Юрій Міщенко (Слєтіч): «У кожного українця тепер мінімум два дні народження»

У відеосюжеті про учасників музичної групи «Незламні діти», які написали новий гімн Харкова, є досить показовий момент.

 

До камери підходять школярі й охоче розповідають про свою участь у відомому проєкті. Усі сміливі, веселі, оригінальні.

 

І лише один хлопчина років 12-13 завмер і не може вимовити жодного слова. За кілька секунд йому на виручку прийшли ті, хто не боїться камери.

 

«Це Назар, — кажуть замість нього товариші. — Він у нас бас-гітарист».

 

Організатор гурту, волонтер з багаторічним стажем Юрій Слєтіч пояснив ситуацію тим, що у дітей війни наразі є багато проблем. Вони часто замкнуті, тривожні і неговіркі.

 

Саме тому виникла ідея створити для них майданчик, де б підлітки, займаючись творчістю, відволікалися від психологічних травм, завданих рашистськими обстрілами. Задум виявився більш ніж вдалим.

 

Юні музиканти виступали вже на багатьох майданчиках міста, а невдовзі вирушать у тур Європою. Про цей та інші волонтерські проєкти Юрій Слєтіч розповів «Харківському пресклубу».

— Юрію, волонтерська спільнота Харкова від початку війни займається багатьма справами. Тобто військовим доставляє необхідну провізію, цивільних годує, мешканців прифронтової зони вивозить у безпечні місця, ремонтує пошкоджені будинки. Але дитячий музичний проєкт — це дуже сміливо навіть для людей, які стали за час війни універсальними солдатами тилу. Як узагалі спала на думку така ідея?

 

— Я живу на Немишлі, де в перші місяці було відносно тихо, тому доньку з дітьми, а також родичів та друзів з небезпечних районів забрав до себе. Десь із тридцять людей зібралося у будинку. Усіх їх залучив до «волонтерства».

 

Я привозив мішки з макаронами та іншими продуктами, вночі ми все фасували у пакети (бувало, по тисячу пакунків робили), а вдень везли на Північну Салтівку. Там ходили по підвалах і кричали: «Люди! Люди!». А навколо все вибухає.

 

Малечу нерідко доводилося брати із собою, бо ні на кого залишити. Пізніше багато хто виїхав з міста, але діти, що й далі жили під обстрілами, стали лякливими, замкнутими, «замороженими». Понад усе хотілося їх втішити, тому ми постійно організовували якісь святкові заходи. Ось так і виникла ідея створити проєкт «Незламні діти».

 

— Ідея-то виникла, але ж втілити її у життя дуже непросто!

 

— Саме так. У нас не було жодної ресурсної бази. Приміщення також. Мікрофонів і тих немає. Але нічого! Ми все одно їздили по госпіталях співати. Аби провести репетицію, просилися до музичних шкіл. Потім з’явився один мікрофон, другий. ТЮГ допоміг з апаратурою. Я звертався до всіх, просто волаючи: «Дайте барабани! Хоча б каструлі несіть!». Але влітку минулого року вже добряче психонув, позичив гроші, закупив обладнання, і ми оголосили набір бажаючих. 

 

Прийшли діти з власними інструментами, які раніше займалися музикою. Об’єднати їх в один колектив було дуже важко. Усі різні, з колючими характерами, незговірливі. Бачив навіть певну ворожість між ними. Але я їм одразу сказав, що ми тут усі рівні, одна родина. Показав, як потрібно грати разом.

 

І коли вони вперше почули спільний результат, то швидко всі бар’єри зникли. Тепер прокидаються вранці й одразу ж телефонують одне одному. Самі пісні пишуть і розучують. У нас у репертуарі багато авторських творів. 

 

Зараз маємо вже кілька груп, які розділилися по напрямках — джаз, рок, хіп-хоп, популярна музика. Я їм завжди кажу: не бійтеся висловлювати свою думку, творіть. Музика — це свобода. І вони творять. Іноді по 2-3 вірші за ніч пишуть, і музику теж.

 

У них є власний матеріал. Можливо, цей потенціал накопичувався в дітях кілька років, а ми дали йому можливість розкритися. Тепер воно фонтанує. А їм же всього по 12-16 років. Мені навіть казали: «Ти створив монстра. Тепер відповідай». 

 

До речі, гурт «Шина» нас уже покинув, бо дітям виповнилося по 16. Наразі працюють. Допомагають батькам.

 

— «Допомагають батькам»? До війни ця фраза викликала б справжнісінький подив, але зараз, схоже, не ті часи.

 

— Так, харківські діти дорослішають швидко.

 

— У вас суворий відбір?

 

— Ми приймаємо всіх, хто бажає реалізувати свої музичні бажання та мрії. Через пів року репетицій новенькі вже однаково гарно грають і на гітарі, і на барабанах. У нас є повна взаємозаміна. Якщо сьогодні виступ, а хтось раптом не може прийти, — вони об’єднаються і все одно дадуть потужний концерт. 

 

Нині ось готуємо гастрольну програму по Європі — Польща, Німеччина, Іспанія, Латвія. Я хочу, щоб там зрозуміли: ми не країна третього сорту. Діти харків’ян прожили під вибухами два роки, але створюють ось таку прекрасну музику. Вони — частина світової культури.

 

— Юрію, знаючи вас давно, неважко передбачити, що проєкт «Незламні діти» матиме потужне продовження і після війни. У вас щодо цього неодмінно має бути креативна ідея.

 

— Так, є. Окрім групи, хочу створити ще й школу, а на її базі — академію таланту і успіху. Я вже розробив власну методологію, яка добре зарекомендувала себе на практиці. Скажімо, до нас приходять багато підлітків, які займаються в різних музичних закладах.

 

І що тут скажеш? Між ними і нашими — величезна різниця. Новенькі дуже закриті, скуті. За 2-3 місяці ми їх розкриваємо. Я за кожну дитину борюсь. Кожна з них нам дуже потрібна! У нашій студії — тільки вільні люди. Вони прекрасно між собою спілкуються.

 

— У вас там дійсно прекрасна атмосфера. Відчувається командний дух, як у футболі. Але ж щоб піти далі, потрібні кошти.

 

— Тут не треба вигадувати велосипед. Достатньо вивчити досвід європейських країн, де недержавні організації мають юридичне право взяти на себе соціально-гуманітарний напрям. Такі правові норми є і в нас. Ми можемо спокійно брати участь у відповідних тендерах й отримувати певне фінансування. Я наполягатиму, щоб після війни недержавний сектор зайняв у нашій країні особливу нішу. Ми до цього зараз ідемо.

 

— Що ви маєте на увазі?

 

— Волонтерська спільнота Харкова — це фактично маленька держава в державі. Харків’яни — молодці, бо юридично дуже підковані. Ми намагаємося впливати на державне життя, тому пишемо петиції. Завдяки нашій ініціативі у Міністерстві соціального захисту вже створено кілька ініціативних груп.

 

Це і є той результат, який дозволяє невеликими кроками викорінювати корупцію, яка набула у нас жахливих форм і розмірів. Я не прихильник того, аби когось звинувачувати без юридичних доказів. Але, ви­бачте, якщо хтось нагидив, то воно таки смердить. І тут вже не можна вдавати, що нічого не сталося. Саме тому роль недержавного сектору й далі зростатиме. Пора вже мислити державними категоріями.

 

— Гадаю, досягти цієї мети вам буде не так уже й складно, оскільки маєте чималий досвід об’єднання в одну дієву структуру волонтерських організацій міста. Ви разом давно виконуєте чимало роботи, до якої у місцевої влади просто не доходять руки чи бракує вміння.

 

— Волонтерська спільнота, яку ми створили в Харкові, дійсно не має аналогів. Я спілкуюся з багатьма колегами фактично з усіх регіонів країни і повинен сказати, що такої потужної єдності дійсно немає ніде. Ті випробування, які ми разом пройшли, свідчать про те, що харківські волонтери — дуже гідні люди. Вони справжні, розумієте?

 

Чимало наших хлопців загинуло, коли вивозили з-під куль людей і коли ремонтували пошкоджені будинки. Багато хто пішов на фронт і зараз воює. Я пишаюся знайомством з кожним із них, хоча ми часто дискутуємо, сваримося, ображаємося, щось постійно доводимо одне одному. Але у нас одна мета. І ми — українці. Країну захистили військові, а цивільним не дали померти і замерзнути волонтери. 

 

Від історій, у які ми потрапляли, займаючись військовим волонтерством, і досі перехоплює подих. Недавно зателефонував мій товариш і каже: «Вітаю тебе!». «З чим?» — запитую. «Ну як? — каже. — З другим днем народження!». І я одразу зрозумів, що саме він має на увазі.

 

Рік тому ми поїхали до Званівки під Соледаром. До наших окопів звідти — 2-3 кілометри. Там нас накрило «градом». Ми — у сховище, до підвалу. Тоді я вперше побачив, як труситься повітря. Все відбувалося, ніби у сповільненому часі. Машини вибухнули.

 

Волонтерські автівки прошило наскрізь. Потім ще один приліт. На другому поверсі почали вибухати боєкомплекти. Нам треба було пробігти крізь цей вогонь, і те, що ми лишилися живими, — просто диво. Хоча за час війни тепер у кожного українця є мінімум два дні народження».

 

— Юрію, ваше справжнє прізвище мало кому відоме. Вас усі називають Слєтічем. Але чому?

 

— Я нащадок давнього козацького роду. Це українсько-польська шляхта. Один з моїх пращурів, Сава Міщенко, був чернігівським полковником і причетний до заснування селищ на Харківщині. Ці дані спонукали мене до глибокого вивчення історії рідного краю.

 

Дійшов до глибокої древності і дізнався, що тоді у слов’ян був свій календар, де лютий має назву слєтіч. І оскільки я народився саме у цьо­му місяці, то й позивний собі обрав відповідний. Це період, коли перед людиною постають найбільш потужні виклики. Ти мусиш бути стійким і лютим до всіх природних випробувань. У мене подібна вдача.

 

— Кажуть, ви володієте ще й унікальною інтуїцією.

 

— Так, по роду я — козак-характерник, тому багато бачу з того, що буде і, як кажуть, чим серце заспокоїться. Починаючи з 2017 року постійно кричав — треба готуватися до великої війни! На мене тоді дивилися, як на дурня. У лютому теж казав: «Люди, готуймося!». Все дарма. І ось тепер маємо.

 

— А що ви можете сказати тепер?

 

— Треба набратися терпіння, але при цьому не треба чекати, поки припиниться дощ. Є сенс навчитися жити під час дощу, причому щасливо. Необхідно любити близьких, коханих, дітей, батьків, друзів. Любити свою батьківщину, рідну землю, країну. А головне — мати віру в душі. Віра справді творить дива. У що ви вірите, те ви й отримаєте. І в жодному разі не здаватися. І твердо знати, що так і буде. Знання — це велика сила. Отож знайте: Україна переможе! Все буде Україна!