Наука національної гордості: шлях Наукового товариства імені Шевченка до сучасності

Українське суспільство у 2023-му пройшло своєрідну смугу пам’ятних (круглих) дат — переважно сумних, драматичних, що супроводжують нашу історію, яку, за визначенням Володимира Винниченка, «треба читати з бромом» (рідина з різким смердючим запахом).

На жаль, він — відомий діяч — не тільки болісно оцінив українську минувшину, а й пацифістським, соціалістичним орієнтиром влив свою порцію до цієї рідини.

Поринати в глибинні безодні історії не будемо, нагадаємо про річниці голодоморів у ХХ столітті, визнаних геноцидом, що забрали мільйони українців, звільнення «генералами-м’ясниками» Києва 1943 року.

Як торжество вільного вибору згадуємо Помаранчеву революцію та Євромайдан. І Небесну сотню найсміливіших…

І все ж в українській історії є небезпроблемні, але світлі дати, якими пишаємося й без яких українство не вирвалося б з «обіймів старшого брата» — відвічної московської орди.

Серед низки їх маємо Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), якому виповнилося 150 років. Це перша й найдавніша громадська наукова інституція в Україні, неофіційна її академія наук, що завжди стояла на захисті інтересів свого корінного народу, відіграла важливу роль в історії становлення України як держави, заклала підвалини сучасної української національної науки.

Достовірне джерело

Очевидно, засновники Товариства не виходили з мушкетами на герць із противниками, вони усвідомлювали, що настав час для інтелектуальних сил, котрі можуть щось доброго зробити для освіченості знедоленого простолюду, виявляти таланти, підносити їх до усвідомленого розв’язання наболілих проблем громадянського життя.

Нема потреби докладно переповідати тодішню ситуацію в Галичині ХIХ століття, котру називали «Африкою в центрі Європи», а українську людність, за визначенням Івана Франка, представляв «хлоп і поп».

З приходом «бабці Австрії» як носія конституційної, демократичної монархії ситуація в краї мінялася: виростало покоління освічених політичних діячів, котрі заявили про право українців на окремішнє національне від поляків самостійне, державницьке життя.

Працюючи над цим текстом, заглядаю у невичерпне джерело сучасної інформації — інтернет — і наштовхуюся на низку огріхів, різних даних про один і той же факт. Стверджується, що Товариство засноване у грудні 13, 23 числа.

Не дорікаю інтернету, а авторам, які бездоказово оперують цифрами, вносячи плутанину в ефір. Назване мною 11 грудня взято, як на мене, з авторитетного дослідження — «Енциклопедії українознавства», виданої під редакцією Володимира Кубійовича (т. 5, с. 1711).

Збігло двадцять років від часу заснування Літературного товариства. З’ясувалося, що перейматися лише словесністю недостатньо. Ситуація наштовхувала на розширення функцій Товариства в бік наукових пошуків за зразком західноєвропейських установ та з метою стати «засновником будущої українсько-руської академії наук». У ньому створено Філологічну, Історико-Філософську та Математично-Природописно-Лікарську секції. Першим головою НТШ був галичанин Олександр Барвінський.

Відомий історик, член НТШ Іван Крип’якевич визнав ще 1935 року, що «найсвітліша доба в розвитку Товариства» пов’язана з приїздом 1894 року у Львів Михайла Грушевського, його головуванням у ньому впродовж 1897–1913 років, унаслідок чого залучено нових членів з українських земель, видрукувано багато періодичних видань, наукових «Записок» тощо, а також вчинено значний спротив москвофільству. Зрештою, Перша світова війна (1914–1918 рр.), що молохом пройшлась по Галичині, призупинила його діяльність.

Подальша дорога НТШ з набутими виразними національними ознаками та діяльністю за суттю не була торованою, для всіх окупаційних режимів вона була чужою, ворожою.

Кілька його діячів, рятуючись від перших «асвабадітєлєй» з московії, що прийшли «золотого вересня» 1939 року, подалися в еміграцію: Західну Європу, Північну Америку, Австралію, де продовжував своє патріотичне покликання; на тих, хто залишилися, чекали репресії, «білі ведмеді». Наступного року НТШ остаточно ліквідовано в Україні.

