Боєць 3-ї ОШБр «Спартан» НГУ Богдан Назаренко: «Якщо ми їх не зупинимо, вони підуть далі»

У Харкові з бійцем третьої окремої штурмової бригади «Спартан» Нацгвардії України Богданом Назаренком трапився напрочуд зворушливий випадок.

 

Йшов він якось по вулиці Пушкінський, а назустріч йому жінка.

 

Порівнялася з ним, подивилася у вічі, взяла за руку трохи вище зап’ястя і сказала: «Спасибі».

 

Військовий був настільки розчулений, що того ж вечора написав вірш «Схопила мене жінка за рукав».

 

Ось такої емоційної поезії, що народжується душею, в нього зібралося на кілька збірок.

 

Ба більше, з його подачі вже вийшла книжка з творами бойових побратимів, а також запрацювала на п’яти інтернет-ресурсах мистецька платформа «Голос бойового серця», де фронтовики розміщують свої творчі доробки.

 

Про те, як поезія рятує наших героїчних захисників на передовій, боєць із позивним «Депутат» розповів в інтерв’ю «Харківському пресклубу».

— Богдане, коли рашисти почали повномасштабну війну, у вас була можливість уникнути мобілізації, але ви пішли на фронт добровольцем. Чому?

 

— У мене взагалі не стояло питання, йти чи не йти. Коли стався Майдан, я був у перших рядах. Коли сталася війна, я спочатку вивіз із Києва на Львівщину сім’ю, пішов до тероборони, а потім мобілізувався.

 

Тобто це моє власне переконання — кожен чоловік, кожна людина повинні стати на захист своєї держави. При цьому в кожного свій фронт. Той, хто допомагає армії в тилу, реалізуючи себе як особистість, теж є учасником повномасштабного спротиву російській вакханалії. Якщо ми їх не зупинимо, вони підуть далі.

 

— І все ж, ви не військова людина. Чи відчуваєте втому, про яку зараз абсолютно справедливо розповідають бійці з передової? Вони не можуть спокійно сприймати той факт, що у тилових містах і далі працюють ресторани і триває звичне життя.

 

— Безумовно, дуже хочеться додому. Приїхав влітку у відпустку до Києва. Я сам за кермом. Затори на дорогах, як і до війни, у ресторанах музика, нічні клуби працюють, пляжі, пиво, вина. Багато хлопців бачать це все і не розуміють, як таке можливо. Хтось на фронті кров проливає, недоїдає, недосипає, а тут таке...

 

А я хочу висловити власну думку. Мені здається, що ми якраз і стоїмо там, на передовій, аби линула музика і тривало мирне життя. Невже потрібно навісити на всю країну траур і ходити постійно у темних хустках?

 

Але якщо ті, хто танцює-співає і при цьому не донатить на армію, — правдами й неправдами ухиляється від служби, вчиняє злочини й неправомірні дії, то повинен відповідати за законом. Але це життя. Воно багатогранне.

— Богдане, до вашої збірки «П’ятнадцять місяців війни» увійшли фронтові вірші. А як вам вдається взагалі поєднувати творчість і службу на передовій? На перший погляд, це несумісні речі.

 

— Я писав вірші скільки себе пам’ятаю, але російською мовою. А потім якось був на чергуванні, і Боженько ніби шепнув на вухо спробувати українською. Так одразу «народилося» сім чи вісім поезій, і воно потім пішло...

 

Особисто для мене творчість — це засіб соціальної реабілітації. Це спосіб не збожеволіти, «не поїхати» мізками. Коли ти в армії і постійно бачиш страждання, коли ти далеко від родини, від дому і звичних для себе речей, тобі обов’язково потрібно переключатися на щось інше. Зараз у мене вже близько двохсот поезій.

 

Щоправда, половину з них видавати не можна, бо там лайка на лайці. А решту я б навіть не назвав військовою лірикою. Це, швидше, вірші, які написані на війні. Там є і гумор, і про державу, і мої власні роздуми. 

 

Упорядковуючи цю збірку, я також запланував оголосити на презентації збір коштів на придбання майстерні з ремонту військової техніки. Це пересувне СТО, яке наразі дуже потрібне на фронті. Там є шиномонтаж, усі необхідні станки, акумулятор, генератор. Коштує цей пікап 1 млн 200 тис. гривень. Частину грошей ми вже зібрали. Але треба більше. Долучайтеся.

 

— А як виникла ідея створити платформу «Голос бойового серця»?

 

— Готуючи свою збірку, я побачив, що в армії є багато творчих людей, які теж пишуть. Але все це йде у шухляду й забувається. Так не повинно бути. І тоді від однієї з громадських організацій ми подали проєкт до Київської державної адміністрації, виграли грант і видали за рахунок бюджетних коштів цю книжку. 

 

Відбір творів був серйозним. Ми написали 18 листів до ЗСУ, тероборони, прикордонникам, Нацгвардії, МВС, СБУ. Тобто всім підрозділам, дотичним до війни, і попросили: «Якщо у вас є люди, які пишуть вірші, і вони є киянами, то нехай подадуть заявки». Обізвалося 46 осіб віком від 20 до 55 років. Ми сформували журі, визначили 25 переможців, які реально несуть військову службу. «Узурпувавши владу», я теж там надрукував чотири свої вірші.

 

Збірка викликала чималий резонанс, тому в червні команда, що об’єдналася навколо цього проєкту, почала вести рубрику «Голос бойового серця». Вона щодня виходить на п’яти популярних ресурсах — фейсбук, твіттер, інстаграм, телеграм та ютуб, де ми викладаємо різні види творчості військових. У нас уже близько 70 постійних авторів.

