Не вір москалеві, як псові. Від Батурина до Бучі — 316 років постійного терору

Терор і московія — поняття невіддільні впродовж усього існування імперії зла.

 

Терор московія здійснювала по-різному: а)терор фізичний; б)терор моральний; в) терор із депортацією населення. 

Терор фізичний (фізичне знищення населення підкореної країни). З моменту Батуринської різанини 2 листопада 1708 року і до сьогодення цей терор то стихає, то знову посилюється, але триває безперервно, ось уже триста шістнадцятий рік поспіль. Але спочатку був 1169 рік. 

 

Син мерянки та блудного князя Юрія Андрій із поселення Боголюбове. Це він зруйнував та вирізав Київ і вкрав ікону Вишгородської богоматері, яка нині є головною іконою московії. Ну який же москаль не краде та не пиячить?

 

Скульптурний портрет роботи Герасимова, відновлений по черепу цього злодія-князя, який розташований в історичному музеї України в Києві, вказує, що його походження не є слов’янським. 

 

За деякий час київські князі розгромили військо Андрія, а його самого вбили свої ж у Боголюбово. Після того Україна-Русь жила відносно спокійним життям аж до Батурина...

 

А батечка Андрія, Юрія Долгорукого, з легкої руки таваріща сталіна нарекли засновником Москви у 1147 р. Чергова московська блекота.

 

«Селище Москва почало заселятися племенами моксель із 1272 року, а удільне Московське князівство з’явилося в 1277 році. Саме хан Золотої Орди Менгу-Тимур, а не Юрій Долгорукий, став справжнім засновником Москви і Московського улусу... А першим московським князем став Чингісид Данило». (Володимир Білінський. «Країна Моксель, або Московія». Книга перша. С. 157, 201).

 

А потім була жахлива ніч 2 листопада року 1708-го. У столицю гетьманської держави ввірвалася людиноподібна потвора — москаль. Стрільці не спинялися навіть перед православними святинями — розбивали двері, закидали у вікна факели.

 

Лизогубівський літопис повідомляє: «...Військо заюшене, а особливо солдати, понапивавшись (адже скрізь була велика кількість всякого напою), кололи людей і рубали... вогонь обійшов все місто, хто сховався — теж постраждав; мало хто від вогню врятувався, і тільки одна хатка... уціліла».

 

Французькі часописи вийшли тоді з промовистими заголовками: «Страшна різанина», «Руїна України», «Жінки і діти на вістрях шабель», «Всі мешканці Батурина, не озираючись на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів», «Меншиков уживає засобів московського варварства». Про це читаємо в роботі Сергія Павленка «Загибель Батурина 2 листопада 1708 р.».

 

Тим часом працівники Батуринського музею-заповідника розповідають таку історію. Коли було винищено все населення гетьманського міста, до Меншикова привели бабусю, яка незрозуміло як урятувалася.

 

На запитання «генералісимуса» бабця розказала, що в момент біди вона стояла в хатині перед іконою і молилася. Раптом забіг у хату солдат, побачив, що бабця молиться, і пощадив її. 

 

Меншиков спитав, чи могла би бабця показати того солдата, гарантуючи на словах недоторканність обом. Жінка погодилась, Меншиков вишикував усіх солдат, і бабця показала на свого рятівника. Літню жінку тут же зарубали, а солдата повісили. («Не вір москалеві, як псові!». Б. Стельмах.).

 

Після Батуринської різанини імперія зла вигадала нові види терору. В 1768 році московити по-зрадницькому запросили до себе ватажків гайдамацького руху в Україні Гонту та Залізняка, пов’язали їх і віддали на страшні муки польським катам. 

 

«Найбільше повстанців загинуло у Кодні (тепер Житомирська обл.), де... було страчено 3 тис. чол. Після припинення страт кожного десятого захопленого в полон повстанця «значкували» — відрубували праву руку і ліву ногу або ліву руку і праву ногу». (Енциклопедія). 

 

Далі настала черга Запорозької Січі. Ця, за визначенням К. Маркса, «козацька християнська республіка» була знищена рабсько-кріпосницькою московією, а її «цариця поміж шлюх та шлюха між цариць» (Байрон) у маніфесті про ліквідацію писала: «Нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве, следовательно же и козаков сего имени».

