Учора ми німцям — і хліб, і пісню, а що ж вони сьогодні нам... Ракети «Таурус» і недослухані понад сто років тому в Берліні мелодії

13.03.2024
Учора ми німцям — і хліб, і пісню, а що ж вони сьогодні нам... Ракети «Таурус» і недослухані понад сто років тому в Берліні мелодії

Ракетам «Таурус» випала довга й складна дорога, щоб потрапити в розпорядження Збройних сид України. (Фото з сайту defence-ua.com.)

На початку 1918 року в Німеччині була вкрай важка економічна ситуація — тоді виснажена Першою світовою війною ця країна вкрай потребувала продуктів харчування.
 
Їх могла поставити Українська Народна Республіка в обмін на військову допомогу.
 
Відтак після визнання УНР в Бересті 9 лютого 1918 року незалежною Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) між Києвом і Берліном було укладено відповідну угоду, якою передбачалося поставити близько мільйона пудів хліба, велику кількість цукру, олії й м’яса живою вагою.
 
Згідно з підписаним у квітні 1918 року додатковим торговельним договором між Німеччиною й УНР, Україна зобов’язалася поставити це продовольство в обмін на мануфактуру і сільськогосподарські машини, оскільки німецька валюта тоді нічого не вартувала через галопуючу інфляцію — буханець хліба коштував мільйон марок.
 
Тож Українська держава змушена була виділити величезний кредит зі своїх резервів, завдяки чому у своїх власників аграрної продукції закуповували всі вказані продовольчі товари для транспортування їх до Німеччини. 
 
До кінця жовтня 1918 року до Німеччини було відправлено значну кількість збіжжя, цукру, олії, м’яса в живій вазі тощо. У зустрічному порядку Україна одержала певну частину передбачених угодою промислових товарів.
 
Але коли після виходу німців з України підбили баланс взаємних розрахунків, то виявилося, що німецький уряд заборгував 444 млн 747 тис. марок. Цю суму німецький уряд переказав у Райхсбанк, який 3 лютого 1919 року видав уповноваженим представникам УНР перший транш на суму 8 млн 400 тис. марок. 
 
Однак у другій половині лютого 1919 року німецький уряд наклав арешт на всю суму, що залишалася до виплати. Таке рішення мотивували тим, що, мовляв, ніхто не знає, який уряд тепер в Україні, є кілька претендентів на ці гроші, різні німецькі фірми мають претензії за поставлені товари тощо.
 
Зрештою, згодом з’явилося таке виправдання німецького уряду: не видавати грошей до того часу, поки в Україні не буде встановлено законної влади. 
 
Насправді ж серед тодішнього політичного істеблішменту цієї країни утвердилася думка, яку висловила газета «Берлінер Тагблат» ще 16 травня 1918 року: «Буде помилкою німецьку політику заснувати на тривалому прив’язаному відношенні до самостійної, незалежної України, бо український народ не має національної середньої верстви, ніякої національної інтелігенції, ні робітництва — всі ці елементи щодо мови, традиції і почувань є великоросійські, а середня верства — почасти також польська; в тих обставинах вірити, що Україна вже тепер має змогу творити тривало незалежну державу, є ілюзією».
 
Тобто, розрахунок тепер був на те, що Україна не утвердиться незалежною державою, відтак можна й не поспішати повертати їй борги за поставлені продукти харчування.
 
Тож тільки 31 липня 1920 року міністр фінансів УНР Барановський був прийнятий міністром фінансів Німеччини Сімонсом, який «повторив старі мотиви: претензії та невияснення питання влади на Україні. Головно покликався він на Версальський договор і заявив, що коли б німці тепер гроши видали б комусь, то ... мусіли б на ухвалу Антанти ці гроши ще раз звертати. Аргументи міністра Барановського, що Австрія і Угорщина помимо цього договору гроши Україні виплачують, не помогли, і Сімонс лишився при своїм становищі: що по мирнім договорі властиво Антанта роспоряджає цими грішми. При кінці заявив він, що роздумує собі цю справу, чи не можна би тепер якимсь другим шляхом ці гроши обернути на користь Україні: іменно створенням кредиту».
 
Українським урядовцям тоді було зрозуміло, що німці цих грошей з рук не випустять. Бо вони, писав радник Посольства УНР, «є економично-фінансовий ключ до найбагатішої частини бувшої Росії — України, і що Антанта пізніше чи скоріше буде мусити на цім зостановитися. Німці сподіваються, що з цього фінансового конта буде також зброя для присилування Антанти запрохати німців до наради над східним питанням, і гроши, отже, належать у комлекс цілої справи німецького пляну ревізії мирного договору, і їх ніякими аргуметами тепер не вибудемо».
 
До речі, визволення українських коштів з Райхсбанку стало предметом і більшовицьких спекуляцій. Так, 3 липня 1920 року народний комісаріат закордонних справ УСРР спеціальною нотою заявляв німецькому уряду, що він буде розкладати користування «400-мільйонним українським золотим фондом, що перебував у німецькому банку», як замах на надбання українського народу, і вважає не маючим сили розпорядження німецького уряду про видачу грошей будь-кому, крім Радянського Уряду України». 
 
Зрозуміло, що боротьба за українські гроші між різними представниками України також була тільки на руку німцям, бо це був привід зовсім не повернути їх. 
 
