Євген Марчук: «Після Тузли росіяни нападуть на Крим» (з пресконференції прем'єр-міністра у 1995 році)

— Нещодавно Україна, спираючись на розпливчасті гарантії ядерних держав, відмовилась від власної ядерної зброї. Що думаєте ви з цього приводу?

 

— Наслідки того, що Україна «суверенно і добровільно», як було сказано у підписаному документі, відмовилася від ядерної зброї, не забарилися: якщо наш ядерний потенціал відлякував зазіхачів, то нині становище змінилося, бо ми стали ослабленою країною, перед якою без особливого ризику можна ставити будь-які вимоги — аж до територіальних.

 

Румунія вже висувала подібні вимоги, причому неодноразово. Польща та Угорщина на офіційному рівні такі вимоги не висувають, але на побутовому голоси про повернення земель лунають у цих країнах дедалі частіше й гучніше.

 

Уже й росія натякає про свої права на острів Тузла, який розташований в акваторії Кримського півострова, а Туреччина зазіхає на частину Криму, доводячи «кровні зв’язки» з Кримським ханством і з усією династією Гіреїв — про це досить відверто заявляє глава Туреччини Сулейман Демірель. Звідси висновок: відмова від стратегічної ядерної зброї і в подальшому не гарантуватиме нам цілісність і неподільність.

 

— Ви згадали росію з її претензіями на Тузлу... А як прокоментували б ви той факт, що в суверенній Українській державі росія тримає свій військово-морський флот, в результаті український Севастополь перетворився на «гордость русскіх моряков», як співають вони у своїй пісні...

 

— Хоч як це дивно виглядає, але тут росія спирається на постанову Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року «Про військові формування в Україні», ігноруючи словосполучення «тимчасове перебування».

 

Працюючи головою Служби безпеки України, я прямо запитав міністра оборони російської федерації: на якій підставі в українських територіальних водах перебуває російський Чорноморський флот? Він відповів: «Чорноморський флот ми успадкували від СРСР».

 

Але ж і Україна як одна з найбільших республік також входила до складу СРСР, однак у нас вистачає розуму не претендувати на свою частку Балтійського або Тихоокеанського флоту. Я навів навіть витяг із Морського статуту ООН, де сказано, що кораблі, хоч військові, хоч цивільні, належать тій державі, у чиїх портах вони приписані. У відповідь — мовчання, бо росіяни не мають аргументів.

 

Тепер про Тузлу. Знаючи агресивний загарбницький характер росії, можу стверджувати: Тузла — то лише початок, їхня головна мета — окупувати Крим, тим паче, що має місце потворне явище — в українському Севастополі розташований російський Чорноморський флот. Отже, після Тузли нападуть на Крим.

 

— Виходячи з реалій, що склалися довкола України, нині надзвичайно популярною стала теорія зовнішньої агресії — економічної, культурної, ідеологічної і, не дай Боже, військової. Теоретики і практики зовнішньої агресії пояснюють нею всі наші негаразди. Ви також прихильник цієї теорії? Поясніть, що за цим стоїть.

 

— Спочатку Захід здійснив успішну зовнішню операцію — економічну, ідеологічну, культурну, розваливши СРСР. Тепер випробовують Україну, щоправда, економічними методами. Для прикладу: Туреччина й Китай заполонили наші ринки дешевими товарами легкої промисловості, потім підключилася Польща, яка, навпаки, на нашому внутрішньому ринку активно скуповує вироби харчової промисловості.

 

Зі сходу могутню сировинну агресію здійснює росія, вимагаючи розрахуватися за поставлені нафту та газ і таким чином встановити свій контроль над ключовими об’єктами енергопостачання України. Кількість «ворогів», даруйте на слові, дедалі зростатиме, і кінця цьому процесу не видно.