Відновлення діяльності НТШ

У час агонії «імперії зла» група вчених з різних наукових інституцій та громадських організацій ініціювала 21 жовтня 1989 року відновлення діяльності НТШ у Львові. Її очолив академік Олег Романів.

Львівська міська влада, виконуючи постанову Верховної Ради України від 17 грудня 2021 року «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022–2023 роках»,у якій рекомендовано урочисто вшанувати на державному рівні 150 років від часу заснування НТШ у Львові, ухвалила відповідну програму, розраховану на виконання заходів у 2023–2024 роках, де визначені напрями та зміст її реалізації як основоположника сучасної української науки на території Львівської міської громади.

Проте заходи реалізовуються у важких умовах широкомасштабного вторгнення чергових «асвабадітєлєй» і на загальноукраїнських теренах, що свідчать засоби масової інформації.

Насамперед ідеться про «круглий стіл», проведений у Львівському торговельно-економічному університеті 20 листопада НТШ, іншими науково-освітніми структурами України на честь зазначеної ювілейної дати під назвою «Гуманітарна наука у вищій школі».

До участі зголосилося 36 учених і знаючих осіб зі Львова, Києва та шести обласних центрів України, з них майже половина істориків, менше філологів, юристів, філософів тощо, які запропонували 30 тем, котрі охоплюють усі напрями сучасного наукового гуманітарного циклу. Нельвів’яни, а їх половина, мали можливість озвучити свої позиції дистанційно.

З масиву оприлюдненого напрошується висновок: стан гуманітарної науки в Україні викликає занепокоєння, вимагає фахових дій та змін. До такого висновку спонукує й ґрунтовна анотація киянина Я. Калакури з Шевченківського університету, проголошена в доповіді «Війна як каталізатор підвищення суспільної місії гуманітарної науки і освіти»: «Необхідно самокритично проаналізувати не лише надбання, а й недоліки та прорахунки, визнати, що упродовж тривалого часу чимало науковців демонструвало надмірну лояльність і вірнопідданство «старшому брату», популяризували так звану «велику» російську культуру, вчасно не розгледівши її антигуманістичну і антиукраїнську сутність.

Незважаючи на війну, необхідно не відкладати на майбутнє остаточне подолання комплексу постколоніальності, совковості, меншовартості, неповноцінності, які формують сприятливу атмосферу для колаборантської діяльності, завершити процес декомунізації та дерусифікації гуманітарного простору України, звільнити зміст освіти на всіх рівнях від російських наративів і впливів, стимулювати розвиток національної свідомості і патріотизму, прищеплювати любов до України, гордість за свою Батьківщину, готовність боронити її».

Львів’янин В. Лизанчук із Франкового університету, знаний як автор численних праць у викритті російсько-совєцьких злочинів проти України, виступив з доповіддю під однозначною назвою: «Освіта і виховання в Україні мають бути національними за змістом і формою», нагадав про гострі дискусії на початку 2015 року, які змусили скасувати міністерський наказ 2009 року «Про організацію вивчення гуманітарних дисциплін за вільним вибором студентів».

Але не забарився 2016 рік з урядовим приписом про виші як автономні інституції з правом самостійно визначати перелік, зміст навчальних програм гуманітарних дисциплін, ліквідувавши їх «обов’язковий статус». Під ніж, як сказали б палітурники друкарень, потрапили україномовні дисципліни: історія, мова, ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання).

І це в той час, коли лише 21 відсоток вишів здійснювали навчання і виховання українською мовою. Аналіз суспільно-політичної ситуації в Україні дозволяє стверджувати, що «однією з дуже важливих причин, яка також призвела до розгортання кривавого сепаратизму, була відсутність цілеспрямованої української національної гуманітарної та інформаційної політики, яка ґрунтується на інтегральному україноцентризмі», — констатував промовець.

Невже вилучають курси
з історії України?

У канву сказаного вписується доповідь С. Світленка з Дніпра «про деміфологізацію історії», в чому, власне, «особлива роль належить історії». Навівши низку антиукраїнських за суттю міфів з минулого, які стали об’єктами сучасних наукових аналізів і спростувань, він вважає, що «подолання радянської і російської міфотворчості засобами наукової критики й активне впровадження її результатів в освітній процес сприятиме утвердженню серед молодого покоління української історичної й національної свідомості та ідентичності. Українські національні міфи теж потребують уважного вивчення в контексті історії націотворення».

