Інна Пантелеймонівна Дорофієнко, з котрою попрощалися наприкінці минулого року, любила латинське прислів’я: «Я зробив, що міг, — інші хай зроблять краще».
Насправді вона, знакова особа в українській культурі, відома художниця-реставраторка, зробила немало.
Все своє життя Інна Дорофієнко присвятила збереженню нашої культурної спадщини.
Починала з відновлення картини, яка досі зберігається в музеї Ханенків, та дослідження живопису Тараса Шевченка у 60-х роках минулого сторіччя. Реставрувала історичні та мистецькі пам’ятки по всій Україні. Вона по праву заслужений художник України й академік Академії будівництва України.
Перекладала з чеської мови, довелося викладати два роки російську
«Я — табула раса. Сама себе зробила, — говорила часто Інна Дорофієнко і додавала: — А родом із Донеччини». Але з чернігівським корінням, бо дід по матері — з Кролевця, «сословіє — козак». А ще величала себе адміральською донею. Її хрещений батько — материн брат, контрадмірал Олександр Полікарпович Борзаківський — похований на Лук’янівському цвинтарі.
Народилася Інна Дорофієнко 5 травня 1934 року в сумнозвісній нині через воєнні дії Авдіївці Донецької області. Батько був залізничником.
Закінчивши школу зі срібною медаллю, вступила до Київського університету на слов’янську філологію, була перекладачкою з чеської на московському конгресі молоді «За мир...».
Із однокурсником Ярославом Орнстом долучилася до Мольнарового видання збірки «Україна в піснях» (Прага, 1954), де опубліковано 21 пісню на слова Тараса Шевченка.
Закінчила університет із відзнакою й отримала рекомендацію до аспірантури. Відпрацювавши обов’язкові два роки вчителькою російської у Синяві (навіщо в селі чеська?), пристала на пропозицію університетського приятеля Віля Гримича перекласти працю чеського реставратора Богуслава Сланського Technika malby («Техніка малювання») і стала працювати у Державній науково-дослідній реставраційній майстерні.
З цієї книжки й почалось її замилування мистецтвом. Атмосфера музею, доброзичливість колег-фахівців заохотили Інну до реставрації.
Храми у Києві, «Козацькі могили» у Пляшевій
1963 року Інна Дорофієнко отримала кваліфікацію реставратора. За кілька років здобула репутацію фахової реставраторки творів станкового живопису, з її думкою рахувалися в музейних колах України.
Пише низку фахових публікацій про методи дослідження та відновлення цікавих мистецьких творів, викликаючи резонанс і поза межами України. Як представниця України була членом Всесоюзної атестаційної реставраційної комісії.
Відколи 1970 року створено Українське науково-реставраційне управління (нині — корпорація «Укрреставрація»), Інна Дорофієнко очолила реставрацію історичних і мистецьких пам’яток по всій Україні, а 1984-го стала головним художником-реставратором.
Спершу в полі зацікавлень були київські храми. Із 1971 року географія розширилася: «Козацькі могили» у Пляшевій Рівненської області; консервація унікальних фресок I ст. н. е. зі склепу Деметри в Корчеві (тепер Керч); реставрація всесвітньо відомої мозаїки в базиліці Херсонеса, збереження Бахчисарайського палацу-музею.
З останніх кримських надбань Інни як головного художника Укрреставрації — приурочене до тисячоліття хрещення України-Русі — підняття з руїн Володимирського собору в Херсонесі (за переказами, саме тут охрестили київського князя Володимира). На жаль, нині цю святиню, як і значну частину нашої історичної спадщини, загарбала Росія.
Понад сорок років життя віддала Інна Дорофієнко праці в Софії Київській та Києво-Печерській лаврі.
Фото з сайтів st-sophia.org.ua та kplavra.kyiv.ua.
Важко назвати бодай якийсь відомий мистецький об’єкт в Україні, до якого не торкалася б її рука.
Саме зі створення корпорації розпочалися масштабні інтер’єрні роботи в храмах: у південній галереї Софії, на фасадах Троїцької надбрамної церкви в Києво-Печерській лаврі.
Серед успішних робіт під керівництвом Інни Дорофієнко — реставрація споруд Василівського жіночого монастиря та інтер’єру Василівського храму в Овручі, історія яких, за переказами, сягає 997 року і пов’язана з іменем святого князя Володимира.
Проведено реставрацію живопису найстарішого в Києві жіночого Фролівського монастиря. Ще один штрих до успіхів українських реставраторів у сакральній архітектурі — високі дерев’яні іконостаси неймовірної художньої вартості й краси.