 

Хочу наголосити: теорія зовнішньої агресії передбачає виживання тільки могутніх держав і не залишає ані найменшого шансу тим, хто відстав на тих смертельних перегонах. Але ми маємо приклади інших країн, які швидко подолали складні перехідні періоди зі значно меншими втратами, ніж Україна, і сьогодні їхні громадяни пишаються економічною могутністю своїх держав і живуть гідно.

 

Причому це стосується і таких потужних держав, як Китай, і таких крихітних, як Монако. З азійських країн не можуть не дивувати Японія й Південна Корея, для яких не мали значення ані попередня історія, ані нестача сировинних ресурсів, які в обох країнах практично відсутні. І вже у наш час досягли розквіту й такі «азійські тигри», як Тайвань, Гонконг, Сінгапур. 

 

— Хто зі світових лідерів вам подобається найбільше і чому?

 

— Світова практика державного управління напрацювала великий досвід наведення порядку в досить короткі історичні терміни в країнах, охопленних хаосом. Коли Франклін Рузвельт прийшов до влади у США, там панувала глибока загальнонаціональна криза: знижувався рівень виробництва, зростало безробіття, інвестицій майже не було.

 

В особливо гострий момент, коли була реальна загроза зірватися у прірву громадянської війни, розрухи й хаосу, Рузвельт посилив координуючу й регулюючу роль держави. Президент сказав, звертаючись до нації: «Не хвилюйтеся, держава приборкає цей некерований хаос». Тут же Рузвельт запроваджує закони, спрямовані на врегулювання грошового ринку й покарання за фінансові спекуляції.

 

І то був лише початок його реформ, та вже це дало можливість у найскрутніші кризові моменти гарантувати виплати всім службовцям, які перебували під соціальним захистом держави (в тому числі вчителів і медиків). Так от, усі залежні від державних виплат зарплату отримували без найменших затримок.

 

А візьміть Шарля де Голля. Він перетворив розчавлену німецькою окупацією Францію на ту сильну державу, якою вона є і тепер. Причому зумів консолідувати все суспільство, зокрема й свою численну опозицію. Будучи в зеніті слави та сили, президент Шарль де Голль міг би без проблем розправитись із опозиціонерами.

 

Але він, великий француз і мудра людина, розумів, що в той період усю націю — і опозицію, і владу — треба було залучити до відродження Франції. Маючи колосальний авторитет і широкі повноваження, де Голль не намагався підім’яти або знищити носіїв інших поглядів. Він говорив: «Опозиція — це також французи, а я — президент усіх французів». Хіба то не гідний приклад для України?..

 

— Чи не здається вам, що головна причина того, чому громадяни України живуть не так, як у цивілізованому світі, криється не в зовнішньому негативному впливі, а у внутрішньому, ім’я якому — корупція?

 

— Скажу більше: за рівнем державної корумпованості Україна наближається до світових лідерів у цій сфері. Левова частка мільйонних і мільярдних рахунків у зарубіжних банках належить представникам вищої ланки корумпованої державної бюрократії. Візьмемо енергетику: ще ніколи загроза енергетичній безпеці країни не досягала такої межі.

 

Тільки з початку цього року на підприємствах системи Міненерго викрито близько тисячі злочинів. Основні з них — посадові зловживання, тобто корупція. У тому числі серед найбільш високопоставлених осіб. Втрати вже обчислюються двома мільярдами доларів.

 

Не державою і не в державних інтересах розробляється більшість сценаріїв у галузі приватизації: через різноманітні комбінації й махінації опинилися під повним контролем офшорних компаній майже 150 суден Чорноморського пароплавства, їхня орієнтовна ринкова вартість — 560 мільйонів доларів.

 

А візьміть тютюновий ринок, який майже весь перебуває в тіні. Тут контрабанда господарює як мінімум на третині нашого тютюнового ринку, це означає, що до бюджету не надійде десь 350 мільйонів нашої нової валюти — гривні. Ця сума рівнозначна 27 відсоткам заборгованості з виплати пенсій.

