Станом на 4 лютого повітряні тривоги в столиці, починаючи з 24 лютого 2022 року, тривали сумарно понад 1 тис. 144 години (це понад 47 діб).
Економічні збитки (не від завданих руйнувань, а просто від виконання всіх безпекових приписів: зупинки транспорту, припинення роботи частини промисловості й сфери обслуговування тощо) становлять, за оцінкою, близько 10 млрд грн.
Навчені майже дворічним досвідом, тепер усі ми знаємо, що тривоги бувають різними. Скажімо, 13 січня тривалих тривог було дві.
Перша, зранку, пов’язана з черговим масованим ракетним обстрілом України.
По Києву не били, але ворожі ракети перебували в повітрі і в разі програмованої зміни курсу (якої ніхто передбачити не може) ввійшли б у сферу дії столичної ППО за лічені хвилини.
Є тільки ворожий МіГ і «Кинджал»
Друга тривога, вдень 13 січня, була пов’язана з тренувальним польотом МіГ-31, носія ракети «Кинджал».
Практично всі дотеперішні пуски «Кинджалів» не пов’язувалися з такими тренувальними польотами, а відбувалися в рамках масованих атак, але затверджені приписи передбачають однакові заходи безпеки що в першому, що в другому випадках: життя столиці значною мірою зупиняється, а киянам рекомендують «терміново прослідувати в укриття цивільного захисту».
Кияни виробили різні способи реагування на таку систему. Невелика частина їх досі щоразу спускається в підвали та в метро. Частина намагається принаймні дотримуватися правила «двох стін».
Але багато людей перестали реагувати на тривоги взагалі — і це принаймні в одному випадку вже призвело до вельми трагічних наслідків.
Згадаймо 29 грудня 2023 року, коли вранці відбулася перша після тривалої перерви масована ракетна атака ворога по українських містах. За офіційними повідомленнями, зі 158 запущених об’єктів наша ППО збила 114.
Переважно це смертоносне число складалося з балістичних ракет, запущених по прифронтових містах. Але і в Києві, де дуже добра за світовими мірками система ППО, не змогла того разу впоратися на 100% через надто велику кількість одночасних повітряних цілей.
Перші офіційні повідомлення про втрати й руйнування звучали якщо й не заспокійливо, то не надто трагічно як на воєнний час: «уламками пошкоджено складські приміщення в Подільському та Шевченківському районах, виникли пожежі, які вже локалізовано». Але коли наступного ранку оголошене число жертв сягнуло 16, стало ясно, що насправді сталося щось значно страшніше.
Коли офіційна фінальна цифра виявилася понад удвічі вищою і в медіа потрапили історії декого з загиблих, усім стало зрозуміло: удару завдано по цеху великого виробництва, де на той час перебувало багато працівників.
Особливо вражає трагедійною приреченістю розповідь про 27-річну спортсменку Вікторію Колобову, яка за шість днів перед тим узяла шлюб, та про її маму Людмилу, що й привела дочку на фатальне підприємство, де вони обидві загинули.
Після оголошення тривоги був час для того, аби вивести цих людей у безпечне місце. Але чомусь цього не було зроблено.
І це ще раз гостро поставило питання про ефективність нашої системи цивільної оборони, яка, маючи схильність перестраховуватися (і завдавати усім чимало проблем тоді, коли рівень небезпеки не є аж надто високим), виявилася недієвою там, де справді потрібно терміново подбати про виживання людей в умовах крайньої небезпеки.
Лівий берег і Теремки — як окремі «планети»
Ця тема вже широко обговорювалася, коли 1 червня торік на Лівому березі під час удару балістикою загинули троє киян.
Вони надто відповідально поставилися до заклику «негайно прослідувати до укриттів» і потрапили під уламки збитої ракети якраз перед дверима укриття, що виявилося зачиненим. Причому навколишні будинки від удару суттєво не постраждали і там ніхто не загинув.
Тоді навіть дехто з офіційних осіб визнав, що в таких ситуаціях, коли час підльоту обраховується хвилинами, киянам розумніше лишатися вдома і дотримуватися правила «двох стін».
Але ніяких змін у систему оповіщення та рекомендацій внесено не було. В усіх випадках всім без винятку з оголошенням тривоги рекомендується «терміново прослідувати до укриттів цивільного захисту».
А восени, коли росіяни за наказом путіна почали активно патрулювати МіГами-31 (носіями «Кинджалів») Чорне море, гіпотетична загроза пуску лише однієї ракети, за інструкціями системи цивільного захисту, наказує зупинитися усій Україні включно з тиловими регіонами, куди ризик прильоту цієї ракети насправді мінімальний.