Науковці В. Вісин і Т. Вісина з Луцька порушили проблеми гуманітарної освіти в технічних вишах, де традиційна практика їхньої діяльності не забезпечує необхідної єдності між гуманітарними дисциплінами та професійною підготовкою студентів, тому потрібні зміни як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях.

За зміни ратують і в Тернопільському педуніверситеті, що носить ім’я славетного діяча НТШ Володимира Гнатюка. Філологи Т. Вільчинська, Г. Бачинська та О. Вербовецька, займаючись підготовкою вчителя-словесника, пропонують включити в гуманітарний цикл увесь арсенал національної спадщини, формувати Людину творчу, всебічно розвинену, з яскраво вираженою індивідуальністю.

Їхні колеги З. Лановик та М. Лановик звертають увагу на ідеологічні аспекти сучасної української гуманітаристики, шкідливість скорочення або вилучення курсів з історії України, навіть народознавства, усної народної творчості в педагогічних вишах, передчасність орієнтацій на здобутки «великих» націй, які ніколи не були підневільними.

Очільники та керманичі науково-освітніх процесів повинні усвідомлювати власну відповідальність за долю нації, докласти зусиль, аби подолати історичну несправедливість і утвердити Україну як потужну європейську державу в політичній та культурній сферах, підсумовують авторки.

Етнологія і етнографія

Співзвучною в низці місць була доповідь львів’янина М. Глушка з університету імені Івана Франка про етнологію як одну «з галузей наукових знань, для якої властиве яскраво виражене етнічне забарвлення».

Її назва, достеменніше сутність, обмежувалася окупаційним режимом, допускався невеликий курс під назвою «етнографія», що передбачав лише опис культурно-побутових реалій.

Зі здобуттям Незалежності почався процес запровадження етнології як дисципліни та відкриття кафедр у вишах. Викладачі львівської кафедри, заснованої 1995 року, мають значний доробок у цій галузі, проте настали не найкращі часи для неї: урядовою постановою від 29 квітня 2015 року фах «Етнологія» вилучено з переліку наукових спеціальностей та спеціальностей вищої освіти.

На апеляцію вчених із вимогою поновити її новий очільник Міносвіти і науки відповів: завдання структури полягає у «гармонізації національного класифікаційного списку відповідно до міжнародних стандартів. Виділення окремої, відсутньої у міжнародних кваліфікаціях, суперечить зобов’язанням України».

Доповідач бачить причину ситуації, «позаяк сучасною українською освітою та наукою керують чиновники, яких складні етнічні процеси і загальний стан традиційно-побутової культури рідного народу ніколи серйозно не цікавили, а народознавчі дисципліни у вищих навчальних закладах їм ніколи не викладали. Інакше кажучи, пожинаємо і ще довго будемо збирати гіркі плоди української за назвою, але насправді совдепівської за духом і змістом середньої та вищої школи».

Промовець І. Фареній із Черкас переконував, що у стримуванні прогресивних тенденцій у вищій школі винні адміністративні структури, які розрослися в університетах, прагнення їхніх діяльних осіб потрапити в штат посадовців, що мимоволі веде до часового та фінансового перерозподілу ресурсів, відтак до скорочення або вилучення гуманітарних дисциплін із навчальних програм — передусім історії України та історії української культури.

З Івано-Франківська І. Монолатій, поставивши запитання: «Чого бракує гуманітарній науці у вищій школі України?» та визнавши її стан «найбільшим провалом», причину якого бачить у «відсутності академічної люстрації всіх вигодонабувачів університетського статусу — отих ленінських стипендіатів, партійно-комсомольських квазіеліт, що одного дня, прокинувшись у незалежній державі, вповні скористалися з її потреби нових викладацьких парсун (продовжуючи зручно сидіти у ректорських і деканських кабінетах 20-30 років поспіль)», відповідає: вища освіта «вимагає докорінних змін».

Окрім «змін», у виступах звучало слово «відповідальність», зокрема тих посадовців за допущені недоліки як через некомпетентність, так і усвідомленість дій, що нерідко прикриваються «європейськими» приписами.