Коли ж уряд УНР опинився у вигнанні, німецькі дипломати зовні ставилися до українських колег співчутливо. Так, 7 жовтня 1921 р. німецький консул у Данцігу Людке заявляв, «що зараз Україна переживає кризу, яка безумовно розвернеться в користь нашої державности, що зараз ціла майже Европа має звернені очі на Україну як на «санаторію... всходу Европи».
 
Оцінюючи тоді події 1918 року, цей дипломат визнав, що «в результаті винною залишилась німецька дипломатія, яка хотіла ревалізувати на ґрунті України з Клемансо всю політику відбудови «єдиної неділимої росії».
 
Після підписання в квітні 1922 року Раппальського договору з більшовицькою росією уряд Німеччини на деякий час ще утримував дипломатичні зв’язки з урядом УНР.
 
Але вже в січні 1923 року берлінські власті зажадали від повіренного в справах УНР Романа Смаль-Стоцького звільнити приміщення посольства, пославшись на те, що відтепер визнають українську державність у формі УСРР.
 
У розвиток цього ультиматуму 6 березня 1923 року українські більшовики разом з німецькою кримінальною поліцією вдерлися до будинку посольства УНР й змусили Смаль-Стоцького, «представника законного Українського Уряду, опустити його».
 
У подібний спосіб тодішня німецька влада вчинила не тільки з офіційними дипломатами УНР. Кількома роками раніше вона фактично виштовхала з Німеччини і своєрідних наших народних представників — Українську національну капелу під керівництвом Олександра Кошиця.
 
Той колектив, який з 28 квітня по 15 червня 1920 року вже дав у Берліні й передмістях 23 концерти, про які німецький поет і музикант Роберт Прехтль писав: «Одне запитання не полишало мене, коли я повертався додому: чому ми, німці, не маємо такого народного хору, який плекав би незмірні багатства музично найобдарованішого народу?».
 
Ці концерти справді «усунули вал, який ділив нас дотепер від Заходу». Але коли бюджет капели вичерпався й уряд УНР не мав змоги його поповнити, німецьку владу попросили підтримати матеріально українських співаків — відгуку не було. 
 
Місцева преса, як засвідчують архівні матеріали, тоді «бідкалася, що світ не пробачить Німеччині загибелі хору, й закликала громадськість своєї країни вплинути на власний уряд... Паспорти з дозволом на перебування в Німеччині мали ось-ось втратити свою чинність, грошей на прожиття не було, польське консульство не дозволяло хористам повернутися на батьківщину через свою країну, а тут ще й Кошиця звалила малярія».
 
На початку липня 1920 року одна з німецьких газет навіть звернулася до громадськості з проханням підтримати фінансово наших співаків: «Хор мусив би внаслідок нужди бути замкнений у таборі для полонених. Ця небезпека вже стоїть перед дверима, бо всі засоби вичерпалися». 
 
Не допомогло — українським хористам довелося виїхати до США, де вони виступали з великим успіхом. Він, зокрема, був увічнений ось такою оцінкою американського критика: «Зжалься, боже, над тими, хто не чув натхненного і дивовижного вокального ансамблю з-поміж усіх , які коли тільки збиралися для концертів перед американською аудиторією! Український національний хор, що співав у «Гай скул аудиторіум», було названо вокальним симфонічним оркестром. Але він заслуговує порівняння лише з сонцем, зорями й вітром. Це є вокальне втілення волі, гніву, любові й ніжності. Це сенсація, втілення дисципліни й краси! Там є голоси, що висять на вершинах гір або збігають з них потоками. Там є голоси, що шукають правди, голоси суворі, наче вирок, боязкі, мов дитинство, голоси палкі, гарячі любов’ю та надією... О. Кошиць створив не людську симфонію, не людський орган, ні — його хор є рукою вічності, яка грає на струнах життя, подих любові через сопілки журливості».
 
А перед цим свідками описаного дива, нагадуємо, були мешканці й гості Берліна, в тому числі президент Фрідріх Еберт і канцлер Герман Мюллер, але виділення не так уже й значної навіть як для того часу суми грошей на підтримку наших співаків не сталося. Відтак українцям тоді не заплатили за їхній хліб, як і не підтримали за їхню пісню...
 
Понад сто років минуло з того часу. В Німеччині, як і після Першої світової, — тихо та мирно. Але знову Берлін нав’язливо атакують своїми проханнями українці — тепер вони не вимагають грошей за свій хліб чи за захоплюючі концерти своєї народної пісні. Дякуючи за прийом величезної маси наших біженців від російської агресії, просять посприяти вимушеним вигнанцям зі своїх рідних місць пошвидше повернутися додому, що, зрозуміло, негайно відчують на собі німецькі платники податків, які нині підтримують знедолених українців. 
 
А щоб ми змогли вийти на визнані ФРН, як і всім демократичним світом, кордони нашої держави, нам украй необхідні німецькі ракети «Таурус» та інша сучасна зброя.
 
І як тільки канцлер Олаф Шольц зважиться передати все це Збройним силам України, він після цього увійде в історію як мудрий і рішучий політик, бо ж гарантуватиме своїм громадянам не тільки постійну можливість смакувати запашний хліб від українських фермерів, а й зачаровуватися українською піснею, яку не дослухали в Німеччині понад сто років тому.
 
Відтак українці вже й не згадуватимуть німцям за колишні борги... 
 
Володимир СЕРГІЙЧУК,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор