За кілька сотень кілометрів від лінії фронту, в місті Луцьк, пробилася життєдайним паростком ошатна книжка «Кобзарі».
Науково-популярне видання з’явилося завдяки старанням відомого серед шанувальників музичних старожитностей народного артиста України, бандуриста і кобзаря Володимира Єсипка, який став редактором-упорядником.
Українське кобзарство — своєрідна візитівка неповторного народного мелосу, виняткове явище європейської культури.
Гетьманщина — доба розвитку кобзарства
Видання відкривається статтею «Кобза і бандура», написаною свого часу кобзарем, композитором і письменником Миколою Литвином.
У ній автор досліджує походження старовинних музичних інструментів, які століттями використовували самобутні музиканти — кобзарі — для музичного супроводу народних дум і пісень.
Найпоширеніші з них дійшли до нашого часу, зокрема, «Утеча трьох братів з Азова», «Самарські брати», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Іван Коновченко», «Прощання козака», «Соколя», «Сестра і брат»...
Автор вважав, що на добу Гетьманщини припадає найбільший розквіт кобзарської справи, коли українці відчули волю і в пам’яті народній закарбувались на віки імена тих, хто заради неї віддав власне життя.
Микола Литвин відшукав в архівах рідкісну статтю Павла Тичини, написану в 1940 році з нагоди 50-річчя з дня смерті одного з найяскравіших кобзарів позаминулого століття Остапа Вересая.
«Історія кобзарства на Україні, як і всяка історія, не являє собою чогось рівного, гладенького, — писав Павло Тичина. — Історія кобзарства переживала різні етапи свого розвитку: наростання, розквіт і занепад. А відповідно до цього весь час мінявся і сам образ кобзаря — від активного, бойового до підтоптаного нуждою, злиднями побитого і навпаки».
У другій статті Миколи Литвина «Мов тихий шелест козацьких хорогов» тема зародження кобзарського мистецтва в середні віки доповнюється цікавою авторською розповіддю про часи Руїни, коли українська людність потрапила в московське колоніальне ярмо, що одразу ж знайшло своє відображення у пісенній народній творчості.
Автор переконливо доводить, що, приміром, такі пісні, як «Про правду і неправду» чи «Ой біда, біда чайці-небозі» виникли як реакція на трагічні для українського народу обставини, змушеного через недалекоглядність своїх провідників терпіти приниження і сваволю російських поневолювачів.
Микола Литвин захоплюється тогочасними кобзарями, особливо тими з них, хто у важкі часи не змирився з колоніальним рабством, зберіг людську гідність і не йшов на компроміс із власною совістю, відмовившись прислужувати московським зайдам.
Серед них згадується Остап Вересай, який, на відміну від, наприклад, Григорія Любистка, не принижувався, а виконував перед панством на бандурі неприємні для їхнього вуха бунтівливі пісні. І, напевне, є Божа справедливість до тих, хто морально не занепав, не протиставив себе упослідженому народу, а розділив з ним гірку долю.
«До могили Любистка, так приголубленого царицею, народ уже давно забув стежку — ніхто не знає, де, в якій землі спочиває «двору її імператорської величності співаної музики тенорист і російський дворянин Г.М.Л.», на могилі ж Остапа Вересая з ранньої весни до пізньої осені яріють живі квіти всенародної любові», — підсумовує Микола Литвин життєву місію знаменитого сліпого кобзаря, який назавжди залишиться для українців справжнім моральним авторитетом.
Портрети кобзарів, створені Опанасом Сластіоном
Стаття «Кобзарі-бандуристи ХІХ — початку ХХ століття», представлена у книзі, належить братам Мішаловим. Один з них мешкає в Торонто (Канада), інший — у Сіднеї (Австралія).
Завдяки записам, публікаціям у тодішніх газетах і журналах, а ще малюнкам, які збереглися до наших днів, загал має змогу зануритися у давні часи, коли російське самодержавство відверто здійснювало культурний геноцид стосовно українського народу, забороняючи або переслідуючи кобзарів як виразників нескореності українського духу.
