Байдужість старших не принижує здвиг юнаків-героїв: нове з історії бою під Крутами

Героїчний чин українського юнацтва під Крутами понад сто років тому особливого значення набуває нині, коли продовжується російська агресія проти України.

Жертовність крутянців спонукала не одного молодого сучасника, зокрема й студентів, узяти зброю й піти захищати рідну землю від нашого одвічного ворога.

І багато таких звитяжців повертаються нині до своїх вишів уже накритими державним прапором.

Для колективу Київського національного університету імені Тараса Шевченка такі прощання зі своїми вихованцями справді мають особливий щем, бо ж це саме в його стінах у січні 1918 року й формувався Студентський курінь, який вирушив під Крути.

На жаль, і досі не знаємо імен усіх героїв, відтак кожна нова вісточка про події того січневого дня під Крутами допомагає заповнювати прогалини нашої історичної пам’яті.

У контексті цієї проблеми надзвичайно цінною є знахідка невідомих споминів про створення Студентського куреня, що відкриває для нас не тільки нові деталі того запального юнацького здвигу ще в стінах університету, а й нові імена тих, хто був готовий піти у вічність задля перемоги української ідеї.

Насамперед ідеться про автора цих спогадів Степана Матвієнка, щодо якого раніше я не знав, тому в списку учасників бою під Крутами й відомих похованих згодом героїв, котрі вміщувалися в підготовлених мною збірниках «Героїка трагедії Крут» (2004 і 2008), цього прізвища не значилося.

Як можна зрозуміти з його листування з відомим учасником українських національно-визвольних змагань 1917—1921 років Панасом Феденком, яке зберігається в Слов’янській бібліотеці в Празі, Степан Матвієнко був як доброволець на фронтах Першої світової війни й був двічі поранений і знав її будні досить докладно.

Автор пропонованих спогадів мав військові навички вже до початку тієї війни. Ще 1911 року він брав участь у військовому огляді в Санкт-Петербурзі від 8-го одеського зведеного полку й навіть доповідав цареві.

Тож на тому першому студентському зібранні в Університеті Святого Володимира, де ненавчене військової справи київське студентство активно агітувало йти боронити рідну землю зі зброєю, він слушно зауважив про необхідність військового вишколу, перш ніж брати її до рук.

Однак, як свідчить Степан Матвієнко, юнацький патріотизм аж зашкалив емоційними звинуваченнями на його адресу після наведених зауважень.

Тому він негайно ухвалив рішення йти разом з учасниками зборів під Крути, а відтак став очевидцем подій, які розгорталися там у бою проти московських нападників.

Про свої враження він багато років не писав, можливо, тому, що мав прохання від відомого українського діяча Євгена Чикаленка — не затьмарити героїку крутянського чину. І він дослухався цієї поради — мовчав більш ніж десять років.

За цей час емігрував до Бразилії, звідки повернувся до Європи. Закінчив, як можна зрозуміти з його листування, Українську господарську академію в чеському місті Подєбради, після чого поїхав до Бессарабії, де в рідних Бендерах мешкала його мати.

Влаштувавшись на роботу, відновив контакти з викладачем свого вишу Панасом Феденком, котрий і попросив його написати спогади про бій під Крутами.

Степан Матвієнко виконав це прохання, а Панас Феденко зберіг його лист у своєму архіві. Завдяки працівникам Слов’янської бібліотеки в Празі він зберігся до наших днів і сьогодні оприлюднюється.

Непересічність цих спогадів полягає й у тому, що їхній авторСтепан Матвієнко досить критично оцінює дії тодішньої влади, яка не спромоглася організувати захист України від червоної московської агресії.

В цьому він вбачає й ту трагедію, яка сталася під Крутами з військово нефаховою українською молоддю. Справді, хіба не вина Центральної Ради в тому, що вона під тиском Володимира Винниченка змусила піти у відставку свого військового міністра Симона Петлюру, після чого організовані ним перші українські збройні відділи розійшлися ділити землю на заклики більшовиків, які почувалися дуже вільно в Україні.

Тому й не дивно, що коли посунула з півночі на Київ московська орда, в якій були переодягнені в матроські бушлати випущені з орловської централі рецидивісти, то не було кому захищати столицю Української Народної Республіки. Відтак байдужість провідників Центральної Ради до організації власної армії загрожувала існуванню проголошеної нею УНР.

І в цій ситуації рятувати рідну землю викликалася українська молодь за прикладом добровольців Гайдамацького Коша Слобідської України, який на чолі з Петлюрою виїхав у харківському напрямку, аби зупинити ворога на східних підступах до Києва. Патріотичній київській молоді залишався вибір стояти на північному рубежі.

Але тодішнє військове керівництво УНР не забезпечило належного командного супроводу патріотичного здвигу київської молоді.

Навіть не було належної координації бою під Крутами — ніхто не повідомив студентів на віддаленому фланзі про необхідний відступ, що призвело до їхньої загибелі. Як і не потурбувалися старші про вивезення поранених студентів, що лежали у приміщенні станції Крути.

Однак байдужість старших не може принизити героїчний здвиг української молоді, яка своєю кров’ю під Крутами освятила Четвертий Універсал про незалежність України й затримала на кілька днів наступ московської орди на Київ.

Завдяки цьому Центральні держави — Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина визнали Українську Народну Республіку самостійною державою й надали їй збройну допомогу для звільнення від московської окупації.

Сьогодні ж, у час чергової російської агресії проти України, коли наш одвічний ворог відкрито заявляє про свою мету — знищити нас як націю й державу, важливо пам’ятати про героїку трагедії Крут.

Саме тому спогади Степана Матвієнка треба серйозно аналізувати: вони не шкідливі для української справи, навпаки: врахування власних прорахунків — це запорука нашої майбутньої перемоги!

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор