Біда і шанс України

Кого лякає «паперовий конституційний тигр»?

      Не заздрю тим політикам, які намагаються коментувати «суть» і «зміст» конституційних ініціатив режиму. Сподіваюся, що вони встигають хоча б прочитати ті проекти, які обговорюють. Вечірні теленовини просто тішать: коментарі щодо політреформи — ранковий від спікера, пообідній від координатора більшості, вечірній від лідера опозиційної фракції — кожен стосовно іншого проекту, чи то пак одного, але на різних стадіях «мутації». Проектам конституційних змін час уже встановити наскрізну нумерацію, аби їхній автор з Банкової сам не заплутався.

      Проте його не заплутаєш,  бо ж він добре знає: ніякої реформи не буде, про що й бовкнув на останній своїй прес-конференції, створюється лише шумова завіса — пустопорожня дискусія, якою так вчасно перейнялася опозиція, приправлена фобією третього терміну Кучми.

      Повторю те, про що не раз говорив. Леоніда Кучму підштовхують до виборів на третій термін? Абсурд! Нехай собі йшов би. Він набере на цих виборах менше голосів, ніж усі медведчуки-януковичі-тигіпки-марчуки-кірпи разом узяті, а перспективи міжнародного визнання Кучми-3, як і його внутрішньої стабільності, дорівнюють нулю. Кучма це знає краще за всіх, тож і сприймає подібні ініціативи «своїх» як провокацію: «Я нікуди не збираюся, ні в президенти, ні в інші ігри грати, передайте це тим, хто шльопає, перестати шльопати, бо я колись конкретній людині відповідь дам трохи іншу» (30 вересня 2003 року). Відповідь ця явно «своїм» адресована, а не опозиції, яка аж надто переймається можливими перспективами.

      Паперовий конституційний тигр одних лякає, інших обнадіює, аж до готовності його осідлати. Далебі! Як тільки кучмівські конституційні аматори догралися до підтримки «ініціатив» лівими, що давало впевненість у схваленні їх парламентом, випливла ідейка пролонгації повноважень Верховної Ради аж до 2007 року та обрання не на всенародних виборах, а парламентом нового кучми, чи то пак Президента. А це автоматично виключає підтримку такої «реформи» навіть комуністами, не те що соціалістами. Власне, з цією метою таку пропозицію і внесено.

      Обгрунтування політновинки необхідністю прихилити до реформи «мажоритарників» із числа більшості викликає здоровий сміх у кожного, хто хоч трохи знайомий із парламентським життям, бо ж добре відомо, що їх давно вже «прихилили» до повної готовності голосувати за будь-який законопроект з Банкової, навіть якби він забороняв дихати киснем. Більш ніж очевидно, що подібні новаторства спрямовані лише на розгортання дискусії та унеможливлення внесення змін до Конституції взагалі, а отже, — далі буде, такі прожекти з'являтимуться й надалі. Словом, Кучма зробить усе, аби ініційована ним конституційна реформа не відбулася «з вини парламенту».

      Усім зрозуміло, що Леонід Кучма не погодиться на будь-які сумнівні обіцянки особистої безвідповідальності після 2004 року, йому потрібні залізні гарантії. Він добре усвідомлює, що єдиною запорукою уникнення покарання за скоєні злочини є збереження та зміцнення виплеканого бандитського режиму. Тільки нинішній режим звільняє від кримінального переслідування злочинців при владі та не менших злочинців на пенсії. Ніякі закони «про недоторканність» чи податкову та іншу амністію для екс-Кучми його не цікавлять — він дуже добре розуміє освідчення Волкова, увічнене на плівках Мельниченка: «Леоніде Даниловичу, яка недоторканність? Ви — моя недоторканність, ви — єдиний гарант!». Тепер Кучмі теж потрібен гарант — сильний, безвідповідальний, корумпований, що правитиме Україною навіть не «по понятіям», а, висловлюючись їхньою мовою, «по бєспрєдєлу» — плоть від плоті, кров від крові він сам.

      То хто там сказав «няв» щодо політреформи? «Я залишаюся прихильником всенародного обрання Президента. Прихильником свого проекту, де сильний Президент, сильні парламент і уряд, я — за всенародні вибори Президента. Я за те, щоб ці вибори відбулися в 2004 році» («вересневі тези» Леоніда Кучми).

      Тож вибори 2004 року відбудуться за технологіями, добре відпрацьованими в Україні та Росії на попередніх імітаціях демократичних виборів, з метою остаточно легалізувати збанкрутілий і значно послаблений за 2000—2002 роки режим. Буде застосовано повністю оновлений кадрово-адміністративний ресурс, фальсифікації та підкуп, одностайно за кандидата Москви і Кучми голосуватимуть «мертві душі» та «зони» з психлікарнями, і в результаті він стане повновладним Президентом напівсуверенної України у складі непорушного ЄЕПу. Хто це буде? Це вже більше залежить від Кремля, який, однак, обмежений часовими рамками, тож скоро настане час визначитися. А як же позиція Заходу? Та хто зважав на його позицію при підготовці Ялти-2003?

      Тепер усе по порядку.

Україна сьогодні

      Кланово-мафіозний режим зміцнився і практично повернув собі позиції, втрачені 2000 року, після публічного звинувачення у замовних убивствах. Якщо на Всесвітньому форумі українців у серпні 2001 року Леоніда Кучму засвистали і трибуна Палацу «Україна» стала для нього публічним ганебним стовпом, то в серпні 2003-го цей самий зал, залюднений фаворитами режиму, вітав свого Президента оваціями. Зовнішні обставини лише ілюструють суть: режим Кучми знову на коні, він не тільки вийшов із шанців, а вже давно наступає на всіх позиціях — на суспільство, на державу, на святе право нації бути сувереном свого життя. Власне, платою за неготовність народу до повалення тоталітаризму в Україні є обмеження свобод суспільства, що дедалі більше згортаються, та декоративний суверенітет національної держави, який тане з кожною новою Ялтою, загрожуючи втратою навіть формальних державних ознак. Позірна дешевизна такої неспроможності надто дорого обходиться.

Світ і Україна

      Світові демократії, здається, змирилися з думкою про те, що Україна — «втрачена можливість минулого століття» (цитований Ющенком західний анонім), а найближчий наш сусід ЄС тільки вітає завершення свого розширення на західних кордонах України. У цьому контексті абсолютно природним видається позування Кучми в колі світових лідерів на зібраннях, присвячених проблемам третього світу.

      А якщо когось дратує те, що Черномирдін звільняє наших мініст

рів  закордонних справ, то в світлі рішень останньої Ялти до цього поступово доведеться зви- кати. І Заходу також, принаймні в питаннях кадрових рішень щодо дипломатичних призначень у нашу країну відтепер доведеться оглядатися на кремлівське «тоже мнє умнік прієхал, у нас тут своіх такіх...» До речі, в останньому раунді дискусії про географічне становище України (Європа — Євразія — Азія?) Росія беззаперечно переграла Захід, на жаль, і Україну також, продемонструвавши вміння вигідно для себе використовувати азійську сутність нашого тоталітарного режиму. Режим не надто й пручався, дехто з його ставлеників, щоправда, огризався через перспективу повної втрати можливості доступу до західних ринків, але Кучма зміг переконати всіх, що краще бути не зовсім ситим, але живим, аніж навпаки... Переконав, знову-таки, російськими руками, за що Кремль отримав бонус — можливість визначити ім'я клона «Кучма-3». «Якби нам сьогодні запропонували вступ до ЄС, я відмовився б. Україна повинна мати власне обличчя». Це знову «вересневі тези» Леоніда Кучми.

У пошуках «власного обличчя» України або кандидата від влади

      Янукович — не так через любов, як через безвихідь. Режим так і не виплекав чогось більш-менш яскравого та хоч трохи пристойного. Аргументи за Віктора Януковича у влади прості, як і сам Прем'єр-міністр: Донбас стрункими рядами готовий голосувати за свого, відпрацьовані технології, що забезпечили режимові блискучу перемогу в регіоні на минулих парламентських виборах, потопивши навіть комуністичних висуванців, вселяють надію щодо виборів загальноукраїнських.

      Янукович — один із небагатьох можновладців та багатіїв країни, за якого за певних умов може проголосувати лівий електорат і, безумовно, проросійськи налаштований елемент. Москві він наразі не дуже симпатичний, а швидше за все, й небажаний. Однак усі послуговуватимуться відомим «на безриб'ї...»

      Словом, «у мене є зауваження до роботи уряду... але ні в думках, ні в бажаннях — відправляти уряд Януковича у відставку» (знову зі слів Кучми на прес-конференції 30 вересня). Хоча: «Колись ми раніше, і я сам особисто, дивувалися, що в Італії кожен місяць уряд змінюється, а економіка росте. Дай Боже, щоб це було і в нас». Це Кучмин тост стосовно економіки чи уряду? Все-таки, напевно, щодо уряду.

      Кадровий радянський чекіст, полковник Володимир Путін ні за якої аргументації не погоджується мати справу «зі своїм українським колегою», в біографії якого — не одна ходка в радянську зону. Йому хотілося б мати під боком справді колегу: Москва вже не раз натякала Кучмі на Євгена Марчука, що, в свою чергу, і стало однією з причин його призначення міністром оборони (адже довіра народу до армії — на другому місці після церкви). Власне, і сам Марчук періодично подає сигнали то у формі погроз, то у формі лестощів, що саме він, генерал Марчук — колега Путіна — з одного боку  і вдалий прозахідний дипломат — з другого, — може бути єдиною запорукою спокійного доживання Кучми та його оточення. Однак гарант боїться Марчука і не довіряє йому, і небезпідставно.

      Водночас зять Кучми Віктор Пінчук по-сімейному не полишає надії проштовхнути на провладного кандидата Сергія Тигіпка. Саме на нього натякає у своїх демаршах і Дмитро Табачник. Та й сам Тигіпко про себе навіть не натякає, а заявляє, і Москва, на відміну від Януковича, його кандидатуру ще прямо не відхилила. Крім дещо вищого рівня інтелекту та примарної європодібності на користь Тигіпка свідчить також фактор схожості на Ющенка (банкір, молодий, реформатор, не сидів тощо). Все-таки він малоймовірний як кандидат від влади, але досить незручний для опозиції. Кандидат від опозиції, щоб мати якийсь успіх на чужому електоральному полі, має бути стриманим та консервативним, тоді як Тигіпко, котрому це поле оброблятиме адмінресурс, матиме можливість погратися в реформатора-радикала і відтягти значну частку опозиційного електорату, особливо з числа молоді.

      У протиставленні Тигіпка Ющенкові є ще один вагомий чинник — моральні та психологічні якості обох кандидатів. Пропагандисти гратимуть на асоціаціях. Для прикладу, Тигіпко: «Хто з міністрів за моєю партійною квотою не підтримає ЄЕП (а це майже всі «його» міністри), — розпрощається і з міністерським портфелем, і з партійним квитком». І то був не лише сигнал Москві, а значить, і промосковській частині лівого електорату, а й тій частині правиці, яку на емоційному рівні давно дратує нерішучість їхнього лідера («з цього принципового питання фракція «Наша Україна» голосуватиме у вільному режимі»). Отже, протиставлення розігруватиметься за схемою: Тигіпко — реформатор, вольовий адміністратор, людина організаторських здібностей і управлінських рішень — та Ющенко. У кращому разі це додасть популярності Тигіпкові, нічого не віднімаючи у Ющенка, але «кращі» для опозиції варіанти в Україні останнім часом не здійснюються.

      Можливі й інші спроби пошуку оригінальних прізвищ, однак визначальне слово залишиться за Кремлем, часу в якого, як уже зазначалося, не так багато.

Як це буде

      Одразу зауважу, йдеться не про аналіз ситуації, не про прогнози, а про прийняте Кучмою рішення, яке вже перебуває у стадії розробки. Вибори відбудуться за старим зразком, тобто «всенародні», з виходом у другий тур Ющенка, що на сьогодні здається неминучим (хоча й тут не все так просто — про це нижче) з огляду не лише на електоральні настрої, а й на зовнішньополітичні загрози у разі нахабної фальсифікації у першому турі. Режиму потрібна лояльність США, тож зайва нахабність Кучмі тільки зашкодить. А «Нашу Україну» Леонід Кучма для себе однозначно асоціює: «Наша опозиція, в тому числі проамериканська... «Наша Україна»... блокує... скажіть, на кого працюють ці люди в парламенті...» («вересневі тези» Кучми). Отож Ющенка у другому турі доведеться терпіти... З цього на Банковій сьогодні й виходять.

      Вибори 2004 року для влади будуть успішними за двох умов: перша — висунення єдиного «провладного» кандидата, друга — вихід цього кандидата у другий тур, що значно складніше.

      Тож, за «даними» такого собі Українського інституту соціальних досліджень, рейтинг Януковича нестримно росте, його «електоральний потенціал» ніби вже перевищує Симоненковий (24% проти 21%), і до першого начебто перейде частина голосів лідера комуністів, якщо він вийде до другого туру.

      Не беруся судити, скільки тут соціології, але пропаганда аж надто прозора і трохи передчасна. Спрямована вона на досягнення конкретної мети: Банковій потрібно завалити розрекламований Медведчуком — Гавришем останній проект політреформи, вже активно підтриманий як КПУ, так і СПУ. Звідси й висновки «дослідника», що більш як 70% населення не підтримують ідею обрання президента парламентом, та й узагалі, менше 35% за те, аби цьому парламентові довірити внесення змін до Конституції.

      Політтехнологи таки мають щось утнути, аби не просто не допустити висунення єдиного лівого кандидата, а й домогтися висунення кількох від КПУ (робота з окремими її представниками ведеться уже давно й інтенсивно). Складна в них робота і дуже напружена, тому й нервують. Зрозуміло, адмінресурс працюватиме на те, аби в першому турі занизити результати Петра Симоненка будь-якими методами, тим більше що і Захід, і права опозиція крізь пальці дивитимуться на такий вияв недемократичності виборів (як це вже було в 1999 році), а в другому турі — забезпечити проанонсований перехід частини голосів комуністичного електорату ... не обов'язково до Януковича.

      Як правильно порахували на Банковій, «електоральний ресурс» Донбасу (щоправда, з «мертвими душами», але хто їх там рахуватиме) на 600 тисяч перевищує навіть теоретичні можливості Галичини. До цих показників додасться незначна, але правдоподібна перевага «умовного януковича» в Сумах, Харкові, Миколаєві та Криму. Останні вибори показали, що в разі необхідності можлива явка 102%, з яких на Донбасі та в «установах» по всій Україні 100% проголосують за кандидата Кремля та Банкової.

      Для повного успіху такого проекту Кучмі слід врахувати помилки передвиборчого Кравчука зразка 1994 року — тоді люди з Адміністрації Леоніда І, усвідомивши поразку шефа, табунами перебігали до лав Леоніда ІІ. Слід зважити і на той факт, що голови багатьох нинішніх держадміністрацій всіх рівнів надто довго контактують з «непевними» представниками опозиційних і просто ненадійних сил. Отож їх усіх слід гамузом замінити, аби нові знали тільки руку, що їх призначила, і не були ще ніким «пригодовані». За рішенням Кучми до офіційного початку передвиборчої кампанії буде звільнено щонайменше триста голів райдержадміністрацій, сотні начальників міліції, пересаджено десятки, а можливо, й сотні міських, сільських, селищних голів (засвічених як прихильники Ющенка). Цим пояснюються і чистки в каральних органах, які, з огляду на практику останніх років, не наважуюся назвати правоохоронними. Тому мають рацію ті, хто твердить, що дні Святослава Піскуна на посаді Генерального прокурора добігають кінця, а заступництво Ющенка цей кінець ще прискорює.