 

А останній кошовий Січі Петро Іванович Калнишевський (1690—1803) у свої 85 років був заарештований і кинутий у кам’яний мішок на Соловках, де в темряві, нечистотах, сирості просидів 25 найтяжчих у своєму житті років. 

Поруч із терором фізичним московія застосовувала моральний та інші види терору. Десять років в умовах солдатчини провів Тарас Григорович, понад рік у Петропавлівській фортеці — Микола Костомаров.

 

Автор гімну «Ще не вмерла України» Павло Чубинський (1839—1884) за свою патріотичну діяльність на сім років був засланий до Архангельська. До Вілюйська було відправлено А. Тесленка. 

 

Заслання... Спочатку окремих людей, а згодом — цілих народів.

 

У різні часи, починаючи з ХVII ст., були заслані кошовий Іван Сірко, гетьмани Дорошенко і Самойлович, митрополити Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, патріарх Володимир та багато інших.

 

Народ московії органічно не сприймав і не сприймає демократичну форму правління. Ледве в лютому 1917 р. відбулась демократична революція, як на зміну їй за кілька місяців до влади прийшли більшовики з тоталітарною формою правління, яку вони назвали «диктатура пролетаріату» і програмою яких було світове панування під назвою «міровая революція».

 

І настав час терору, нечуваного, небаченого, як передбачав К. Маркс, ніде і ніколи в історї. Правителі московії важали, що так управляти народом найкраще.

 

«Тільки терором, — говорив Л. Троцький. — Терором послідовним і безпощадним... Стати на шлях фізичного знищення всіх класів, всіх груп населення, з яких можуть вийти можливі вороги нашої влади». (Д. Яневський. Павло Скоропадський).

 

І знищували. Особливо в Україні.

 

Володимир Винниченко писав про терор у Києві у 1918 році: «Брутальне, розперезане нищення всього українського... Пресу заборонено, українські друкарні конфісковано, книгарні зачинено, школи припинено, а за українську мову на улиці хапано й давано як не до розстрілу, то під небезпечне підозріння в контрреволюції». (Відродження нації).

 

Історик і публіцист С. П. Мельгунов у книзі «Червоний терор в росії» пише про «подвиги» тоталітарного терористичного режиму в Україні, де було заплановано провести «найбільш безпощадний, строго організований масовий терор».

 

Проведння терору здійснювала ВЧК, про яку один з її керівників Лаціс говорив: «Всякому чоловікові капут». Тільки в результаті «офіцерської» бойні в Києві загинуло 2 тис. осіб. Розстрілювали і рубали просто в театрі, куди військових викликали для «перевірки документів». А всього тільки в Києві в перші дні окупації було розстріляно 3 тис. людей.

Втративши свою державу в 1918—20 рр. і потрапивши під іго дикої московії, Україна пережила новий етап терору. Голодомори, репресії, нові розстріли і депортації.

 

Для реалізації своїх кривавих задумів більшовики по команді В. Леніна по всій країні організували концтабори для «принудительных работ заключенных» (гітлерівці потім підхопили та вдосконалили організацію концтаборів, зокрема створили газові камери). 

 

Спочатку в’язнями концтаборів були учасники визвольних змагань (петлюрівці), старшини УГА, махновці та учасники селянських повстань. А далі — куркулі, найкращі господарники, у яких окупаційна влада по-грабіжницькому забирала майно, землю та разом із дітьми і дружинами викидала геть на вулицю. Мало хто з тих нещасних помер «своєю» смертю.

 

В Україні у 1928 р. було засуджено 33 тис. «куркулів», їхнє майно конфісковано... Уже наступного року арештовано 8 тис. 139 «куркулів», із них 1 тис.103 запроторено до концтаборів. У 1930 р. ДПУ (московське гестапо. — Авт.) повідомляє про 10 ешелонів із 17 тис. 294 розкуркуленими (з них чоловіків — 6 тис. 256, жінок — 5 тис. 718, дітей — 5 тис. 320... За межі республіки виселено 58 тис. 411 чол.» (Ігор Винниченко. «Депортації»).

