Нестерпна легкість перекладу. Чому цьогорічне присудження премії імені Максима Рильського перетворилося на скандал

Українці вже звикли до скандалів навколо різних державних премій.

Найгучніший — вибухнув не так давно навколо Національної премії імені Тараса Шевченка і призвів до відставки всього Комітету премії на чолі з Юрієм Макаровим.

Натомість перекладацькій премії імені Максима Рильського досі щастило.

Гучні скандали її оминали (втім, як і гучний розголос факту її присудження). Як виявилося, так було тільки до певного часу.

Але спершу — трохи історії. Літературну премію імені Максима Рильського за досягнення в галузі художнього перекладу було засновано в далекому 1972 році постановою Ради міністрів УРСР.

Слід визнати: навіть за «глухих» радянських часів, коли премію імені Шевченка здебільшого присуджували за нікому тепер не цікаві «шедеври соцреалізму», лауреатами перекладацької премії ставали переважно люди, які справді зробили значний внесок у скарбницю української літератури, що ще й досі не втратив ваги.

Серед них були Микола Терещенко (перший лавреат — за двотомну антологію французької поезії), Дмитро Білоус, Василь Мисик, Євген Дроб’язко, Борис Тен, Дмитро Павличко, Андрій Содомора, Рауль Чілачава та інші.

А на хвилі «перебудови» присудження цієї премії знаменувало тріумфальне повернення в літературу «проскрибованих» у 1970-ті трагічних геніїв нашого перекладу Миколи Лукаша і Григорія Кочура.

За доби незалежності цією премією було вшановано багатьох гідних людей, чиї твори справді творять основу україномовного корпусу світової класики та актуальної зарубіжної літератури.

У 2019 році додалася ще одна номінація премії: за переклади української класики та сучасних авторів іноземними мовами. Адже української літератури за кордоном майже не знають, і це потрібно якось змінювати.

Щоправда, в останнє десятиліття почала виявлятися й помітна негативна тенденція: ті, хто справді сьогодні становлять нову еліту нашого перекладацького цеху за кількістю резонансних перекладів, виданих провідними видавництвами, цікавитися премією майже перестали.

А на другу її номінацію висувалися переважно тутешні українські перекладачі, які не є природними носіями іноземних мов (часто — з текстами, виданими теж в Україні, які за визначенням не могли мати широкого резонансу в світі).

Добрі перекладачі з української (насамперед англійською, німецькою, французькою, польською) з’явилися останніми роками й на Заході.

Але ані вони не цікавилися премією, ані організатори українських конкурсів на премію імені Рильського особливо не цікавилися ними.

Проте премія, попри все, існувала і користувалася повагою. Аж поки 24 січня цього року сталася подія, яка, схоже, все це докорінно змінить.

Цього дня Комітет з присудження премії в складі онука Максима Рильського, двох перекладачів (один з них — автор цієї статті), одного літературознавця, одного письменника і 7 чиновників від різних відомств майже одноголосно рекомендував присудити премію в номінації перекладів творів українських класиків та сучасних авторів мовами народів світу Дмитрові Дроздовському та Ендрю Шеппарду за переклад англійською збірки текстів ірпінських дітей «Ірпінь — мій дім» (видавництво «Саміт-Книга», 2023).

Спробую пояснити, чому це рішення реально означатиме «вбивство» колись поважної премії. На жаль, Положення про премію, затверджене КМ України, не містить чітких критеріїв її присудження.

Особисто я як член Комітету з присудження цієї премії керувався при розгляді творів за номінацією перекладів з української іноземною мовою такими простими пунктами:

1. Художня (чи суспільна) значущість твору, який перекладено.
2. Професійна якість перекладу.
3. Значення перекладу для того, щоб Україна стала ближчою і зрозумілішою для носіїв мови, на яку цей переклад здійснено.

Погляньмо, як відповідає премійована робота цим критеріям. По-перше, сама перекладена книжечка є прикладом потрібної документалістики.

Це — збірка оповідань та есеїв ірпінських дітей, що пережили жах війни, ілюстрована їхніми-таки малюнками.

Про цю книжку можна отримати адекватне уявлення з офіційного сайту проєкту. Вважаю, що юні автори книжки гідні суспільного відзначення.

Але за другим пунктом усе виглядає значно гірше. Про професійну якість перекладу нічого взагалі сказати не можна — з огляду на невеличкий обсяг і простоту текстів. Їх, як легко побачити з уривку, вміщеного на сайті, перекладено змістовно досить адекватно, але не більше.

Про адекватну стилістику говорити вже не випадає: тут багато усього, від дивного вибору недоречних синонімів до дуже неприродного порядку слів у реченні.

Наприклад, українське «я добре пам’ятаю той жахливий день» перекладено слово в слово: «I well remember that terrible day», хоч для живого англійського мовника органічний порядок слів мав би бути «I remember that terrible day well».

Змістовні помилки теж трапляються: очевидно, що «кольорові кульки» з українського тексту — це повітряні кульки, «balloons». Але натомість у перекладі читаємо «balls» — м’ячі.

Саме так це переклав би й машинний перекладач. Тому після кількох таких місць починає з’являтися підозра: а чи справді цей текст бодай читав підданець Сполученого Королівства Ендрю Шеппард?

Причому оригінал тут «технічно» настільки простий, що його переклав би (без гугл-транслейтора) за кілька днів кожний сумлінний випускник будь-якої університетської перекладацької спеціалізації. І це точно не «художній переклад» (хоч премію встановлено для відзначення досягнень саме в цій царині).