 

Наживаються корупційні структури і на вексельному обігу, тут так звані «посередники» стрижуть свої відсотки: у вугільній промисловості — від 5 до 30, в енергетиці — від 10 до 20 відсотків.

Практично не виходить з тіні фондовий ринок: 90 відсотків операцій тут здійснюються невідомо де і невідомо ким.

 

У підсумку серйозні фінансові структури, яких ми хотіли б залучати до вкладання капіталу в українську економіку, такого ринку бояться і на нього не прийдуть. Принагідно наголошую: мій уряд, я особисто корупції у будь-якому її прояві оголошуємо безпощадну війну.

 

— У радянській Україні були три панівні класи — робітники, селяни, інтелігенція, у незалежній Україні до них додався ще й клас олігархів. Охарактеризуйте це явище.

 

— Справді, це нове для нас явище, тож коротко охарактеризую його. Сутність його — у зрощуванні влади і великого капіталу з метою примноження багатства невеликої, але згуртованої групи осіб, непідконтрольних суспільству.

 

Найвищий різновид цього явища — це політичний олігарх, тобто особа, яка завдяки власному капіталу та особистим якостям змогла утворити не передбачене законами України об’єднання за участі фінансово-промислових структур, політичних та громадських організацій, засобів масової інформації.

 

Нерідко політичні олігархи об’єднуються задля реалізації власних тактичних і стратегічних завдань, мета яких — іще більше збагачення. Олігархічна система призводить до концентрації фінансових потоків держави в руках кількох груп, виведення власних структур з-під оподаткування шляхом надання податкових пільг або створення «вільних економічних зон», приватизації за безцінь державних стратегічних підприємств, які успішно працюють, з обов’язковим контролем за банківською сферою.

 

— Ви щойно заступили на високу посаду прем’єр-міністра України. Як охарактеризували б ви економіку України, якою бачите її серед економік інших країн Європи?

 

— Сучасна Європа в економічному плані розділена на два нерівні чинники: Західна — регіон високих технологій, зростаючої продуктивності праці, пристойного рівня життя, Східна — то регіон з низькими технологіями, анемічною продуктивністю праці, низьким рівнем життя основної маси громадян.

 

За таких умов місця України на ринках Західної Європи немає, оскільки там не потрібні сильні й економічно розвинені конкуренти, Захід хотів би мати нас лише за постачальників дешевої сировини для своєї промисловості, за великий резервуар майже дармової робочої та інтелектуальної сили. Що ми вже нині і спостерігаємо. Ми їх цікавимо як неосяжний ринок для збуту товарів, які вже не мають попиту ні в їхніх, ні в інших країнах.

 

Але вихід є: щоб вийти з нинішнього становища, нам необхідно круто змінити економічну політику. А саме: не пориваючи господарських зв’язків з країнами Заходу і Сходу, основну надію треба все-таки покласти на власні можливості, які у нас задіяні далеко не повністю.

 

— Цілком очевидно, що Україна потребує реформ, але відбуваються вони вкрай повільно або й зов­сім не відбуваються. Як пояснили в адміністрації президента, терміну в п’ять років замало, щоб отримати позитивні результати від реформ, треба щонайменше десять років. Ви теж так вважаєте?

 

— Світова практика спростовує подібні твердження, у світі напрацьовано великий досвід реформувань у досить короткі проміжки часу. Так, уже згадуваному мною президенту Рузвельту знадобилося лише три місяці, щоб покінчити з італійською мафією, яка контролювала виготовлення й продаж спиртних напоїв та гральний бізнес, щоб розгромити латиноамериканську мафію, яка наводнила Америку наркотиками.

Лише сто днів знадобилося прем’єр-міністру Франції Ліонелю Жоспену, щоб у країні, яка переживала скрутні часи, помітно поліпшився фінансово-економічний стан, збільшилася купівельна спроможність населення, відчутно зросла кількість нових робочих місць. Німецький державний діяч Людвіг Ерхард своїми соціально орієнтованими реформами забезпечив повоєнній Німеччині 60 відсотків економічного зростання — усього за півтора року.

