У США й досі не знають про гіркий досвід поляків: ті ж знову наступають на свої граблі

Понад 100 років тому, коли від підтримки міжнародного співтовариства залежала доля відродженої Української самостійної держави, за океаном зовсім не переймалися цим питанням, оскільки вважали, що їм простіше мати справу зі спадкоємцями царської росії, ніж із новими національними країнами, які постали на руїнах цієї імперії.

 

Тож коли уряд УНР звернувся до керівництва США з проханням про визнання й допомогу проти червоної й білої москви, то державний секретар узагалі ухилився від зустрічі з дипломатичним представником нашої країни. 

 

На письмі він повідомив, що «уряд і народ Злучених Держав жваво й симпатично зацікавлені долею людей у всіх частинах Росії, включно з Україною; одначе Злучені Держави ані не признали незалежність України, ані ніякого уряду, який є там при владі, і, природно, не є приготовані прийняти ніяких представників цього уряду».

 

А далі Роберт Ленсинг додавав і таке: «Ви можете бути певні, якщо взагалі якийсь уряд буде визнаний, то це станеться тоді, коли буде всеросійський уряд, бо я не хочу бачити Росію розчленованою».

 

Це означало, що у Вашингтоні Україну продовжували вважати частиною росії. 

 

Тоді у Вашингтоні холодно поставилися навіть до відправки в Україну вже закуплених нею медикаментів для армії, яку косив тиф, про що повідомляли дипломати УНР: «Маємо перешкоди політичного характеру від сторони Державного департаменту». 

 

А представники Української торговельної організації та Федерації Українських споживчих товариств, котрі мали доставити закуплене в Україну, писали: «Ми жадаємо, щоби була назначена независима компетентна комісія для розглядення обставин і умов, на яких Ліквідаційна Комісія Армії Злучених Держав в Парижі спродала одягів, автомобілів і медичних засобів вартости вісім міліонів долярів агенції Українського уряду Украілінян, як не допущено до привезення висше згаданих засобів на Україну і як зараз Ліквідаційна комісія Армії Злучених Держав намагається силою відібрати згадані засоби, щоби їх перепродати иншій державі. Ми протестуємо проти цих своєвільних вчинків, як безправних і несправедливих для обох заінтерисованих сторін, які певно викличуть глубоке обурення на Україні. Український уряд придержується умови і постарався о додаткову гарантію Федерації Українських Кооперативних товариств, яка має достаточні средства для виконання цих зобов’язань, і не бажає нічого иншого як лише слушної нагоди сповнити контракт і встановити здорові торговельні зносини між обома дотичними краями».

 

Таку офіційну позицію Білого дому добре знали й представники США за кордоном. Скажімо, американський посол у Норвегії Фіш, приймаючи українського дипломата, стереотипно твердив: «Америка ніколи не погодиться з розчленуванням Росії і не допустить до того».

 

При цьому хіба що заспокоювали: «український нарід, як культурніший, повинен взяти на себе провідну ролю в федерації народів Росії не лише в Европі, але й на Сибірі, де не можна перейти до денного порядку над тамошніми українцями, що теж висуваються вищістю своєї культури».

 

Зрозуміло, що завороженість росією, яку започаткував ще президент Рузвельт, визнаючи червону москву в рік її найбільшого злочину проти української нації, настільки глибоко проникла в політичну складову американського істеблішменту, що навіть наприкінці ХХ століття Вашингтон боявся розпаду цієї імперії.

 

Бо з якого б то дива американський президент Джордж Буш-старший (той, що раніше проголошував гасло: «Слава Україні!» на передвиборчих зібраннях нашої діаспори) у Києві в 1991 році вмовляв українців не виходити зі складу СРСР?!

 

Чи ж не таку позицію займають США і сьогодні стосовно підтримки України, коли, запобігаючи перед москвою, не забезпечують нас необхідною зброєю для відбиття російської агресії? І найбільше старається в цьому Дональд Трамп, який як колишній президент США мав би достеменно знати про агресивний характер їхніх планів, що після своєрідної репетиції 2008 року в Грузії вже широкомасштабно втілюються в Україні. 

 

Так, понад сто років тому американці не мали перед нами ніяких офіційних зобов’язань, то й не визнавали нас як окрему державу. Сьогодні ж вони мали б тримати своє слово, яке давали при підписанні Будапештського меморандуму в 1994 році, видурюючи в нас ядерну зброю. 

 

Що ж бачимо нині ми й увесь світ? А те, що нібито всі політичні сили в США за підтримку України, але, поки за океаном дебатують, кращі сини й дочки нашого народу гинуть на фронті через нестачу зброї й боєприпасів. І це при тому, що наші воїни захищають увесь застрашений росією демократичний світ, у тому числі й наймогутнішу державу світу. 

 

Так, ми захищаємо сьогодні весь світ, у першу чергу наших сусідів. Але чи вони до кінця усвідомлюють значення нашої самопожертви в ім’я їхнього майбутнього?