 

У моєму рідному селі Водяному, що в Широківському районі на Дніпропетровщині, розкуркулена Килина Сорока говорила про Химку Афанасієву, «партєйний» чоловік якої Кузьма був головою колгоспу: «Спить, сука, на моїх перинах!».

 

А спала та Химка не тільки на перинах розкуркуленої сім’ї родини Сороків, а й жила в хаті, з якої вигнали розкуркуленого Тимофія Лазаровича Кисіля. Бо ж хата та була найгарніша в селі!

 

Здається, ніде у світі не було такого, щоб свій (здавалося б!) уряд нищив, тероризував свій народ голодом. А в Україні було!

 

Коли посла Росії в Україні Черномирдіна запитали, чи буде Москва вибачатись за Голодомор 1932—33 років? — то посол відповів: «Ысчо чаво? В Рассеи тоже голод был!».

 

Злукавив посол. Звісно, був голод, але тільки там, де компактно жили українці: на Кубані, на Дону, Ставропіллі, Поволжі, та Далекому Сході.

 

Ледве Україна оговталась від Голодомору, як почалися репресії 1937—38 рр. А найперше це був процес СВУ (Спілка визволення України). Тоді було винищено цвіт інтелігенції. І навіть у 1950-х роках укоротили віку Володимиру Сосюрі, збиралися розстріляти Андрія Малишка, таврували націоналістами Максима Рильського, Юрія Яновського та інших наших поетів і письменників. 

 

У 1960—85 роках проти московії постали шістдесятники-дисиденти, значну частину їх радянська влада перетворила на політв’язнів. 

 

Депортації — примусове виселення за рішенням суду або каральних органів. Перші депортації почав «цар проклятий, лукавий, аспид неситий, людоїд-змій».

 

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав,

Благородними костями

Поставив столицю

На їх трупах катованих.

(Т. Шевченко).

 

Сотні й тисячі козаків, які «Із города із Глухова полки виступали з заступами на лінію», сконали в гнилих болотах» біля Неви.

 

Наступні депортації в ХІХ—на початку ХХ ст., які ще називають переселенням, московія здійснювала нібито за бажанням самих селян на безмежні простори Сибіру.

 

Не маючи землі (найкращі землі, які окупанти відібрали у селян, царі роздали своїм фаворитам), український трудівник у неймовірно тяжких умовах переселявся на Амур та Далекий Схід.

 

«Впродовж періоду з 1906 до 1912 років з України до Сибіру і на Далекий Схід переселилось понад 7 млн. селян», — пише дослідник питання про переселення на Амур Сергій Якович Крекотень. Він зазначає, що з усіх його далеких родичів, «предки яких переселились із якоїсь там України, ніхто з далекосхідних Крекотнів не знає жодного слова українською мовою, мовою своїх предків».

 

...Улюблена справа всіх диктаторів московії, особливо «атца всєх народов» сатани-сталіна. Небагатьом народам тієї країни вдалося уникнути тієї трагедії. Народи Кавказу, Криму і на черзі були українці.

Наказ Берії і Жукова від 22 червня 1944 року: «Вислати всіх українців». Про наміри сталіна вислати українців відверто говорив на ХХ партз’їзді М. Хрущов. Сучасні деякі «вчені» та колишні комуністи вперто заперечують цей факт. Мовляв, немає достатньо аргументів.

 

Але факт намірів депортації українців у присутності кількох працівників рішуче підтвердив мій колега по роботі в Київенерго Коваль Анатолій Харитонович (1928—2006).

 

Уродженець Гайсинського району Вінницької області, він під час війни перебував у партизанському загоні й став членом комсомолу. А далі його розповідь.

 

— Ще йшла війна, а влітку 1944 р. до нас у село приїхав представник райкому партії (тоді в колгоспи від райкомів надсилали «смотрящіх», особливо на період збирання врожаю. — Авт.). Зібрав той представник комуністів і комсомольців нашого колгоспу і заявив: «Є рішення партії і уряду після того, як буде зібрано урожай, вислати як зрадників усіх жителів району від малого до старого у далекі Сибіри». «Я, — каже Анатолій Харитонович, — був молодий і гарячий. Підскочив і заявив: «Такого не може бути! Хіба можна всіх поголовно?! А немічні старики, а діти? Яка їх вина?».