У столиці старанно зупиняється весь наземний комунальний транспорт включно з наземними ділянками метро («маршрутки» продовжують ходити, бо людям однак треба кудись терміново дістатися, і поліція зараз на це дивиться крізь пальці), зачиняються для відвідувачів державні та муніципальні установи (а розташовані поруч приватні зараз уже майже всі тривогу ігнорують, бо жити й обслуговувати людей якось же треба, і на це також дивляться крізь пальці).
Ці багатогодинні паузи в житті міста відбуваються регулярно. Не подіяли численні петиції киян з проханням не влаштовувати 2-3-годинного транспортного колапсу, коли весь Лівий берег, а тепер, після аварії на метро, — вже й Теремки — перетворюються на окремі «планети», майже відрізані від середмістя.
І навіть суворий наказ президента Зеленського щось у цьому порядку змінити теж не подіяв — надто сильною виявилася колективна (без)відповідальність тих, хто ухвалює конкретні рішення.
А водночас, як показали трагічні події 29 грудня, на справжню небезпеку підльоту десятків ворожих крилатих ракет на одному окремо взятому київському «складському приміщенні» як слід не зреагували і десятки людей з-під потенційного удару не вивели...
Спробую поміркувати, чому так відбувається. І запропонувати, що варто робити натомість.
Особливий статус Києва і його можливості
Відразу зроблю застереження: ці міркування стосуються саме Києва — тилового і достатньо добре захищеного з одного боку і загроженого під час усіх повітряних ударів уже завдяки своєму столичному статусу — з іншого.
Зовсім інакшою є ситуація в прифронтовому Херсоні, вразливому для ударів артилерії, та в Харкові, беззахисному проти прильотів С-300.
Ще інакшою вона є у Львові, який теж стає ціллю підступних ворожих ударів, але, на щастя, значно рідше, ніж Київ, та в Ужгороді, який (теж на щастя) через близькість до кордону ЄС та НАТО об’єктом жодної атаки досі не був.
Іншою є навіть ситуація в київських ближчих передмістях, куди під час відбиття атак особливо інтенсивно падають уламки збитих ворожих ракет та «шахедів». Тож повторюся: йтиметься лише про одне, але надзвичайно важливе, з погляду всієї України, столичне місто Київ.
Почну з констатації: очевидно, нездійсненна рекомендація за кожної тривоги всім без винятку спускатися в укриття цивільного захисту (нездійсненна бодай тому, що місць у цих укриттях, включно з метро, вистачило б лише на малу частину киян) призводить, лагідно кажучи, до несерйозного ставлення до вимог цивільного захисту взагалі.
Та й не можна під час війни, яка, можливо, триватиме ще роками, зупиняти все життя понад тримільйонної столиці за кожного польоту російського МіГа над Чорним морем.
Подібну проблему одразу виявили англійці під час Другої світової, коли тривала героїчна «битва за Британію» (про це розповідає Вінстон Черчилль у його виданих уже й українською «Спогадах»).
Коли лондонці дисципліновано спустилися в укриття, а німецькі бомбардувальники не прилетіли, вже на наступний день було вироблено новий порядок, що включав два рівні небезпеки: оповіщення про можливу загрозу (бомбардувальників ще немає, але вони можуть з’явитися впродовж певного часу; отже, можна далі робити свої справи, але треба бути готовими в разі погіршення ситуації швидко діяти відповідно до визначених алгоритмів), і оповіщення про реальну загрозу (коли ворожі бомбардувальники точно невдовзі з’являться, і треба невідкладно вирушати до укриттів).
Очевидно, в добре захищеному Києві, де ППО (як показав досвід 29 грудня) може бути «пробите» лише під час дуже масованої атаки, тренувальний політ одного ворожого МіГ-31 без зафіксованих пусків ракет мусить означати тільки можливу загрозу, і транспорт за таких умов повинен продовжувати ходити, а установи — функціонувати.
Реальна загроза повинна оголошуватися тоді, коли ракети безсумнівно входять у повітряний простір України і потенційно реально загрожують столиці в рамках певного визначеного часового (наприклад, менш ніж 30-хвилинного) інтервалу. Тоді вже справді треба зупиняти транспорт й евакуювати людей з підприємств та установ до укриттів.
Відразу виникає питання: з яких підприємств та установ? Адже для всіх місця в укриттях точно не вистачить.
Відповідь на це запитання ніколи не може бути однозначною і вичерпною. Але досвід останніх обстрілів показує: росіяни зараз б’ють у першу чергу по об’єктах, пов’язаних хоч якоюсь мірою з обороноздатністю держави (2 січня в Києві було зруйновано навіть фабрику військового одягу, але люди вціліли, бо їх вчасно вивели в укриття).
Отже, їх ця вимога і повинна стосуватися в першу чергу.
Напевно, слід також евакуювати до укриттів освітні заклади (і в умовах частих тривог дистанційна освіта може бути ефективнішою від імітації очної — з постійними перебіжками до підвалу чи до найближчої станції метро і з тривалими відсиджуваннями там).
