Заручниці у лещатах бойовиків: жінки, які пройшли ворожий полон, розповіли свої історії для книги

Презентація книги «Вільні полонянки» відбулася нещодавно у головному (червоному) корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Зібрала історії Валентина Розуменко. Видали їх за підтримки Українського інституту книги.

Книга базується на реальних фактах та свідченнях шести надто сміливих і сильних духом жінок-патріоток з Донбасу, які відбували незаконне покарання в катівнях «Ізоляція», «МДБ ДНР/ЛНР», СІЗО, Сніжнянській виправній колонії-127 за свої проукраїнські позиції та допомогу нашим спецслужбам у боротьбі з окупантами й колаборантами (2015— 2019 рр.).

Три героїні презентували книжку разом з авторкою: Ольга Політова, яка перебувала у неволі 776 днів; Валентина Бучок — 11 місяців (з них 48 днів — у катівні «Ізоляція») та Галина Гайова — 435 днів (330 — у Донецькій катівні «Ізоляція»).

Заручниці у лещатах бойовиків

«Безмежно вдячна усім Героїням за їхні доленосні історії, які вилилися в книгу про одну з трагічних, часто табуйованих сторінок новітньої історії України. Вони розповідають про пережиті жахіття ув’язнення, незаконне утримування у катівнях підвалу, психологічні приниження, фізичне знущання, катування електричним струмом.

Терористи хотіли зламати героїнь і перетворити на слухняних маріонеток. Проте пройшовши, мов по оголеному нерву, свій тернистий шлях заручниць — вони вистояли. Краялося серце від розповідей і водночас мене захоплювали їхні сила духу, мужність, терпимість. Надихали стійкість, відвертість і боротьба за правду, справедливість і віру, які дали змогу героїням триматися у полоні», — сказала авторка.

Одна з героїнь — Ольга Політова, мешканка Донецька, де працювала заступницею головного лікаря в Центрі первинної медико-санітарної допомоги. Інтелігентна, розумна, стримана.

Ольгу Пилипівну заарештували, коли вона везла в Донецьк 2,9 кг вибухівки та 12 детонаторів для української ДРГ. Після пародійного слідства та суду її засудили до позбавлення волі за допомогу Українській армії.

За звинуваченням у «терористичній діяльності» присудили 5,5 року в’язниці.

Авторка книжки Валентина Розуменко з відважними жінками, які були в полоні.

«Я пройшла чотири поліграфи, — сказала пані Політова, — і як лікарка переконалася, що ця процедура недосконала. Допити тривали по шість-вісім годин. Повторювалися питання у різних формулюваннях. Запитували щоразу одне і те ж, бо мали певну мету. Так, у мене вийшло опанувати свій страх і емоції не тільки в той день, а й усі 776 днів полону, про які в ті хвилини навіть не здогадувалася. Я зголосилася розповісти про своє ув’язнення, щоб кожен, хто буде читати, — задумався. Проаналізував. І зрозумів, що війна не проходить осторонь, вона залазить у дім кожного та руйнує у ньому все...».

Валентина Розуменко розповіла, що її героїні погодилися на відверті розмови та їх оприлюднення, оскільки надто схвильовані, що до і після повномасштабного вторгнення не було звільнено жодного свавільно затриманого цивільного ув’язненого, який перебуває на тимчасово контрольованих росією територіях України, в таємних тюрмах російських бойовиків окупованого Донецька.

Тому розмістили в книзі «Звернення вільних полонянок до міжнародних та українських правозахисних організацій», щоб привернути увагу суспільства, влади та міжнародних організацій до незаконного утримування українських в’язнів (у катівнях, підвалах, СІЗО, колоніях) та фізичного над ними знущання, катування електричним струмом, психологічних принижень тощо. Дехто там перебуває понад 5 років.

Нелюдські тортури

Ще одна героїня — Галина Гайова, дуже вольова, мужня, смілива та неординарна жінка, яка чітко сказала: «Напевно, після полону «загострюється» не тільки здоров’я, а й паралельно загострюється відчуття справедливості. Вже не можу терпіти всіляку брехню!».

Розповідала про полон, людей, ситуації та події так, як хтось міг би тільки подумати. Переважну частину часу вона провела в донецькому концтаборі, на так званій базі «МДБ», розташованій на території колишнього заводу «Ізоляція», що створили росія та її колаборанти.

Над жінкою жорстоко знущалися, влаштовували тортури електричним струмом.

«Одягнену, мене, — розповідає Галина Леонідівна, — поклали на залізний стіл і лише з ніг зняли шкарпетки. Упирі, бо інакше не назвеш їх, — у своїх руках тримали рулони скотчу, яким почали міцно примотувати моє тіло до столу, з ніг до голови. Так міцно, щоб я не могла навіть поворухнутися. На пальці ніг надягали петлі з дротів, мочили водою. Потім нелюди пустили струм по всьому моєму тілу... Не могла кричати чи кликати на допомогу. Це такий стан, при якому страх та біль паралізують тіло і німіє язик. По завершенню почали різати на мені скотч ножем... Там справжні катівні. І справжні кати...».