      Таким чином, найголовнішого свого опонента Банкова все частіше враховує у своїх схемах — то зіткнувши лобом із лівими, які аж ніяк не рівносильні «Нашій Україні» (тоді кандидат від лівих у другому турі був би просто подарунком історії для Ющенка). То роздмухуваним з Банкової конфліктом з СДПУ(о), який все більше намагаються подати як особистісний конфлікт Ющенка і Медведчука. До речі, саме цим конфліктом, і небезуспішно, Кучма намагається прикрити перетасовку кадрової колоди на місцях, аби приховати значно важливіше її завдання.

Про роль медведчуків в історії

      Ніхто не заперечує тезу, що Віктор Медведчук намагається вести свою гру, мета якої — залишитися при реальній владі після Кучми (адже її втрата є небезпекою для партії й бізнесу Медведчука та його команди). Ця гра, на мою думку, досить професійна (але не без вад і проколів), є певні, хоча й тимчасові, результати і успіхи (чиї — державні чи особисті — це вже інша справа). Кучма часто стає заручником цієї гри, однак тільки за власним бажанням, адже він завжди має можливість зупинити главу своєї Адміністрації. Наївні ті, хто вважає, ніби Медведчук суттєво впливає на Кучму. На Банковій тільки один господар, який усе вирішує, а значить, рано чи пізно за все відповідатиме. Не Медведчук — гарант Кучминої безпеки (див. вище цитату Волкова), а лояльність Путіна.

      Багато пропозицій Медведчука (нерідко деякі з них, до речі, мають рацію та сенс, незважаючи на те, що на них витрачають значні ресурси) часто нівелюється від одного Кучминого слова. Для порівняння: «Новий законопроект про внесення змін до Конституції, який, серед іншого, передбачає обрання Президента парламентом, має високі шанси на проходження у Верховній Раді. Проект відповідає програмним принципам абсолютної більшості партій Верховної Ради. Я думаю, це дає мені підстави говорити про високі шанси на внесення відповідних змін до Конституції», — сказав Медведчук 25 вересня, сподіваючись на Кучмину підтримку. «Я не маю жодного відношення до п'ятого проекту конституційних змін. Я прихильник свого проекту, де сильний Президент...» — зреагував Кучма 30 вересня. І батога не треба.

      У чому ж секрет? «З одного боку, я як глава президентської Адміністрації виконував роль організатора переговорів. Президент збирається провести реформу (а якщо наш Президент поставив якусь мету, він зазвичай свого домагається), і мені було доручено роль менеджера. Водночас я як лідер СДПУ(о) був активним учасником переговорів. При цьому я не тільки представляв позицію нашої партії, що зрозуміло само собою, але враховував також інтереси наших партнерів по коаліції, більшості. Потрібно при цьому мати на увазі, що позиції соціал-демократів і позиції інших фракцій більшості не в усьому збігаються», — це Медведчук, який зі своєю «позицією» вже просто готовий «опозиціонер», але рішення про це теж прийматиме Кучма.

      Біда в іншому. Якщо Ющенко дозволить і надалі втягувати себе в публічне протистояння з Медведчуком, Кучмі не тільки доведеться вчасно віддалити Віктора Володимировича (а такої небезпеки для режиму, як Медведчук, серед опозиції годі й шукати), а й повністю реалізувати давно відпрацьовану схему «стрілочника». А оскільки влада зробить усе, аби до цього часу Вікторові Ющенку не вдалося захистити населення і місцеве самоврядування Львівщини від свавілля режиму Кучми (яке дуже вміло подається як диктатура братів Медведчуків), то з цим завданням успішно впорається кандидат від влади. І це автоматично приведе до збільшення його рейтингу в західних областях за рахунок голосів передусім «Нашої України».

      Власне, спровокований конфлікт у Львові Ющенко зобов'язаний виграти будь-що, причому виграти абсолютно, оскільки всі заходи режиму спрямовані не так на послаблення фінансово-організаційної бази опозиції, як персонально проти Ющенка — кандидата в президенти. Програш «Нашої України» та правої опозиції в регіоні, що стовідсотково покладається на демократичні політичні сили, стане сигналом до тотального наступу у всіх регіонах: той, хто не може захистити своїх виборців принаймні в питаннях елементарних прав та свобод, не може бути лідером цілої нації.