Напевно, й лікувальні теж (принаймні ті, де проходять лікування й реабілітацію військові). Напевно, й Верховній Раді не варто продовжувати засідання в умовах масованої ракетної атаки.
Але, виходячи з дотеперішньої статистики влучань і постраждалих, вважаю, що за сьогоднішніх реалій більшості киян (особливо в будинках, віддалених від локацій, що можуть стати першочерговою ціллю атак) розумніше пересидіти атаку вдома (чи просто в капітальному приміщенні), дотримуючись правила «двох стін» (якщо в самому будинку немає облаштованого й легкодосяжного укриття в підвалі, яким варто скористатися насамперед мешканцям верхніх поверхів сучасних багатоповерхівок).
Зрозуміло, що при цьому, однак, залишається ризик: ризик близького вибуху, ризик падіння уламків і навіть ризик прямого влучання, коли й пристосоване не надто надійне укриття теж не захистить.
І тут треба оцінювати співвідношення ризиків для різних ситуацій: ризик прямого влучання ракети що в будинку, що на вулиці — однаковий (і порівняно невеликий, але, якщо таке станеться, шансів вижити вже не буде), а при падінні уламків і близькому вибуху значно більше шансів уціліти саме під дахом (особливо — дотримуючись правила «двох стін»).
Тож безоглядно бігти до укриття (особливо при атаці балістикою) точно не варто: можна саме потрапити під падіння уламків (як це й сталося з трьома загиблими киянами 1 червня торік).
«Всякому місту — звичай і права, всяка тримає свій ум голова»
Але водночас потрібно й пам’ятати: імовірнісний прогноз діє на масиві великих чисел. Для кожної окремої людини може реалізуватися навіть дуже мала ймовірність несприятливої для неї події. Такі реалії — ми всі живемо в дуже жорстокий час.
Тож в умовах війни, напевно, потрібно ухвалювати рішення щодо цивільного захисту, саме виходячи з концепції прийнятного рівня безпеки/небезпеки.
Спробую популярно пояснити, про що йдеться. Фактично й до війни кожен із нас знав, що, виходячи на вулицю, він певною мірою ризикує: на перехресті його може збити «мажор» під наркотою, з даху — впасти бурулька тощо.
Але низький рівень цієї небезпеки (умовно, один несприятливий результат на мільйон сприятливих) ми вважали за прийнятний і почуття страху не спонукало нас сидіти весь час удома (хоч час від часу ми й співчували жертвам трагічних випадків, прочитавши відповідні повідомлення в ЗМІ).
Зрозуміло, що в умовах війни рівень прийнятної безпеки (для всіх!) неминуче знижується, а небезпеки — підвищується.
Ми повинні домовитися, що тепер комфортними умовами ми вважаємо співвідношення в один несприятливий результат вже не до мільйона (як за мирних часів), а до, умовно кажучи, тисячі сприятливих (нагадаю: якихось чотири роки тому, на першій хвилі пандемії ковіду, шанси померти, захворівши, були на понад порядок вищі — а ми все одно виходили на вулицю, й дехто демонстративно відмовлявся при цьому носити маску).
Бо інакше, далі прагнучи абсолютної безпеки (один несприятливий випадок на мільйон сприятливих), ми повинні будемо весь час просидіти в підвалі (і, швидше, захиріємо врешті-решт від браку сонця або загинемо від підхопленої в умовах скупчення людей інфекції). До того ж, сидячи весь час у підвалі чи метро, функціонування держави й відсіч ворогові ми точно не забезпечимо...
Тож, саме зважуючи на реальний рівень допустимої загрози, слід вирішувати, що робити в кожній конкретній ситуації.
Як на мене, поява одного МіГ-31 над Чорним морем (з потенційним шансом пуску однієї ракети «Кинджал» в якусь одну точку на всій підконтрольній території України) точно не є підставою зупиняти в Києві (де цю ракету буде, з високою ймовірністю, знищено на підльоті нашою ППО) громадський транспорт, зачиняти установи чи переривати театральні вистави.
А ось масована ракетна атака на місто точно є підставою зупинити все і вивести в укриття принаймні працівників усіх причетних до оборони держави підприємств — щоб не повторилася трагедія 29 грудня 2023 року. А всім іншим, хто це може, варто як мінімум перейти до закритих капітальних приміщень і в жодному разі не прогулюватися без мети просто неба.
І ще раз про трагедію, через яку Київ зустрів Новий рік у жалобі. Розумію, що в умовах воєнного часу є царини, де нерозумно і безвідповідально вимагати гласності й відкритості.
І все ж сподіваюся, що вже відбувається розслідування і за його результатами буде покарано тих, хто не зробив усього належного, щоб такої кількості жертв не було. А головне — що буде зроблено правильні висновки на майбутнє.