Ще одна героїня, Галина Терещенко, розповідає у книзі: «Мені на допитах завжди ставили одне і те ж запитання: на кого працюю, їхні прізвища та адреси, кому передавала списки машин, що стояли на паркуванні біля їхньої будівлі. Залякували мене добряче, та я не боялася, бо була впевнена на всі сто відсотків, що мене ні під яким тиском не зможуть «розколоти» на зізнання, чітко поставила собі застереження, що ніколи, ні за яких убивчих обставин не розколюся. Ніколи!

Героїням книги «Вільні полонянки» довелося від окупантів пережити багато страждань.

При черговому допиті я сказала їм надто впевнено й відверто: «Ви мене можете бити. Ви мене можете вбити. Та я ніколи — чуєте — ніколи не видам людей, з ким  співпрацювала. І тут я ставлю крапку, бо більше я нічого вам не скажу. Я проста людина, жінка, яка має свою честь і гідність та не може здати чи підставити інших людей. Я це заявляю твердо і переконливо. Тому можете мене навіть стріляти — ви нічого не почуєте».

Історія Валентини Бучок теж вражає. Жінка розповідає: «Мій погляд, як я вперше переступила поріг камери в «Ізоляції», зупинився на пластиковій п’ятилітровій пляшці та поруч з нею розрізаній навпіл ще дволітровій. Зі здивуванням я оглянула кімнату, таки шукаючи туалет. У кімнаті побачила відеокамеру. «За нами постійно стежитимуть», — подумала.

Короткий уривок із книги колоритно відображає життя ув’язнених. Бучок і Гайовій довелося бути однокамерницями.

«— Я побачила здивоване обличчя Валентини й тільки махнула головою — озивається пані Гайова. — Це була десь четверта ночі.
— Де туалет? — здивовано ще раз перепитала Бучок.
— А я сказала, що бери, Валю, ту дволітрову баклажку, яка розрізана навпіл: одна частина з дном, а в другій знята кришка. Пісяєш у ту, яка з дном. Відкручуєш кришку п’ятилітрової баклажки, вставляєш туди зрізану частину без кришки. Потім виливаєш... у зрізану, яка в пляшці. Забираєш її та закручуєш зверху п’ятилітрову кришкою — туалет закрився, — пояснила пані Гайова.
— У мене шок! Як? Тут, перед всіма? — запитую у співкамерниць.
— Ти що думала? Це «Ізоляція»!
— А якщо по-великому, тоді що? Це ж тортури!
— Тортури бувають різними. І це тортури, — прошепотіла Гайова»...

Переслідували і брали в полон

Ця книга розвіює міфи про те, що всі мешканці Донбасу в 2014 році запрошували рф захистити їх від бандерівців та переслідування за російську мову.

Усі героїні — уродженки міст Донецька, Докучаєвська, Тореза (Донецька область) та Луганська — безпосередні очевидці окупації українських територій росією, оповідають: «Тих сепаратистів та бойовиків ніхто не запрошував! Нахабно заграбаставши наші землі в 2014 році, рашисти переслідували та брали в полон людей з проукраїнськими переконаннями та тих, хто підтримував ЗСУ».

П’ята героїня — Ірина Волошина, яка була в полоні «лише» сім днів, але чи не найбільше зазнала моральних знущань, нині служить в ЗСУ зі своїм сином. За фахом інженер, хімік-технолог — мешканка міста Торез, що на Донеччині.

За свої проукраїнські погляди поплатилася арештом та піддалася моральним та психологічним знущанням з боку терористів. Після звільнення з ув’язнення залишила своє помешкання на окупованій території, як і тисячі інших людей.

Пані Ірина вже дев’ять років поспіль не може знайти спокою і відповіді на запитання: чому її рідне місто Торез так легко, без бою, здали рашистам ще ранньою весною далекого 2014 року?

Вона — безпосередній свідок початку неоголошеної російсько-української війни. Адже її місто розташоване неподалік російського кордону, тому Ірина — очевидець червневих подій 2014 року, коли нахабно, колонами, заходили російські війська, рухалася на нашу землю ворожа важка техніка — танки, БТРи, ЗІЛи...

Наймолодша, Марія Варфоломеєва, — корінна мешканка Луганська. У січні 2015 року потрапила в полон, де чекала на звільнення понад 14 місяців.

Їй закидали «шпигунство» та коригування артилерійського вогню, який стався через два тижні після її затримання. Згодом стало відомо, що бойовики «ЛНР» висунули їй звинувачення у причетності до «Правого сектору». За це їй загрожувало 15 років ув’язнення.

Російські ЗМІ знімали полонену для своїх пропагандистських сюжетів. Але 3 березня 2016 року, після 419 днів неволі, Варфоломеєву обміняли на російського снайпера-найманця з Анапи та луганчанку, яка працювала на бойовиків.

Незважаючи на свій молодий вік, ця дівчина вміє цінувати й любити життя й волю, відчувати природу, знаходити позитив у безвиході, розуміти нинішню непросту ситуацію та пишатися тим, що вона українка!

Саме вона, ця дівчина, показує нам, наскільки важливо йти по життю з вірою в Бога і надією на його допомогу! Марія усвідомила те, що не могли усвідомити багато українців: бути громадянином України, а не росії, — велика вдача й подарунок долі.

Книга «Вільні Полонянки» має звернути увагу суспільства і світу на тисячі нинішніх українських полонених, як військових, так і цивільних, які ще чекають на звільнення.