 

Наступного дня мене викликали до райкому комсомолу, а поруч із райкомом був відділ НКВС, мене скрутили і дали мені десять років таборів. А там, у концтаборах, нам втрачати вже було нічого, й інформації було набагато більше, ніж на свободі.

 

Тоді «сиділи» Корольов, Туполєв та інші вчені, яких влада вимушена була берегти. І про той наказ вислати всіх українців ми знали й очікували його виконання.

 

 — То чому не виконали той наказ? — запитую колегу.

 — Бо до сталіна дійшло,— відповідає Анатолій, — що, коли вислати українців (а Україна навіть в умовах війни годувала пів армії), як зазначалось у наказі, створиться вакуум, який нічим не можна буде заповнити. Хліба не стане.

 — А от Хрущов сказав, що українців було дуже багато і тому їх не вислали, — говорю я.

 — Нічого подібного, — відповідає Анатолій. — Уже були призначені дивізії НКВС із собаками, виділені ешелони (адже в Криму схема вже була відпрацьована!), очікували тільки комади «фас!». Але справу відклали, а потім про неї уже й не згадували.

 

А зараз московія масово депортує з окупованих територій наших людей та їхніх дітей... І злочинам монгола на наших землях немає кінця…

 

Організатори та виконавці терору, депортацій та висилання людей.

 

Організатори: царі, імператори, генсеки та президенти. Виконавці: репресивні органи і... народ.

 

Найбільш одіозні фігури: Іван Лютий (Грозний), Петро І, Катерина ІІ, Ніколай І, Ленін, Троцький, Сталін, Єльцин, Путін. Виконавці — т. зв. «русскій народ» і... яничари.

 

Чому народ? Колишній мер Петербурга Анатолій Собчак по ТБ «Останкіно» 07.08.95. заявив: «Жоден злочин уряду не проходить без участі народу, і народ несе відповідальність за всі злочини своїх правителів нарівні з ними». 

 Отже, нарівні з усіма правителями-терористами московії відповідальність за ті злочини несе та дика маса людей, яких і народом назвати можна лише з великою натяжкою.

 

Це той народ, спосіб життя якого «табак, кабак, бардак» (Л. Толстой), і єдиний народ, якого особливо любив сталін. Єдиний, який не зазнав жахіть депортації, голодомору, масового терору (згадаємо «знаменитий» тост сталіна 24 травня 1945 р: «Я пью прежде всего за здоровье русского народа, потому что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав сов. союза... как руководящей силы среди всех народов нашей страны»).

 

Набагато об’єктивніше про «русскій народ» за пів століття до сталіна сказав Володимир Самійленко:

 

А той народ безмозглий напівдикий

Під батогом скажених ватажків

Гадає все, що він народ великий,

І преться на народи всіх країв

Зло, заподіяне при житті будь-якою людиною, повертається. Чи-то тій самій людині, чи її нащадкам. Поплатився життям за свої кривди в Києві князь Андрій із Боголюбово. Забили свої ж.

 

Далі Іван Грозний. Убивши свого сина, перед смертю «сумував жахливо, — пише М. Карамзін, — не знав мирного сну, вночі підскакував, падав з ліжка, валявся посеред кімнати, стогнав, верещав... ждав і боявся вранішнього світла, боявся бачити людей та показати їм на обличчі своєму муки синовбивці... Так правосуддя всевишнього месника і в цьому світі карає іноді велетнів антилюдяності». 

 

У результаті терору цього «царя-батюшки» в московії почався довгий трагічний період в історії, відомий під назвою Смута. 

 

Петро І. «Оскаженілий, осатанілий, п’яний, прогнилий від сифілісу, звірюка чверть століття губить людей, карає, палить, закопує живими в землю, ув’язнює дружину, розпутствує, мужоложствує... сам, потішаючись, рубає голови... коронує курву свою і свого коханця, розоряє росію, страчує сина... і не перестають розхвалювать цю потвору» (Л. Толстой).

 

Страшними були останні дні цієї тварюки. Симпатик Петра О. Пушкін пише про закінчення життєвого шляху «вєлікава»: «16 січня (1725 р.) Петро почав відчувати передсмертні муки. Він кричав від різі (в животі). 22-го сповідався та причастився. Всі бачили жахливий стан Петра. Він уже не мав сили кричать і лише стогнав, спускаючи сечу. 15 годин мучився він, стогнав, безперервно сіпаючи праву руку свою, ліва вже була в паралічі... декілька разів силився перехреститися. О 6-й годині ранку 28 січня помер».

 

Ще жорстокішою була помста долі Меншикову. «Полудержавный властелин» (за Пушкіним) був арештований, все майно у нього відібрано, його самого заслано до Сибіру, де й помер. Закопали його в землю невідомо де.

На картині В. Сурікова «Меншиков в Бєрьозовє» зображено нещасного старика у тяжких роздумах, який сидить разом із дітьми в холодній «ізбє», на вікнах коло шибок з боку кімнати — шматки льоду… 

 

І які наслідки його діянь «перваго», ще за життя названого Антихристом? На Петрі рід Романових фактично закінчив своє існування (М. Н. Покровський). Після того, як цей цар власноруч закатував свого сина Алєксєя, оракули нагадали, що всі рештки нащадків Петра будуть розплачуватись за його гріхи.

 

Так, Петра ІІІ убила його дружина Катерина ІІ, Павла І убив його син Олександр І, Микола І після поразки в Кримській війні 1855 р. прийняв отруту і «гигнув», його сина Олександра ІІ було вбито, Миколу ІІ та його сім’ю знищили більшовики.

 

Жодним чином не схвалюємо беззаконня. Лише констатуємо: зло попередників доля не лишає непокараним.

 

Ленін. Організатор масового терору і концтаборів, з його вини в громадянській війні загинуло 12 млн людей, за його наказами масово депортували, розстрілювали людей, висилали за кордон інтелігенцію та розстрілювали священників. «Злий чоловік і очі в нього злі» (тут і далі — Д. Волкогонов, «Ленін»), «Антихрист з прищуреними очима, для якого не було «нічого святого». 

 

Жахливими були останні місяці життя вождя пролетаріату. Н. Крупська: «Не хоче, не може далі жить і вимагає ціаністого калію обов’язково». Д. Волкогонов: «Документи переконливо свідчать, що ідея самогубства в думках Леніна була стійкою і навіть нав’язливою».

 

Сталін. Репресії, голодомори, висилки, депортації, теракти. Все мерзенне, все сатанинське, все паскудне, що може бути у свідомості спорченої істоти у людській подобі, наділеної необмеженою владою, — все було в ньому.

 

І що ж. Дружина Надія Сергіївна покінчила життя самогубством. Син Яков, якого він відмовився врятувати, загинув у німецькому концтаборі Закзенгаузен, син Василь помер у тюрмі в Казані, дочка Світлана останні дні свої провела в Лондоні в притулку для престарілих, бо діти її від неї відмовилися.

 

І нарешті власне Сталін. Як свідчив М. С. Хрущов, отруєний Берією терорист-диктатор майже добу пролежав на підлозі свого кабінету, бо охорона боялася без його дозволу входити в кімнату, де він був. А він безмовно, при свідомості, ще довго конав, втративши здатність рухатися.

Тепер черга — терориста планети №1 з кремля, який у ХХІ столітті намагається нищити Україну. На цього чекає не тільки Гаага, а й суд долі...

 

Аукнеться агресору споконвічне марево про «міровоє господство». Марить ним «звір потворної породи» (Ліна Василівна Костенко), який загнуздав той народ. І готовий він (народ) заради дикої маячні знищити все живе на землі, хай навіть ціною власної загибелі.

 

Характеризуючи політику московії, Ф. Енгельс ще в 1890 р. писав: «Будь-яке загарбання, будь-яке насильство, будь-яке гноблення московія здійснює не інакше, як під приводом просвітництва, лібералізму, звільнення народів».

 

Нині ж бо російські війська «денаціоналізують» Україну ракетами і танками. Нині злочини нападників дуже жорстокі, а мета і гасла залишаються незмінними.

 

А доля неодмінно карає злочинців, які проливають безневинну кров, та яничар (усі ці кочубеї, медведчуки, ківи та інша гидота).

 

А що ж Україна? Це країна, де поети волею долі стають пророками, а звичайні люди — героями. 

 

І Героям — слава! 

 

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО, учасник Другої світової війни