      Тому, я вважаю, на сьогодні необхідно вдатися до всіх доступних заходів, аж до масових страйків, що створить значний організаційний ресурс для радикального політичного очищення держави в цілому. У разі масового громадського опору вже за рік до падіння режиму бодай частину української території можна звільнити від тоталітаризму, чим гарантувати його повну поразку наступного року. Якщо українська правиця знайде в собі достатньо політичної мужності та відповідальності перед тими, хто їй довірив державну владу, забезпечивши перемогу на парламентських виборах, не знехтує знову цією довірою, всі плани Банкової, всі схеми Кремля чи інших закордонних центрів можна буде поховати. Український народ зможе нарешті самостійно вирішити свою долю, а не шукати «нішу» в чужих, досить часто чужоземних схемах.

Якщо вибори відбудуться восени 2004 року

      Координація дій опозиційної четвірки доречна лише за умов «гарячої» фази боротьби українського народу з тоталітаризмом (румунський чи югославський варіант). В інших випадках слід переходити у формат 2х2, що в підсумку має дати двох потужних кандидатів — від лівиці (КПУ—СПУ) та правиці («НУ»—БЮТ), і відповідно, забезпечити українському народові право вибору. Тобто вивести у другий тур «узгодженого» Ющенка (з 25-30% голосів), не допустити фальсифікації результатів першого туру і забезпечити вихід у другий тур висуванця об'єднаних лівих, який при гарантованих 20% провладного кандидата має шанс тільки в разі поєднання електорату Симоненка (12-14%) та Мороза (6-8%).

Страшний сон новорічної ночі

      Усі впевнені, що вибори відбудуться восени наступного року? Але ж багато хто вимагає дострокових виборів! Заваливши силами Банкової та опозиції бюджетний процес під акомпанемент всенародного незадоволення стрибком цін на хліб, комунальні послуги, паливно-мастильні матеріали, Кучма у листопаді-грудні відправить Януковича у відставку (такий указ уже був підписаний, але не оприлюднювався). Новий Прем'єр-міністр чи виконуючий його обов'язки — найімовірніше, Сергій Тигіпко (хоча не виключений і Євген Марчук) — внесе популістський, але дуже соціальний бюджет, який почне реалізовувати в частині підвищення зарплат і пенсій. Місяців зо три це можна буде робити і за рахунок власної кишені, набитої за попередні роки, та подачок Кремля. Популярність нового глави уряду ростиме як на дріжджах. А з огляду на те, що попередню президентську кампанію Кучма починав з 6% рейтингу, а вже в першому турі набрав 37%, всі зрозуміють, що це єдино можливий кандидат від влади.

      Глупої новорічної ночі 31 грудня 2003 року  або й за тиждень до неї, скориставшись тими самими аргументами, що й стосовно Єльцина (але з більшою переконливістю), та належною кількістю алкоголю на додачу, російські політтехнологи посадять Кучму у студії УТ-1, де він з монітора зачитає, що «мол, устал...» Рудий песик бавитиметься поруч. Пересічний українець уже й не дуже злитиметься — це ж востаннє в такій іпостасі цього бобика спостерігаємо. І взагалі, українці добрі, всім прощають. Надії, радість, очікування, настрій передсвятковий...

      Повноваження Президента переходять новопризначеному Прем'єр-міністру (тобто клону «Кучма-3»). І чим неприйнятнішою для Заходу буде ця креатура — тим краще для Кремля. У цьому й задум. Опозиція вимагала дострокових виборів Президента — отримайте. За три місяці!

      Опозиція, як і «альтернатива», в істериці намагатиметься достукатися до виборців, розклеюватиме листівки, викриваючи всі вади режиму. Люди злитимуться вже не на владу, а на опозицію: своєю «політикою» нам свята псуєте. Тут Різдво одне й друге, Новий рік, старий Новий рік, Водохреще, а ви з політичним «колядуванням». Навіть на політично свідомій Західній Україні роздратованих опозицією та її лідерами, а також тих, які на вибори не підуть, значно побільшає.

