Ця начебто цілком побутова деталь — мамині черевички, в яких героїня нарешті приїздить в Україну — набуває справді символічного значення.
Роман про коріння. Про закорінення. Про пошуки відповідей на запитання, які, виявляється, ціле життя супроводжували героїню.
Та нарешті вона змогла чітко почути їх.
І тоді вона, благополучна француженка, цілком інтегрована в благополучне суспільство, захищена ним від голоду й холоду, вдається до непростої «археології»: це розкопки пам’яті роду, його драматичного болючого досвіду і своєї причетності–непричетності до подій, які давно минули. Роман-подорож у часі й просторі.
Авторка — Марі-Франс Клер, «Не-ймовірна подорож, на яку довелося чекати 75 років». Видавництво Ольги Фреймут — Snowdrop.
Спершу роман вийшов французькою 2020 року, а 2024-го — українською. Його саме під час теперішньої війни путінської росії проти України протягом 2023-го переклала Євгенія Кононенко. Символічне драматичне коло.
У романі йдеться про долі українців, які переламала та сама росія — внаслідок трагічної поразки визвольних змагань України проти імперії у 20-х роках ХХ століття.
Роман починається із символічної сцени: після смерті матері героїня мусить звільнити її помешкання від речей — будинок виставили на продаж. Звільнити дім — до абсолютно порожніх стін.
Біля переповнених коробок із материним одягом героїня-сучасниця відчуває страшну порожнечу. Пів століття порожнечі — констатує вона.
Вона мусить заповнити її. Чим? Життям, котрого не повернути, але яке можна розгадати, яке можна переосмислити — прийшов такий час.
Віднесла б цей роман Марі-Франс Клер до жанру автофікшн. Так, він автобіографічний, заснований на цілком реальних подіях і фактах.
Але все-таки це роман, який авторка, героїня твору, вибудовує в двох площинах: як текст художній і як документальний.
Тому тут особлива роль і вставних новел, і листів-зізнань, і репортажний опис поїздки в Україну, і неминучі публіцистичні пасажі, коли йдеться про конкретні епізоди історії України. Отже, оповідь веде дочка батька-француза і матері-українки.
Тепер для неї все об’ємнішим, зрозумілішим постає життя — зокрема діда, петлюрівського офіцера, котрий після поразки УНР опинився спершу в таборі для інтернованих вояків у польському Каліші, а згодом — у Франції.
Як бабуся-українка і дід-офіцер вибудовували свою долю далеко від рідної землі, втративши будь-яку надію ступити колись на неї?
Їхні лінії життя, мов на людських долонях, несподівано проступають і на візерунках долі далекої від реалій історії України, француженки, яка відчула нагальну потребу «пропрацювати» цю долю в цілком новому для себе вимірі.
І тоді по-новому пригадуються запахи, пов’язані з домом бабусі й діда, деталі їхнього двору-саду, уривки розмов... Це розплутування, пригадування епізодів заради ціліснішої картини — основа подібних романів-спогадів, романів-зізнань, романів-каяттів.
«Писати — це перетворювати неможливість пережити у можливість висловити». Ця фраза є основою мотивації зусиль оповідачки, яка втілює віру у воскресіння минулого з небуття силою любові й уяви.
І саме це вчиняє авторка — дослівно на ділі, в реальності, й во плоті слова. Вона не раз кається, що так багато чого не з’ясувала в матері та бабусі, й хоч якось наздоганяє час через спілкування з подругою матері — українкою Вірою, яка тримає в пам’яті і серці чимало того, що стане основою нового світовідчуття Марі-Франс.
Ця шляхетна мудра героїня стає певною символічною постаттю для неї, втіленням живої України, покликом крові в певному сенсі.
Немолода вже Віра — приклад постійної роботи самовдосконалення, і діалоги з нею — через листи й живі розмови — допомагають авторці пройти свій шлях, який стає шляхом болючого зцілення.
Марі-Франс, по суті, через власну долю і творчість реалізує «вистраждане прагнення радості» своїх українських бабусі й діда.
Онука Марусі й Зіновія Ямкового, офіцера УНР, досліджуючи їхню долю, пише роман, який дивовижним чином стає інструментом вишуканої помсти росії, яка поламала життя рідних і яка завжди намагалася стерти будь-які згадки про Україну у світі.
Чому героїня так зволікала з відвідинами землі предків? Бо вона засвоїла з дитинства страшну фразу: на тій землі — вбивали.
«Не їдь туди! Вони всі померли!» — відлунюють не раз мовлені матір’ю слова. Хто? Як? Чому? І ось жінка вивчає історію України, давню й сучасну, щоб заповнити родинну порожнечу («я успадкувала порожнечу») своєю любов’ю, уявою і знаннями.
Ще один повторюваний образ-символ «Не-ймовірної подорожі» — затоплене селище, яке героїня колись побачила в Австрії, мандруючи з матір’ю.
«У глибині нашої родини є щось подібне до затопленого селища», — не раз згадує вона.
Там, де колись вирувало людське життя, заполонила водна стихія, байдужа до людських переживань. Отже, три образи, які перегукуються між собою, творячи символічний ряд оповіді: мамині черевички, в яких героїня приїздить в Україну, затоплене селище й успадковане відчуття певної порожнечі, яку оповідачка намагається заповнити, розплутуючи або відновлюючи історію свого роду.
Цей роман — про символічну нитку Аріадни. Він — своєрідне продовження попереднього твору, який також вийшов у перекладі українською, — «П’ять майорців для мого незнайомця».
Цікавий ракурс погляду — саме для українського читача — сприйняття французькою авторкою сучасного побуту українського села на Поділлі, куди вона приїздить у пошуках рідні (у деталях, як завжди, — вся суть), відлуння Революції гідності, екскурси в історію російського гноблення.
Щодо «французьких деталей» мене вразив епізод із розповіді Віри, коли тамтешній чиновник, видаючи її батькові документ на підтвердження громадянства Французької Республіки, кинув йому в обличчя зневажливо: мовляв, він завжди буде неповноцінним французом, «за 19 су», коли для франка треба двадцять...
А тим часом, розмірковуючи про долю свого діда Зіновія Ямкового, героїня перейнята питанням, чи знають бодай його земляки, за що він воював... Більш ніж актуальне питання, хоч таке, здавалося б, елементарне...
«Я слухала власну історію, всотувала пам’ять віків. У мене було сім днів, щоб проговорити сімдесят п’ять років родинного мовчання, сім днів, щоб зробити своїми дві тисячі років історії України», — підсумовує авторка. Крім відкриттів прихованих таємниць роду, її опосіли й сум’яття, сумніви: «Я розтривожила тих бідних людей, розбурхала в них великі надії...».
Але справді: ніщо не минає дарма.
І ця ошатна книжка українською в чудовому перекладі Євгенії Кононенко (як добре, що нині з’явилася тенденція зазначати ім’я перекладача на обкладинці!) — також шляхетне підтвердження цієї начебто банальної істини.
