордон.
Тобто вона вдалась не до мотиваційного засобу, а до репресивного. У суспільстві була мотивація, натомість влада показала, що вона ставиться з недовірою до українського суспільства.
Варто подивитись правді у вічі: хто хоче виїхати за кордон? Ті, хто не має бажання служити в армії. І от ті, хто не хоче служити в армії, вони не можуть бути мобілізаційним ресурсом.
Ба більше, вони становлять небезпеку армії. Якщо людина категорично не хоче служити в армії і її туди затягнули, що вона може зробити? Перебігти на бік ворога; може просто злякатися, кинути зброю і ослабити фланг; може втекти.
Є реальна статистика від одного з захисників України на прізвище Бойко, що демонструє 42 тисячі зареєстрованих фактів втечі військовослужбовців зі своїх частин. Тож риторичне запитання: чи можна за рахунок того, хто категорично не хоче йти на фронт, наповнити казарми, звідки вони тікатимуть? Це не боєздатність, це ослаблення армії.
Тому таке рішення ухвалено не для армії, а для політичного контролю над Україною. І цей контроль не має нічого спільного з демократією. Згадаймо «залізну завісу» в часи Радянського Союзу. Наразі в незалежній Україні ми втратили дві демократичні процедури — вибори та вільне пересування.
Такий репресивний підхід і ставлення влади до своїх людей — це колосальний удар по економіці. Тому що ми втратили вільне пересування трудових ресурсів. Воно в нас відбувається однобічно: люди виїжджають в один бік, а назад повертатись навіть тимчасово не будуть.
Згадаймо, з 24 лютого 2022 року в Україну повернулось із-за кордону близько 200 тисяч чоловіків. Вони не знали, що їм заборонять повертатись туди, де вони заробляли гроші й платили податки в Україну. Вони мали мотивацію захищати Україну, влада якої зачинила їх, як у пастці.
І тепер, кому вдається виїхати, не може навіть на два-три місяці повернутись в Україну, бо їх більше не випустять. Це, наприклад, студенти, котрі давно навчаються у закордонних вузах, — теперішнім випускникам шкіл вже заборонено вступати за кордоном, — вони не зможуть на канікули приїхати додому. Загалом, ця ситуація несе колосальну втрату для економіки».
Отже, влада не мислить ні категоріями демократії, ні категоріями економіки, тому що все ще вірить, що їй вічно даватимуть кошти із Заходу.
Влада не може усвідомити, що демократія — це самоцінність. Цим ми й відрізнялись від росії. До цього моменту.
Економіка, безперечно, повинна бути самодостатньою, а для цього необхідна мобільність трудових ресурсів. І армія має бути сильною, вона має складатись із вмотивованих людей, фізично здорових, а не гіпертоніків, сердечників, епілептиків, котрих може накрити, скувати й паралізувати передінсультний стан буквально під час бою.
«Армію потрібно посилювати, але не за рахунок тих, хто хоче виїхати за кордон. Це треба розуміти й усвідомлювати. І тут мають діяти як мотивація, так і здорова мобілізація — це безперечні складові потужності армії», — каже Олесь Доній.
Пружина б’є по чолу
Так, закриті кордони мають ефект стисненої пружини, бо ті хто довго не повертався, вже, ймовірно, не вернеться і після зняття заборони, а ті, хто давно й довго хотіли виїхати, зроблять це одночасно за найпершої нагоди. Що ж, маємо подвійний кумулятивний ефект.
Може, влада боялась, що виїдуть геть усі. Наряд чи. Бо там, за кордоном, також не мед. І найперше, потрібно десь і за щось жити. Тому кожен робив би свій вибір спокійно, без паніки.
А ті, хто впровадив такі необдумані обмеження, вочевидь по собі судили.
До 25 років молоді люди мають курсувати, навчатися, заробляти. Людина від природи прагне волі, а її обмежують ті, хто подібного не зазнає і не дотримається.
Тож Зеленський збудував концтабір. Найбільший після СРСР. Бо забрана в людей свобода пересування і буде сприйматися тюрмою, і хто захоче воювати за в’язницю?
Також чи додають мотивації «злодій на злодієві» у владі та жебрацьке існування, виживання на межі можливостей? Це один із проявлених боків проблеми.
Інший, про що сьогодні говорить суспільство, — ймовірно, чинна влада мала намір продовжити «місію» януковича — «злити» Україну в триденний термін, навіть «доріжки простелила», а народ не дав цього зробити. Тому зараз, мовляв, за це відбувається помста влади народові України.
Такою сьогоднішня ситуація вбачається для багатьох українців. І, до речі, на місцях наших, українських, студентів, яких не випустили на навчання за кордон, зараз навчаються діти росіян. То знову ж, на чиє майбутнє працює влада України?
Сирський потролив Зеленського?
Щодо мобілізації, то пригадаймо, колишній головком Валерій Залужний казав, що нам необхідно мобілізувати 500 тисяч осіб.
Чинний — Олександр Сирський — нещодавно заявив, що результати аудиту показали: нам не потрібно мобілізовувати пів мільйона.
Але ми не знаємо ні результатів аудиту, ні того, скільки є в резерві. Стратегія розвитку воєнних подій, як нам сьогодні вбачається, рухається за сценарієм Залужного.
Однак, для розуміння мотивації, декотрі сьогоднішні дії влади вимагають тримати в фокусі уваги минулі переломні моменти.
Скажімо, головком Сирський, відповідаючи на запитання про звільнення Залужного, сказав, що в президента могли бути вагомі причини.
Причому вагомими ці причини стали внаслідок певних підстав і негативних «хороводів» довкола Залужного. Проте ми не знаємо всі деталі й немає жодного витоку інформації з цього приводу.
З іншого боку, таке висловлювання Сирського виглядає ще як прихована критика президента, який не може так просто звільняти головкома, зважаючи на ще одну тезу Сирського: «Ми військові, тому маємо виконувати наказ Верховного головнокомандувача й не можемо обговорювати ці питання».
Імовірно, саме це запустило певну кризу, що її наразі президент намагається вирівняти, але не знає як.
Єдиний інструмент недопущення перетворення її на хаос — зменшити тиск на всі процеси життєдіяльності країни та продумане перезавантаження влади. Але те, що відбувається сьогодні з останнім, — це пересування ліжок у борделі, що перестав приносити прибутки, а не заміна складу контингенту.
Останні акорди довіри?
Отже, після заміни ініціативного Валерія Залужного на лояльного владі Олександра Сирського ситуація на фронті не змінилася. Ми досі на межі поразки.
Видання The Washington Post стривожено пише про гостру нестачу піхоти на фронті. Це не менш стривожено підтверджують комбати й комбриги, які чомусь переймаються не стільки нестачею боєприпасів та агрегатів для розміновування щільних мінних полів, скільки нестачею піхоти для цих полів.
Ми маємо бути готові до того, що Україна більшою мірою може залишитися сам на сам з ескалуючою росією. Ще гірше, вона може зіткнутися з байдужістю, зрадами, домовленостями за її спиною з путіним.
Тож перезавантаження і самого президента є об’єктивним викликом і процесом одночасно. Рейтинг довіри до нього в існуючих умовах не може бути електоральним. Вибори вже неможливі, якщо не буде форс-мажору. Нам доведеться долати шлях до закінчення війни разом.