Частково з приводу цього висловилися з Рівного Р. Давидюк і В. Старжень. Вони поділилися досвідом залучення студентів історичних спеціальностей до наукової діяльності, порушують питання «академічної доброчесності», застерігаючи від плагіату.

Як «вписатися» в історію,
а не «вляпатися»

Додам, якщо країну вразила корупція майже на всіх обширах, то у вужчому, «елітному» середовищі завелася «язва», назва якій — плагіат. Через цю «заразу» окремі високопосадовці, з палким бажанням «вписатися» в історію — «вляпалися» в неї.

Дивує, що вони, влаштовуючись у високі керівні крісла, враз ставали титулованими «вченими», «лавреатами» і так далі й не передбачають, що опиняються під прискіпливим оком суспільства, журналістів, стануть публічними — й жодні обурення, що хтось втручається у їхнє «особисте життя», в демократичній державі не спрацьовує.

Скільки часу затратив міністр освіти і науки С. Шкарлет, призначений три роки тому на посаду, «відмиваючись» від звинувачень у плагіаті в докторській дисертації, якого захистив «найсправедливіший» у світі українській суд, аби нарешті звільнили його в березні цього року.

Конституційною більшістю голосів Верховна Рада України обрала на це місце кандидата філософських наук О. Лісового, попри скандал у зв’язку з виявленим плагіатом у дисертації. Захистився ще 2012 року (!), «пройшовши чистилище» Спеціалізованої вченої ради, а «побачили» огріх тільки тепер.

Він закид плагіату визнав, водночас відмовився від наукового титулу (урядова ухвала таку дію допускає), планує виправити успадковану пострадянську культуру академічної доброчесності відповідним законом, що доопрацьовується, відкинув домагання однієї викладачки читати курс на «вєліком і могучєм», але наказав писати в офіційних текстах «російська федерація» з великих літер (?!).

Висновок: високопосадовці повинні мати репутацію бездоганну, тим паче — такої цивілізаційної сфери, як освіта, наука, культура.

Юристи знають

Про правовий стан справ і завдання у вишах говорили львівські юристи. А. Медвідь визначив напрями розвитку правничої освіти у сфері захисту прав людини, апелюючи до відповідної європейської Конвенції, узгодженість з нею українських законодавчих актів, наявність порушень людських прав, котрих треба позбуватися.

І. Бойко окреслив курс історії держави й права України в системі юридичних наук та його роль у формуванні юристів, який, після освоєння курсу, допоможе «зайняти міцну громадянську позицію у справі розбудови демократичної та правової України».

«Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти», чомусь зринув цей в’їдливий дотеп при згадці про юриспруденцію, особливо суддівство. Це не камінь у город вищеназваним юристам, які знають своє діло, ще б практичних порад надали, аби доброчесність вразила судову корумпованість, про яку, здається, тільки лінивий не говорить.

Про неї говорив колишній працівник Історичного архіву, що у Львові, І. Сварник. Він привернув увагу до «наймасштабнішої крадіжки» документів минулих століть з архіву в 1994 році. Злодіїв на чолі із завгоспом швидко вирахували, посадили, більшість документів повернули.

Через десять років (у липні) зафіксовано факт придбання документів архіву за кордоном, наступного, 2005-го, їх продавали в москві, Києві.

З’ясувалося, за цей час скоєно чергову крадіжку, вона набула гучного розголосу, обурення діячів науки й культури, абсолютна більшість яких — члени НТШ, змусивши правоохоронні органи зайнятися «архівною справою», що затягнулася до кінця 2006 року.

Слідчі органи найменшими успіхами змогли похвалитися в ній, попри масштабні допити, обшуки, тимчасові затримання, навіть заяви очільників Міністерства внутрішніх справ «про успіхи», «завершення слідства», але ні злодіїв, ні конкретних замовників крадіжок так і не було виявлено, не засуджено, — ні в Києві, ні у Львові, а отже, «слідство так і не було завершене, справа досі не закрита», наголосив доповідач.