Свого часу, в 2015-му, я отримав премію імені Максима Рильського за переклад «Пекла» Данте, який хронологічно забрав у мене майже два десятиліття (торік цю працю було також вшановано орденом «За заслуги перед Італійською Республікою»).

Не стану стверджувати, що на премію імені Максима Рильського мають претендувати роботи винятково такої складності. Але точно — й не настільки примітивно прості і мовно та стилістично недосконалі.

Заяви причетних до проєкту людей про велику кількість примірників, які вже начебто віддруковано за кошти меценатів і розповсюдженого за кордоном, перевірити неможливо: сайт проєкту, на відміну від інщих авторитетних волонтерських сайтів, не містить чогось схожого на фінансову звітність із розміщенням сканів рахунків, накладних та квитанцій за поштові відправлення. Хоч реквізити для підтримки в гривнях, доларах та євро на ньому наведено.

Мені й раніше доводилося обстоювати на засіданнях Комітету очевидну річ: серйозно говорити про популяризацію української культури, літератури, історії у світі можна, лише співпрацюючи з авторитетними західними видавництвами.

Удавати, начебто проблему вирішать тут українські видавці, — очевидний самообман. Але, на жаль, людей, готових займатися таким самообманом, у нас іще досить.

Прикметно, що цього року вперше в історії (!) на премію було висунуто книжку, яка відповідає цій вимозі: антологію української поезії від Шевченка й до наших днів «Сонячні кларнети» італійською мовою, перекладену двома італійками, Лаурою Гаравалья та Аннарітою Тавані, та видану поважним італійським видавництвом I Quaderni del Bardo («І квадерні дель барді»). Однак на засіданні Комітету цю роботу ніхто, окрім мене, при голосуванні не підтримав.

Не можу обійти ще однієї прикрої обставини. Дмитро Дроздовський, який невдовзі має стати лавреатом премії, на жаль, неодноразово зазнавав звинувачень в академічному плагіаті. Тінь цих звинувачень неминуче лягатиме відтепер і на премію імені Максима Рильського.

І про видавництво. «Саміт-Книга» містить на сайті інформацію про чимало російськомовної його продукції. Наприклад, про таку ось книжку Наталі Семенченко «Революция. Охота на правду» на тему «двох Майданів» з анотацією (мовою оригіналу): «Что такое революция? Чем она отличается от государственного переворота? И как долго будет длиться конфликт на востоке? Обо всем этом и многом другом. Книга предназначена для широкого круга читателей, неравнодушных и сопереживающих судьбе своего государства». Ця книжка досі продається по 68 грн за примірник. Без коментарів...

Наостанок, можливо, найпікантніше. Другий лавреат премії, громадянин Великої Британії Ендрю Шеппард, якого Дмитро Дроздовський рекламує як «великого друга України», є перекладачем з російської (перекладав, зокрема, й кількох російськомовних авторів з України) і... головним редактором журналу Британсько-російського товариства East-West Review («Східно-західний огляд»).

Боронь Боже, це не якийсь орган путіністів. Журнал засуджує російську агресію і є виразником поглядів так званих «хороших русскіх». Навіть цілком позитивні статті на українські теми часом вміщує.

Але водночас у ньому є багато моментів, які болісно зачеплять багатьох українців. Наприклад, кольорова обкладинка першого числа за минулий рік із портретами імператора Ніколая ІІ та його дітей на яйці Фаберже (1898) із колекції підсанкційного російського олігарха Вексельберга...

Чи доречно відзначати українською державною відзнакою для перекладачів людину, яка реально з української ніколи досі не перекладала, а натомість редагувала (і досі редагує) журнал Британсько-російського товариства?

І при цьому відзначати за переклад, про якість якого йшлося вище? Обидва питання риторичні.

У документах, розданих членам Комітету й розміщених на сайті Держтелерадіо, про цю дражливу обставину біографії новоспеченого лавреата не згадано взагалі.

Чи не є вже це достатньою правовою підставою для скасування результатів конкурсу за цією номінацією: адже, знаючи про статус Шеппарда, члени Комітету могли б проголосувати й по-інакшому.

Очевидно, інформація про реальне місце працевлаштування новоспеченого лавреата стала прикрою запізнілою новиною і для керівництва Держтелерадіо: 26 січня на сайті з’явилася інформація про те, що голова відомства Олег Наливайко (головував і на засіданні Комітету) не підпише протоколу про присудження премії «до з’ясування всіх обставин».

Отже, підсумки. Комітет керувався благородними міркуваннями і прагнув насамперед відзначити дітей Ірпеня, які колективно створили справді дуже важливий документ нашої трагічної доби.

Але відзначив натомість двох перекладачів, чия праця ні найменших підстав (за складністю, художнім рівнем, суспільним розголосом) для такого відзначення не дає.

Отже, репутації дотепер фахової премії імені Максима Рильського завдано тяжкого удару. Відтепер нею можна відзначати будь-що і будь-кого, аби лиш це було «вкладено» в потрібну «обгортку»?

З болем констатуючи, що після такого рішення Комітету премія імені Максима Рильського вже не має майбутнього як інструмент підтримки перекладів на українську та з української, я тоді ж наприкінці засідання оголосив про свій вихід з Комітету. Бо, без сумніву, і в наступні роки члени цього Комітету збиратимуться й ухвалюватимуть якісь рішення.

Але це вже матиме дуже мале дотикання до актуального українського перекладацтва.

Дочекаємося «з’ясування всіх обставин».