 

І навіть така неєвропейська країна, як Туніс, протягом першого року правління президента Бен Алі із застійної економіки і політичної системи, що розкладалася, перетворилася на динамічне суспільство, яке швидко очистили від корупціонерів, не приватний, а державний сектор виявився тим локомотивом, що витяг із кризи весь економічний ешелон. Сьогодні Туніс — одна з найбільш процвітаючих країн Африки.

 

Перелік країн, які досить швидко здійснили успішні реформи, можна продовжити, до них належать повоєнна Німеччина, Австрія, Словенія, Чехія, Хорватія, Словаччина, Польща, Угорщина, країни Балтії.

Вивчаючи їхній досвід, я дійшов висновку: реформи тільки тоді стають ефективними, коли від самого початку спрямовані на підтримку і розвиток власних ресурсів, на підтримку усіх верств населення.

 

— Досвід інших, звичайно, дуже повчальний, але нас, українців, цікавить інше: чи має Україна перспективи якщо й не обігнати, то хоча б стати поруч із названими вами країнами?

 

— Якщо говорити про шанси України щодо її перетворення на сучасну динамічну державу, то можливості такого розвитку ще зберігаються і не втрачені остаточно. Для початку треба повірити, що радикально поліпшити ситуацію в країні — можливо.

 

При ефективному управлінні виробничий потенціал України, а це обсяги виробництва електроенергії, система транспортних зв’язків, рівень освіти та кваліфікації працюючих, можливості нашої науково-технічної бази, яка створює сучасну техніку на основі високих технологій, — ось ті критерії, які здатні витягнути нас на сучасні параметри.

 

І ще: громадянська позиція й активність кожного члена суспільства — шлях до порятунку, кожна байдужа або бездіяльна людина збільшує шанси на руйнування. Геть політичну апатію, безнадію, зневіру, роз’єднаність народу, певні верстви якого усе ще перебувають на мінімальному рівні фізичного існування, — усе це треба залишити, бо з таким «багажем» порятунку не буде.

 

— Хочу звернути вашу увагу на очевидний парадокс: 10 відсотків феллахів, які населяють Туніс, не вміють читати, ще більше тих, хто не вміє писати, а країна, як ви зазначили, перебуває серед успішних. Україна ж вкрита густою мережею університетів, інститутів, коледжів, є у нас академіки, доктори наук, професори і просто освічені люди, а країна, вибачте на слові, пасе задніх...

 

— Інтелектуальний потенціал України і справді величезний. Це беззаперечно, як беззаперечно і те, що дедалі частіше він стає жертвою глобальної комерціалізації України, — про це я говоритиму далі.

Як свідчить світовий досвід, за наявності інтелектуального потенціалу народу, а також патріотизму і дієздатності керівництва країни, економічну кризу можна перебороти досить швидко, сягнувши рівня розвинених країн. Однак у багатьох випадках диплом вишу і навіть науковий ступінь не дають ніяких переваг у зарплатні або працевлаштуванні.

 

Натомість з’явилася потреба у спеціалістах, про яких років п’ять тому ми навіть і не чули: менеджер, банківський посередник, біржовий брокер. Щодо звичайної освіти, то все більше людей в Україні змушені відмовлятися від неї з економічних причин: у нас на 20% скоротилося держзамовлення на прийом студентів у вузи, тобто на безоплатній основі; плата за навчання на контрактній основі становить у середньому від 1 тисячі 500 до 3 тисяч доларів на рік. Це призводить до швидкого руйнування системи вищої освіти, яка склалася, і заміною її на ринково орієнтовану.

