Багдадський лор

      «Місто-пустеля, висушене сонцем», — каже про столицю Іраку українець Ігор Угляр. Він — відставний військовий лікар, але у Багдад їздив не у складі українського контингенту , а просто захотів своїми очима побачити поствоєнну країну. Коли в Іраку розпочалася війна, тернополянин Ігор Угляр працював у Єгипті. До того у пошуках матеріальних благ він об’їздив півсвіту: Греція, Кіпр, Німеччина, Польща, Чехія, Емірати, Туреччина, Аргентина, Бразилія. Каже, що в останній навіть хотів лишитися жити, але: «Європейцю там важко — ментальність не та». В Ірак 53-річний мандрівник їхав з метою написати книжку, яка вже матеріалізувалася під назвою «Багдад очима очевидця». Не будемо досліджувати літературний талант пана Угляра, а краще глянемо «очима очевидця» на місто тисячi й однієї ночі у поствоєнний період.

      «Це був мій перший досвід роботи як журналіста, — розповідає мій співрозмовник. — З Єгипту ходять маршрути до Йорданії, я зробив собі візу і поїхав. В Аммані підійшов до центру акредитації і кажу: «Я лікар, хотів би писати на деякі теми, зробіть мені вільну акредитацію». Так і опинився у Багдаді, де був десять днів — з 12 по 22 травня. Вільних журналістів, тобто фріланс (від англійського freelance. — Авт.), там було багато. Правда, від мене вони відрізнялися тим, що мали певні завдання від своїх редакцій. Не так, як я, — поїхав за власні гроші».

      — Які настрої панували в іракців щодо американських військовиків? Все-таки це як-не-як окупація.

      — Звісно, вони вдячні американцям, але чим довше ті залишатимуться в Іраку, тим важча буде ситуація. Якось я був присутній на перегляді новин Бі-Бі-Сі — показували «зачистку», коли американці обшукували іракських жінок. Можете собі уявити реакцію мусульманських чоловіків, їхні очі просто блискавки метали — з точки зору ісламу, це святотатство. Одного разу я хотів сфотографувати жінку в паранджі, яка граційно несла якийсь крам на голові, але мені не дали, а знімати її ззаду не дозволила джентльменська гідність.

      — Чи довелося вам застосувати там свої лікарські здібності?

      — Якщо це так можна назвати. У Багдаді діяла гуманітарна місія, яка розвозила медикаменти, і я за тим спостерігав. Вони знали, що я лікар-лор, і завели мене в якусь хатинку — лікуй. А там не було абсолютно нічого — одна кушетка і «лампочка Ілліча». Взагалі у мене склалося враження, що жінки — а вони переважали в чергах за медикаментами — просто повідомляли лікарю свій діагноз, які самі собі поставили, і їм видавали відповідні ліки. От і все.

      — Як ви спілкувалися з місцевими жителями, адже мали позначитися якісь культурні розбіжності, та й мовний бар’єр, напевно, був?

      — Узагалі іракці дуже гостинні — завжди знайдеться чай з 50-грамового наперстка — і раді бачити білу людину, зокрема щоб гроші заробити. Хоча з іракцями я спілкувався мало. В основному з тими, хто знав англійську мову. Це лікарі, вчителі, журналісти, які до війни складали невеликий відсоток заможних людей і мали змогу вчитися в Європі. Наприклад, мій знайомий Джамал навчався в Московському університеті і захищав у Софії дисертацію на тему «Весняних вод» Тургенєва. Тепер вони підпрацьовують супроводжуючими у журналістів — 20 доларів за годину, а якщо на власному авто, то плюс ще  десять. Наймати їх у мене не було грошей, тому падав американським журналістам «на колесо» і так їздив на зйомки.

      — Яке враження справляє Багдад і наскільки сильно він постраждав від обстрілів і мародерів?

      — Місто мені здалося якимось незграбним, жовтим, місто-пустеля, висушене сонцем. Навіть річка Тігр — мертва, ніяких рибалок, тількі кілька розбитих барж. А самі багдадці — відсталий народ: мають якісь лахи, яких вистачає на цілий рік, бо там тепло, якийсь дах над головою, харч — до падіння режиму Хусейна кожній сім’ї на місяць видавався пайок. Цікаві палаци Саддама, вони начебто місто в місті — цілі мікрорайони, огороджені високим парканом. Приємно було потрапити в палац Саддама — там залишилися розкішні меблі в арабському стилі, позолота на стінах і стелях, мармурова підлога.

      — Ви відчували небезпеку для життя, скажімо, в Багдаді чи якомусь іншому місті Іраку?

      — Там щоночі стрілянина. Тільки за травень було 300 убитих у сутичках, просто бандитизм. Я вже навчений, що коли на тебе вороже дивляться, треба просто уникати погляду і йти геть. У Багдаді мені було досить спокійно, а от коли тільки їхали туди, то на іракській трасі — треба сказати, дуже хорошій — нас обстріляли з автомата, думав, що то мої останні хвилини. Взагалі іракці живуть за законами шаріату, європейцю це здається дикунством, наприклад, гомосексуаліста страчують, скидаючи зв’язаним з даху висотного будинку.

      — Що вас найбільше вразило, так би мовити, зачепило за живе?

      — Після правління Хусейна залишилися масові поховання — як у Бабиному Яру. Це просто жах був, коли нас вивозили на місця масових страт — страшне горе, коли люди за якимись ознаками опізнавали потрухлі тіла своїх рідних.