Автори розкривають низку маловідомих фактів про зародження кобзарства в різних регіонах України, насамперед на Полтавщині, Сіверщині і Слобожанщині, широко використовуючи у своїй розповіді записи відомого етнографа, графіка і педагога Опанаса Сластіона, зроблені ним під час етнографічних експедицій Україною.
Ще навчаючись у Петербурзькій академії мистецтв, він у середині 70-х років позаминулого століття відвідав Пирятинський і Лохвицький повіти Полтавської губернії, де намалював портрети кількох кобзарів і записав від них багато народних дум.
Ці та інші портрети кобзарів, майстерно виконані Опанасом Сластіоном, були використані братами Мішаловими як ілюстрації до тексту. Читач має змогу побачити портрети таких кобзарів, як Семен Зозуля, Петро Неховайзуб, Трифон Магадин, Дмитро Скорик, Остап Калний, Микола Дубина, Самійло Яшний, Опанас Савченко, Іван Жовнянський, Михайло Кравченко, Федір Кушнерик, Петро Сіроштан, Степан Пасюга, Павло Гащенко... Всі портретні малюнки датовані 1876—1910 роками.
Скажімо, кобзаря Самійла Яшного, якому на тоді виповнилося майже дев’яносто років, Опанас Сластіон зустрів на ярмарку в Миргороді. В репертуарі вибіленого сивиною кобзаря були дві думи — «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Бідна вдова й три сини», а ще історична пісня «Дівка-бранка». Сластіон зобразив Яшного під час гри на бандурі в присутності дівчинки-поводирки, яка прихилилась до руки бандуриста.
Іншого кобзаря, Михайла Кравченка з Полтавщини, художник-етнограф зобразив у профіль та ще й написав про нього велику за обсягом статтю «Кобзар Михайло Кравченко і його думи», опубліковану журналом «Кіевская старина» («Київська минувшина») в 1902 році.
Одним з учнів Михайла Кравченка був Федір Кушнерик, який самотужки навчився грати не лише на бандурі, а й на скрипці і фісгармонії. Він дожив до тих часів, коли більшовики в Україні силою захопили владу і музикант-виконавець змушений був змінювати свій репертуар відповідно до вказівок і наполягань правлячої партії. Його лояльність була оцінена, бо під кінець 1930-х Кушнерика прийняли до Спілки письменників України. Ще раніше Опанас Сластіон створив портрет цього кобзаря.
Утиски національної культури українців у російській імперії поступово трансформувались у радянську, починаючи з 1920-х років, і дуже часто набували ганебних проявів. У статті «Запорізький марш» диригента, художнього керівника Національного академічного оркестру народних інструментів України, народного артиста, шевченківського лауреата Віктора Гуцала розповідається про один із таких епізодів, що трапився в застійні роки.
У 1969 році на сцені Національної опери «Запорізький марш» уперше виконанав видатний кобзар, композитор Євген Адамцевич. Музичний твір викликав бурю овацій.
За словами Віктора Гуцала, мелодія спонукала його написати новий твір, на основі цього маршу, для виконання цілим оркестром, укомплектованим різними музичними інструментами. Але не так сталося, як гадалося.
Напевне, хтось у високих партійних комітетах виявив «політичну пильність», вгледівши в «Запорізькому марші» мотиви пісень Січових стрільців. Дозволивши трохи прозвучати на радіо в оновленій версії, марш тишком-нишком фактично заборонили, бо розмагнітили плівку, а Віктору Гуцалу ще й довелося змінювати місце роботи.
Уславлений диригент насамкінець зазначає: «Високохудожність маршу давала привід окремим людям говорити про те, що начебто марш був написаний великим Бетховеном, на замовлення гетьмана Розумовського.
Звичайно, це було приємно чути, але думаю, що геній народу здатний створити такі шедеври, які стають мистецькими пам’ятками і захоплюють слухачів протягом багатьох століть».
Утвердження українства
Не в усіх регіонах України кобзарське мистецтво розвивалось рівномірно. Власне, з цієї констатації і починає статтю «Традиції кобзарського мистецтва у здобутках волинських бандуристів» мистецтвознавиця Наталія Чернецька.
Діяльність перших бандуристів на Волині припадає на кінець 20-х та 30-х років ХХ століття. У цей період зазвучали музичні твори, сповнені душевного піднесення, у виконанні таких відомих бандуристів-волинян, як Данило Щербина, Кость Місевич, Дмитро Гонта, Модест Левицький, Ганна Білогуб. Саме з їхніми іменами пов’язане зародження бандурного мистецтва у волинському краї.
Особливий внесок у цю справу, вважає авторка, вніс письменник, громадський діяч, лікар і педагог Модест Левицький, який на межі двох століть, зацікавившись грою на бандурі, створив перший в історії Луцької української гімназії гурток бандуристів.
Після поразки Української революції і вимушеної еміграції Модест Левицький, працюючи викладачем української мови й лікарем в Українській господарчій академії в м. Подєбради у Чехії, в 20-х роках відвідував Школу гри на бандурі при товаристві «Кобзар», організовану відомим бандуристом-віртуозом Василем Ємцем.
Посіяні попередниками зерна на музичному ґрунті зійшли рясними сходами наприкінці 50-х років, коли у Волинській області з’явилося Луцьке музичне училище, де відкрили клас бандури.
Під орудою молодого на той час викладача Юлія Бокового, випускника Київської консерваторії, пощастило за короткий час організувати ансамбль бандуристів, у репертуарі якого було кілька десятків старовинних дум і пісень, започаткувати майстерню з ремонту музичних інструментів.
Упродовж чотирьох десятиліть педагогічної діяльності Юлій Боковий підготував майже сімдесят професійних музикантів-бандуристів, які й досі працюють у різних музичних закладах країни.
Книга «Кобзарі» завершується статтею «Кобзарське мистецтво» Володимира Єсипка. У середині 1990-х разом з однодумцями він організував Всеукраїнську спілку кобзарів, нині — Національна спілка кобзарів України. Впродовж останніх років поєднує виконавську діяльність із педагогічною.
Епіграфом до своєї публікації Володимир Єсипок використав рядки з поезії Івана Коваленка:
Чи жила б Україна без кобзи-бандури?
Чи світила б колись нам свободи зоря?
Чи знесли б ми без неї неволю й тортури?
Чи без неї діждали б ми Кобзаря?
Кобзарі — як давньогрецькі рапсоди (мандрівні виконавці епічних творів) — співом і грою на бандурі надихали вояків армії УНР, Січових стрільців, гайдамаків перед боями з червоними і білими поневолювачами, які зазіхали на українську землю і прагнули знову підкорити місцеве населення.
Автор, ілюструючи публікацію, розмістив дві рідкісні світлини. На одній зображено Січових стрільців на привалі, які згуртувались навколо кобзаря з бандурою. Внизу фотографії вказано дату: 1920 рік.
На жаль, нещасливий рік в історії України після припинення існування УНР. На іншій світлині — витяг з протоколу про засудження до страти сумнозвісною «трійкою» кобзаря, народного артиста України Івана Кучугури-Кучеренка…
Володимир Єсипок згадує, як у перші роки більшовицької влади українські кобзарі, носії автентичної культури, потрапили під машину чекістських репресій з боку режиму, який вважав їх жебраками, здатними збурити народні маси і викликати спротив.
Двічі у 1920-х роках минулого століття більшовики збиралися фізично знищити ненависний їм кобзарський рух. З’являлися одна за одною постанови ЦК ВКП (б): «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділках міліції і НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКВО», «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавську діяльність». Вони встановили цензуру і тотальний контроль над кобзаріями. Найтрагічнішим був 1934 рік.
Книжка «Кобзарі», випущена власним коштом Володимира Єсипка, стане доброю підмогою для тих, хто цікавиться українським кобзарським мистецтвом. Воно за будь-яких несприятливих обставин демонструвало здатність утвердження українства.