 

Щодо середньої освіти, то так зване «реформування» призвело до її розшарування: з’явилася незначна кількість так званих «елітарних» навчальних закладів з високим рівнем навчального процесу, всі ж інші приречені на животіння: учителям там місяцями не виплачують заробітну плату, сьогодні кожен третій страйкар — освітянин.

 

Щодо проблем вищої школи, то тут Україна стала інтелектуальним інвестором чи не для всіх країн світу. Показовий приклад: один з членів Кабінету Міністрів виїхав до Австрії на лікування. Яким же був подив нашого міністра, коли його лікар заговорив із ним... чистісінькою українською мовою, — то був випускник Львівського медичного інституту.

 

У сучасному світі інтелектуальний потенціал країни є найціннішим ресурсом, і його експорт — найбільш безглузда дія. Світова практика свідчить, що треба торгувати не вченими — носіями знань і винаходів, а результатами їхньої праці. В економічному плані втрати інтелектуального капіталу перевершують, щонайменше в чотири рази, всі інвестиції в Україну. Коментарі, як кажуть, зайві.

 

— Приємною несподіванкою для мене стало те, що на вашу пресконференцію запрошено представників як провладних ЗМІ, так і опозиційних. Як ставитеся ви до поділу засобів масової інформації на «своїх» і «чужих»?

 

— Ставлюся вкрай негативно, бо нині перед журналістами питання поставлено абсолютно категорично: або служи владі, або зникай з інформаційного простору. В нас у загальнонаціональному масштабі запроваджена система, коли пропагувати викривлену реальність стало найкоротшим шляхом до кар’єрних вершин, а на журналістів, що мають мужність казати правду, чекають погроми, звільнення з роботи і судові процеси з фантастичними сумами позовів.

 

Позиція розправи зі ЗМІ, що не задовольняють владу, стала у нас сумною реальністю. Генеральна прокуратура навіть не реагує на численні запити, заяви і листи від депутатів, політичних партій, громадських організацій і громадян, у яких висловлюються вимоги захистити ті чи інші засоби масової інформації, окремих журналістів від очевидної політичної розправи, закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» ігнорується.

 

Відтак у наступі на свободу слова використовується весь арсенал неправових засобів, а це пряме порушення Конституції України, де сказано: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань».

 

Ясніше не скажеш. Якщо зважати на те, що країни Заходу надають свободі слова одне з визначальних місць у системі прав і свобод громадян, то маємо переконливі приклади того, що утиском преси і ЗМІ влада гальмує рух до Єдиної Європи.

 

— Минулого року я на власному авто подорожував по Угорщині. Біля Будапешта виїхав на міст через Дунай, який являє собою абсолютну копію мосту імені Патона у Києві. Пам’ятна табличка пояснила, що мостові прольоти виготовлені комбінатом «Дніпроспецсталь», проєкт мосту й зварювальні роботи виконані Інститутом електрозварювання імені Патона...

 

— Ви торкнулися надзвичайно важливої теми, ім’я якій — зв’язок науки з виробництвом. Цьому напрямку я як прем’єр-міністр надаватиму всіляку підтримку. В мене вже була попередня зустріч із президентом Академії наук України Борисом Євгеновичем Патоном, і ми вирішили піти шляхом створення науково-технічних комплексів, куди увійдуть іститут-конструкторське бюро-дослідний завод.

 

Яскравий приклад такої кооперації — КБ «Антонов»: тут злилися в єдине ціле науковий центр, конструкторське бюро, суперсучасний завод, в результаті з заводського аеродрому регулярно злітають «Руслани», «Антеї», а з «Мрією» сталося «неподобство»: її запросили на Міжнародний авіасалон Ле Бурже під Парижем, та дуже скоро літак повернувся назад — там не знайшлося злітно-посадкової смуги, здатної прийняти гігантський лайнер, що може узяти на борт... шість танків.

 

А візьміть наш Кібернетичний центр, де господарює академік Віктор Глушков. Там створили електронно-обчислювальну машину, яка виконує будь-які математичні розрахунки, а сьогодні заговорили про штучний інтелект, штучний розум, які більшість суспільства сприймає як фантастику.

 

Коли на Всесвітній виставці у Брюсселі представили машину, з якою можна було... спілкуватися, то це й справді була чиста фантастика. Проте будь-хто з відвідувачів міг поставити машині будь-яке запитання й отримати ґрунтовну відповідь або переклад тексту на будь-яку з існуючих мов.

 

Порадували нас і вчені з Інституту фізичної хімії імені Писаржевського: тут винайшли й виготовили так званий масспектрометр — диво-прилад, здатний розшукувати поклади нафти. У Кашкадар’їнському басейні (Казахстан) було поставлено експеримент: пробурено сорок свердловин, узято сорок проб ґрунту.

 

Масспектрометр відібрав лише вісім з них — як перспективних щодо покладів нафти. У подальшому розробляють тільки ці вісім, і всі вісім викидають нафту! До Києва одразу прилетів міністр геології Казахстану, аби підписати угоду про фінансування всіх робіт коштом свого міністерства...

 

Отже, незважаючи на всі труднощі, Україна зберегла потужний науковий потенціал. Та чи варто цьому дивуватися, якщо тільки Київський політехнічний інститут дав світу підкорювача космосу Сергія Корольова, конструктора вертольотів Ігоря Сікорського, фундатора електрозварювання Бориса Патона, з представників інших наукових шкіл вагомо заявили про себе «ракетники» Кондратюк, Янгель, Глушко.

 

А у такій гуманітарній сфері, як медицина, Україну уславили кардіохірург Микола Амосов, отоларинголог Олексій Коломийченко, які й очолили профільні медичні інститути.

Усі ці досягнення підносять нашу країну до світового рівня, і тут нам є чим пишатися.

 

— У виступі у Верховній Раді з нагоди призначення вас прем’єр-міністром ви сказали: «Я прийшов у велику політику, щоб захистити скривджених і знедолених, допомогти кожній людині, кожному підприємству і Україні в цілому». Що спонукало вас зробити таку заяву? 

 

— Спонукало те, що у нас відбулася поляризація суспільства — на абсолютно злиденних і казково багатих, на грабіжників-роботодавців, які не визнають ніяких соціальних норм і правил, та беззахисну робочу силу.

 

Фактично в Україні паралельно існують два світи — відсотків п’ять з тих, хто при владі або близьких до неї, живуть у ситуації «кожному за потребою», а мільйони інших стрімко занурюються в темряву соціальної катастрофи. Чи можна миритися з тим, що зубожіння торкнулося вже десятків мільйонів людей і темпи його стрімко зростають?

 

Ми проголосили побудову соціально орієнтованої держави, та навряд чи можна назвати ознаками соціальної держави цілеспрямоване й свідоме створення значної приватної власності через напівкримінальний перерозподіл майна і засобів виробництва, коли державна власність працює на збагачення окремих посадових осіб.

 

Мої батьки жили у радянський Україні сутужно, а їхні односельці уже в незалежній Україні живуть не краще: за остані роки в агропромисловому комплексі скорочено 2 мільйони 80 тисяч робочих місць, тобто 36 відсотків, понад 60 відсотків селян мають доходи нижче 50 гривень на місяць, можливості для легального або навіть тіньового приватного бізнесу на селі дуже обмежені.

 

Якщо ж узяти промисловість, то тут маємо дві больові точки: безробіття й затримки з виплати заробітної плати. За офіційними даними, загальна кількість зареєстрованих безробітних у країні зросла у 12 разів, заборгованість із виплат зарплат становить 36 мільйонів гривень, якщо ж додати сюди заборгованість із пенсій, інших соціальних виплат, зокрема бюджетникам, загальна сума заборгованості сягне 11 мільярдів гривень.

 

Як бачите, є до чого докладати розум і зусилля.