 

Двоє з них, на жаль, уже в рубриці «Небесні герої». І знаєте, це певна хронологія, своєрідна антологія війни. Все, що бачать військові на фронті, передають у віршах через власні почуття та емоції. Це нічим не можна замінити і ні з чим не можна порівняти. Я дякую Богу, що дав мені можливість рекламувати не лише себе, а й творчість побратимів. І, звісно, паралельно збираємо кошти на пересувну ремонтну майстерню.

 

Проєкт «Голос бойового серця» в подальшому передбачає не лише поезію, а й пісні, малюнки й інші види творчості. Можливо, поступово все вийде на рівень фестивалю та соціального марафону. Ми у жодному разі не повинні загубити цей унікальний спадок.

 

— А коли рядки найчастіше просяться на папір?

 

— Коли кішки шкребуть на душі, коли вже емоціям край, коли треба зібрати себе в кулак, коли хочеш сказати все, що накипіло. У Харкові до мене 15 серпня заїжджав друг. Говорили з ним багато і про все. Через день він поїхав на Запоріжжя, а 20 серпня загинув. Два місяці його не могли витягнути й упізнати. Потім таки привезли. Я був одним із тих, хто його ховав.

 

Тоді й написав вірш, де є такі рядки: «Правда снігом лягає під втомлені ноги, що крокують сумно на кожен цвинтар. Обриваються тут майже всі дороги. Правду гойдає холодний вітер». Там ідеться про те, що пропаганда любить називати військових крутими патріотами, але жодним словом не згадує про кількість загиблих.

 

— Як після пережитого вдається опанувати себе?

 

— На це запитання краще відповім рядком зі своєї поезії. «Війна спустошує, нервує, перевіряє силу вдачі. Коли мене ніхто не чує, на самоті про себе плачу»... Я не кажу, що це військова лірика. Це вірші, які написані на війні.

— У вас багато віршів про кохання. Очевидно, ця тема дуже болюча для фронтовиків?

 

— Кохання — це єдина штука, заради якої варто жити. Взаємне почуття дає впевненість у собі. Ти можеш творити, в тебе є сенс працювати, служити, обороняти й повертатися додому. Але ця війна — неабияке випробування для українських родин. Читав статистику, за якою 70 відсотків сімей, які за цей час розлучилися, перебувають за кордоном і вже навряд чи повернуться. То неймовірний біль.

 

У мене є вірш «Збреши йому». Я звертаюся до жінки з таким проханням: хоч би що у тебе там було зараз на стороні, скажи, що ти його кохаєш, бо йому зараз на фронті дуже важко без цього. 

 

Або в мене є звернення до хлопця, який іще не одружений, безвусий. У нього є дівчина, якій він не встиг сказати, що любить. Отож я йому раджу: поки ти живий, поки серце в тебе б’ється, зізнайся їй, що вона — твоя єдина половинка, що ти її прагнеш і хочеш мати від неї дітей. І ось побачиш, вам обом стане легше.

 

Ситуації трапляються різні. Буває, чоловіка кинула дружина, а буває, що хлопець іще й закохатися не встиг жодного разу в своєму житті, а йому вже треба йти у бій. Ось тоді слова й просяться на папір.

 

— А як ваша дружина ставиться до вашої любовної військової лірики. Не ревнує?

 

— Коли я почав викладати вірші про любов у фейсбук, то десь на п’ятнадцятому зателефонувала дружина і запитує: «Скажи чесно, ти це пишеш мені чи комусь?». Я їй: «А ти сама як думаєш? Що тобі серце підказує?». Вона: «Мабуть, мені, але чому ти мене ніколи не згадуєш?». Я їй: «Розумієш, усі ті вірші — тільки для тебе. Але якщо я буду говорити, що це лише тобі, то від мене відвернеться дуже велика аудиторія жінок, яким теж це потрібно».

 

— Богдане, за фахом ви — вчитель історії і права. Чи не нагадує вам теперішня ситуація ту, що склалася в Україні у 1918—1919 роках, коли спочатку в народі був підйом, а потім прийшли більшовики і придушили все?

 

— Історія — як колесо. Ми весь час проходимо етапи, які вже проходили раніше, але на більш технологічному рівні. Певні паралелі, звісно, варто проводити. Але чим відрізняються той і теперішній періоди? Ми тоді перебували в міжнародній ізоляції. Організації і країни нас не підтримували, а, навпаки, прагнули відкусити шматочок ласого пирога. Але навіть у тих умовах нація відбулася, що й продемонстрували УНР і ЗУНР у День Злуки. 

 

Сьогодні ж ми маємо колосальну міжнародну підтримку. Сьогодні є великий спротив світової спільноти російському та іншим диктаторським режимам. Усі розуміють: якщо їм не дати по руках, то вони обов’язково прийдуть у той чи інший спосіб до їхніх держав. Тобто наразі ми перебуваємо в одному з центрів міжнародної геополітичної уваги. 

 

У нас також сталося після повномасштабного вторгнення велике піднесення народу. Одні пішли на фронт, інші підтримують їх у тилу. Усі розуміють: якщо ми не будемо єдиною нацією в своєму волевиявленні, меті, то нас потихеньку розірвуть. Тому я усім побажав би: «Вірте в себе, у власні сили. Ми — непереможні».

 

Є така приказка: «Як ти проведеш сьогоднішній день, так ти проживеш життя». Якщо проспиш, протиняєшся, то так воно й мине. Цінуйте кожну хвилину свого життя. Так, ця війна нам усім дуже нелегко дається, але не втрачайте віри й обов’язково любіть. Якщо вам зараз нікому промовити: «Кохаю», то неодмінно знайдіть людину, якій варто це сказати.