 

Чи ж згадують у тій же Польщі про події 1920 року, коли не була виконана не тільки політична конвенція між цією країною та УНР, а й армія першої, всупереч домовленостям, вже з жовтня припинила постачання зброї й амуніції українцям, що змусило наших вояків відступати до Збруча. 

 

Голова Директорії та Головний отаман військ УНР Симон Петлюра тоді все ще сподівався вмовити поляків виконувати взяті на себе зобов’язання.

 

У листі до керівника Польської держави від 8 листопада 1920 року наголошувалося, що «перше, з чим хотів би Петлюра до Пілсудського звернутися, — це справа про набої, аби поляки передали їх армії УНР. По-друге, він просить не чинити перешкод у справі транспортування через Польщу закуплених у Німеччині боєприпасів». 

 

Замість цього, як свідчить генерал-хорунжий армії УНР Кость Смовський, польський комендант Львова «одержав наказа з Варшави, що 7 і 8 листопада ... всіх українських старшин, що були при команді міста, а також усіх вояків, що лежали пораненими по шпиталях, навіть тяжко поранених, відправити за Збруч».

 

А в Старокостянтинові в цей час «польські старшини спільно з московськими чекістами приливають «союз зброї» та «побєду» над ... розділенням України».

 

Тож за таких обставин 18 листопада 1920 року уряд УНР констатував, що причина поразки української армії — це брак набоїв та амуніції, відтак ухвалено рішення про перехід за Збруч, аби зберегти її єдність, а в майбутньому — боєздатність.

 

Щоправда, поляки не дотримали свого слова щодо поваги до статусу вчорашніх союзників: армія УНР на Збручі була роззброєна й кинута на три роки за дроти... 

 

Зрозуміло, що цим тоді в США не переймалися. А от полякам прилетіло, як кажуть, через 19 років, коли їхній учорашній московський союзник учетверте поділив міжвоєнну Річ Посполиту з німцями...

 

А після Другої світової війни СРСР ще десятки років патронував над маріонетковою польською державою — аж до свого остаточного розпаду, який був спричинений насамперед потужним українським національно-визвольним рухом наприкінці 1980-х років.

 

Чи пам’ятають про це польські фермери, котрі висипають українське зерно з вантажівок і вагонів на землю?.. Чи ті польські політики, які стоять за протестувальниками?

 

Таке враження, що в цій країні досі не проаналізували свої стратегічні прорахунки 1920 року, коли без обґрунтованих пояснень відмовилися підтримувати Україну як союзника, поласившись на нібито «щедріші» московські територіальні поступки чужих земель. 

 

Як у Варшаві, так і у Вашингтоні, очевидно, не взяли до уваги застереження Симона Петлюри, який тоді намагався ще раз розтлумачити всьому світові значення нашої незалежності: «Всі держави, утворені після 1917 року на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування і будуть завжди загроженими, поки на півдні бувшої імперії не організується і в силу не увійде незалежна держава українського народу. Тільки вона одна, як найсильніша численністю свого населення, матеріяльними ресурсами і мілітарною відпорністю, може бути базою, підставою більш-менш незахисного життя державних новотворів, з бувшої Росії організованих. Тільки повстання і зміцнення цієї держави може фактично вирішити долю Росії і призвести до остаточного та безповоротного поділу її». 

 

Ця далекоглядність Симона Петлюри наочно підтвердилася в 1939—1940 роках у долі Польщі, Литви, Латвії, Естонії, коли так званий демократичний Захід спокійно поставився до анексії їх шляхом закулісної змови Гітлера й Сталіна.

 

Сьогодні це може повторитися, бо ж американське суспільство відділене океаном, його більше цікавлять міграційні проблеми на південному кордоні, а це відсовує вбік українську справу, вона для багатьох тамтешніх політиків не є першочерговою.

 

Але чому поляки знову наступають на свої ж граблі? Коли вони втратили власну історичну пам’ять, яка мала б протверезити їх руїнами хоча б своїх сіл і міст, зокрема Варшави, та величезними власними людськими втратами в Другій світовій війні, особливо в концтаборах?

 

Невже той польський фермер, котрий роз’їжджає нині трактором з радянським прапором міжнародною трасою із закликом до путіна прийти й навести порядок у Києві, Брюсселі й зі своїм урядом, не бачив зруйнованих за останні два роки донецьких міст і сіл, звідки десять років тому також із подібними вимогами благали прийти московського диктатора?

 

Невже той польський фермер і донині не бачить, що на українсько-польському кордоні не припиняється потік українських біженців від російської агресії? 

 

Відтак історія повторюється: як і понад 100 років тому, американці не дають нам зброї, а поляки перекривають кордон... 

 

То що, «імперія зла», як назвав росію великий Рональд Рейган, буде торжествувати й далі?