12 університетів та 6 академій Львівщини

З об’єктивних (лімітних) підстав обмежуся лише списком прізвищ доповідачів-професорів, які фахово висвітлили зі своїх позицій бачення стану справ в обраних темах та розв’язання наявних проблем: Г. Півторак, І. Гирич, М. Гнатюк, М. Литвин, В. Сергійчук, Й. Лось, О. Нікілєв, О. Тімченко, а також В. Гурмак — єдиний художник у цьому гурті з Львівської національної академії мистецтв.

У названій академії автор цих рядків працював майже 40 останніх років, з яких 22 роки завідував кафедрою гуманітарних наук, має понад 450 відповідних публікацій.

Ще в розгул так званого «автономного реформування» вищої школи, тотожного зі свавіллям, про що говорив В. Лизанчук, на звернення в Міносвіти й науки зі з’ясуванням, яка ситуація у цій галузі та які її перспективи, історії України зокрема, отримав три відповіді: в них «професійно» викладена нормативна процедура проходження «сценарію» реформування освіти, її демократизації, наближення до європейських стандартів і т. д, і т. п., та жодного натяку, що щось із минулого спадку збережеться, адміністративно буде захищене.

З набутим досвідом я запропонував доповідь про освіту у вищій школі, переважно обмежившись Львівщиною. У ній функціонує 12 університетів та 6 академій, загальне враження не виділяється від викладеного вище колегами, водночас у кожному виші є свої нюанси.

Тертя за педагогічне навантаження в умовах скорочення терміну навчання та фінансування, запровадження нових спеціалізацій часто під магічною назвою «дизайн», зазіхання на гуманітарні дисципліни, історію України передусім, бо «вчили в школі» і т. д., становить чи не головний зміст навчального процесу в порівнянні з пошуком дієвих чинників щодо поліпшення його. Вдається зберегти український гуманітарний навчальний цикл у тих вишах, де наявні вольові, титуловані, діяльні вчені, керівники.

Очевидно, про стан справ у кожному львівському вишу мовити не буду, але стосовно Торговельно-економічного університету, його ректора, доктора економічних наук, професора Петра Куцика та проректора, доктора історичних наук, професора, заступника голови НТШ С. Гелея — скажу.

Добродій Степан як історик обґрунтував у доповіді, що «історична наука — фундамент національної свідомості та патріотизму українських студентів», посилаючись на видатних вітчизняних істориків, інші джерела, котрі спонукали до підсумку: «Історичний досвід продемонстрував: незалежність завжди виборювалася у горнилі запеклих і кривавих національно-визвольних змагань.

Нинішня російсько-українська війна в драматичний і трагічний спосіб підтверджує те, що завжди знали й повсякчасно доносили до суспільства історики: держави проєктуються творчою думкою, здобуваються творчою працею суспільства й утверджуються пролитою кров’ю. Сьогодні це історичне знання, засвоєне дуже дорогою й страшною ціною, стало незаперечним для всього українського суспільства».

Внесок проректора у підготовку й випуск матеріалів «круглого столу» до початку його роботи безсумнівний, Так було з матеріалами конференцій, проведених під рубрикою «Витоки та становлення козацького руху на етнічних землях України» з нагоди пам’ятних дат: про рядових і реєстрових козаків 2017 р., битв під Конотопом 2019 р. та Хотином 2021 р.

І все ж виняткова заслуга у цій справі належить голові Економічної комісії НТШ, ректорові, котрий, за висловом когось, «десь знаходить гроші», аби гідно провести захід. Тепер в Україні НТШ, яке очолює академік Роман Кушнір із «Львівської політехніки», об’єднує понад 3 тисячі вчених у 36 комісіях і 16 осередках, «вони працюють заради єдиної мети — розвитку науки та освіти в Україні».

Побажаємо їм домогтися правового визнання історії України, української мови (є таке Товариство!) як обов’язкові, недоторканні дисципліни у вишах, а також не заглядати запопадливо в європейські приписи — є там чи нема український термін, приміром, «борщ», «вишивка» тощо?

Якщо так діятимемо, то шанси українству опинитись на маргінесі національної ідентичності зростатимуть. Треба мати «і краплину національної гордості», — зринула у пам’яті фраза, сказана однією особистістю в далеких моїх початку 1960-х студентських роках як реакція на російськомовне представлення музейних та виставкових мистецьких експозицій. Актуально звучить вона й нині.

Володимир БАДЯК,
професор, доктор філософії
в історичних науках
м. Львів