Найславніші — у Спасо-Преображенській церкві у Великих Сорочинцях, Троїцькій надбрамній церкві в Києво-Печерській лаврі та в церкві Різдва Богородиці в Козельці.
До збереження їх пані Інна також причетна і навіть видала розкішний мистецький альбом (у співавторстві з Людмилою Міляєвою та Ольгою Рутковською) про Сорочинський іконостас.
1973 року Інні Дорофієнко вдалося провести в Києві Всесоюзну нараду з проблем консервації давньоруського монументального живопису, яка викликала чималий резонанс.
Нарешті світ побачив фрески Софійського собору ХІ століття і Кирилівської церкви ХІІ століття, відреставровані мозаїки і фрески Михайлівського собору ХІІ століття, перенесені перед війною до Софії і частково повернені з Німеччини.
Щойно розкрили і перенесли на нову основу фрески ХІІ та XVII століть у церкві Спаса на Берестові ХІ століття, врятували композицію художника Івана Їжакевича ХІХ століття в Трапезній палаті Києво-Печерської лаври.
Відновлювала Успенський собор Лаври
Із 1982 року, відколи очільником Управління реставрації став Микола Орленко, охоронно-реставраційна справа зосередилася на всьому історико-культурному середовищі.
Ще через п’ять років створили історико-культурний заповідник «Стародавній Київ», реконструювали Червону (нині — Контрактову) і Поштову площі, а також вулиці тоді Жданова (тепер вона Петра Сагайдачного) і Зелінського (Покровську).
Реставрували фасади Миколаївського костьолу Городецького, який на Великій Васильківській (тоді Червоноармійській), Золоті Ворота, фонтан «Самсон» і Гостинний двір на Контрактовій площі.
Значну реконструкцію провели до 1500-річчя Києва, а потім продовжили вже в незалежній Україні. Оживили храми Миколи Набережного, Миколи Притиска, відновлювали Маріїнський палац.
Нового вигляду набули приміщення Національного банку і Верховної Ради України. Оновлювали головний залізничний вокзал «Київ-Пасажирський».
Відновили головні святині Києва, що були віхами національної історії і культури: церкву Богородиці Пирогощі на Подолі (1997), Михайлівський Золотоверхий собор та Успенський собор Києво-Печерської лаври (2000), зруйновані в 1930—1940-х. Роль Інни Дорофієнко у поверненні цих споруд на мапу Києва неоціненна.
Інна Дорофієнко досліджувала північну стіну першого ярусу Вірменської
дзвіниці з композицією «Мучеництво святого Стефана» у Кам’янці-Подільському.
Фото з сайту niazkamenec.org.ua.
Реставраторка розповідала, як, уперше стоячи на руїнах Михайлівського, роздумувала, варто відновлювати собор чи ні. Чимало колег були проти — мовляв, бутафорія.
Вона ж заперечувала: «Але ж тут був монастир! Люди приходили сюди молитися. А його знищили з політичних міркувань. Куди людям тепер іти? Місце намолене. І ми не копіюємо, а створюємо за зразками». Тоді пішла до святійшого Філарета — вмовила.
Як головний художник-реставратор розробляла документацію з реставрації пам’яток живопису і була співавторкою концепції відтворення розписів інтер’єрів дзвіниці та мурів, інтер’єру Михайлівського монастиря й іконопису церкви Богородиці Пирогощі. Активно працювала над відновленням Успенського собору лаври.
Інна Дорофієнко — непересічна особистість, ентузіастка, вищою мірою компетентна і вольова керівниця, яка вміла обстоювати інтереси власної фахової корпорації.
При цьому вона була елегантною пані, життєрадісною і приязною, говорила з незвичним для Києва галицьким акцентом, любила музику, багато років співала в хорі Будинку вчених.
Як членкиня ІCOMOS (Міжнародної ради з охорони пам’яток та історичних місць) Інна Дорофієнко була вельми рішучою, дбаючи про збереження національних надбань і їх пропаганду в світі саме як українських. Якось порахувала, що понад сорок років життя віддала праці в Софії Київській та Києво-Печерській лаврі.
До Святої Софії в неї особливі пієтет і гордість. Разом із Людмилою Міляєвою, професоркою мистецтвознавства та знавчинею старовинного живопису, доклала зусиль, щоб тамтешні українські мозаїки у візантійському стилі проекспонували в нью-йоркському музеї Метрополітен на виставці «Слава Візантії» (1997 року), що сприяло визнанню України у світі як незалежної держави.
Бо раніше все те показували під прапором Росії. Мозаїки викликали фурор у США. Зробили для іміджу України не менше, аніж дипломатичні місії.
Світла пам’ять і вдячність Інні Дорофієнко.
.png)