      Що ще треба для перемоги провладному кандидату в президенти? Побільше вітань та веселих «аншлаг-аншлагів» на контрольованих каналах за його участю, Діда Мороза зразка 2002 року. На додачу — крупи пенсіонерам та багатодітним від новопризначених «губернаторів», цигарки та чай — тим, хто на нарах у зонах і тюрмах, над якими будуть знову висіти плакати «Наш Президент — «Кучма-З» (пригадуєте минулі президентські вибори з таким же гаслом, лише без цифри «З»?). А що черги за продовольством — та це ж «донецькі», ось за них і не голосуйте. Образ міфологізованого Януковича як головного винуватця всіх бід затьмарить в озлобленій свідомості співвітчизників призабутого і демонізованого Лазаренка. Новопризначений Генеральний прокурор (прізвище оберіть на власний розсуд — воно вирішальної ролі не гратиме) махом розкриє всі резонансні справи, за якими навіть заарештують когось з високопосадовців з натяком на «самого дона», ліпитимуть нового «героя» (не з майора, а генерала), що врятував Україну, організувавши «касетний скандал» (записи Мельниченка). Виборчі технології, словом.

      Отже, всі розуміють, що ставленик Путіна—Кучми правитиме Україною десять років, тобто до листопада 2012 року. Дехто з опозиційних блоків побіжить до нього по гарантії в обмін на підтримку. Про інвестиції та діалог із західними демократіями, партнерство з НАТО чи ЄС Україні доведеться забути. Всі це розуміють, хтось із опозиції та «альтернативи» злякається, в розпал виборчої кампанії відбудеться низка гучних скандалів та розколів. Політтехнологи зроблять усе, аби народ полюбив клона «Кучма-3» і водночас зненавидів вибори.

      Політреформа завершиться успішно — достроковими перевиборами недемократичної Верховної Ради. До цього часу успішно завершаться всі розпочаті Потебеньком — Піскуном резонансні кримінальні справи, за якими буде арештовано всіх лідерів опозиції, що не встигнуть емігрувати або полюбити «Кучму-3» (російський досвід).

       «Не може так бути, це сон! — Можуть заперечити окремі інтелектуали. — Ми ж — європейський народ...» А білоруси, до речі, теж, і нічого, живуть із «бацькою». Бо вони, як і росіяни, нам брати. Тож яка незалежність? «Братерський Слов'янський Союз» (БСС). В українській історії знову настане антракт...

Замість післямови

Альтернатива? Є завжди.

       «Коли протягом історії людства одному народові доводиться розірвати політичні зв'язки, що лучили його з іншими, і посісти серед держав світу осібне і рівне становище, право, на яке йому дають закони природи і закони Бога, належна пошана до поглядів людства вимагає з'ясувати причини, що спонукали його відокремитися.

      Ми вважаємо аксіомами істини, що всі люди створені рівними, що Творець обдарував їх певними невід'ємними правами, до яких належать життя, свобода і будування власного щастя; що уряди встановлюються людьми на те, щоб забезпечити ці права, а влада урядів виводиться зі згоди тих, ким вони керують; що в кожному випадку, коли якась форма уряду стає згубною для такої мети, народ має право скасувати її або замінити та встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такій формі, яка видається народові найвідповіднішою, щоб осягти свою безпеку і щастя...

      Коли довга низка зловживань і правопорушень влади, незмінно спрямованих на досягнення тієї мети, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизмові, тоді народ має право і обов'язок повалити такий уряд і встановити нову форму, щоб забезпечити майбутність народу!». Ця цитата — початок Декларації незалежності США від 4 липня 1776 року.

      Американці скористалися своїм Богом даним правом і виконали свій обов'язок перед прийдешніми поколіннями, тому вони і є нині великим народом, як би хто до цього не ставився. Українці мають таке саме право і такий самий обов'язок щодо своїх дітей. «Кайдани порвіте» і далі за текстом Кобзаря залишається актуальним закликом.

Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО,

народний депутат України,

голова Спілки офіцерів України.