Психологічні бульбашки влади: образ Зеленського в дзеркалі світу

У нас постійні точки відліку: «від» і «до».

У травні закінчується термін повноважень президента Володимира Зеленського.

Ймовірно, так само, як і парламент, гарант Конституції й надалі керуватиме без перевиборів. Бо ж війна.

А от 25 січня у гаранта день народження.

Ну добре, якщо вже й надалі нам іти з цим же поводирем, то чи є ще шанс на його проривну трансформацію, що мало б уже давно статись?

Чи, навпаки, він сам став заручником свого непробивного психотипу з нарцисичним креном?

Джокер

Тож чи здатен Зеленський на творення Другої української республіки, про що йдеться в колі вітчизняних істориків та політологів?

Але Республіки на нових, сучасних засадах, принципах українства з устремлінням у майбутнє, а не на лекалах, витягнутих зі скринь.

Варто зазначити, що точкою опори нашої Незалежності було взято «золоті козацькі часи», епоху Богдана Хмельницького і Руїну, коли країна практично була знекровлена.

Ми ж, сприймаючи цей період як символіку, не думали, що той, хто підкинув нам таку ідею, наразив нас на те, що одночасно з героями того часу всі ці стереотипи, сценарії автоматично підвантажуються до сьогодення. І ми сьогодні бачимо, що ця точка опори руйнівна.

І ще те питання: чи самі ми її свідомо обрали, чи нам таку матрицю нав’язали ззовні?

Є небезпека й у тому, що ми боїмося визнати: ці всі наративи, що подаються як «топ», насправді несуть руйнівний потенціал. Відновлення згаданої моделі зараз призводить до того, що було тоді. Руїна.

Тому конче необхідний лідер, котрий скаже: «Це все було, й це — катастрофа. Цьому місце в музеях!».

І головне, він має бути здатним перевернути все, щоб нарешті поставити українську державність на її нове, якісне, життєздатне, незалежне від «хотілок» як кремля, так і колективного Заходу місце.

Однак чи здатен Володимир Зеленський на такий трансформаційний крок, ще могло б бути актуальним питанням навіть півтора року тому.

Сьогодні очевидно: дуже малий відсоток імовірності. Найреальніша його роль у сучасній історії України — джокера.

І те, що наразі відбувається з президентом, вплив його психологічної матриці на політичні процеси, її трансформація, — можна було б вважати цікавим кейсом з погляду психології, якби не велика війна, з якої Зеленський, схоже, не бачить виходу.

З усіх зол він не здатен вибрати найменше.

На початку великого вторгнення наш гарант почав діяти так, як йому намалювали західні партнери. Він чітко артикулював прозахідний курс держави після того, як розмінували Чонгар, прибрали важку техніку, озброєння з північного боку, що відкрило шлях на Київ та інше.

А сам гарант Конституції, коментуючи наприкінці 2021 року ймовірність повномасштабного вторгнення, говорив, що першими під росію впадуть Харків та Одеса. Імовірно, такі припущення оприлюднювали за сценарієм Оману.

Прокачка мізків не на часі

То що сталось із Зеленським замість трансформації?

Коли людина виходить на новий життєвий рівень, у якому ще не компетентна, вона найперше має думати про те, як змінити свій світогляд. Якщо цим не зайнятись, то, за визначенням фахових психологів, людина не зможе помічати власні помилки й вкрай некоректно сприйматиме критику.

Саме в таку пастку й потрапив президент України Володимир Зеленський. Він прибрав зі свого оточення всіх, хто казав йому неприємну правду. Будь-які зауваження вважає ворожими. Намагається оточити себе лише тими, хто згоден з його діями та підтримує його політику.

Тож психотип Зеленського зчитали як московські спецслужби, так і західні партнери. Останні й піймали його на живильну крапельницю та протягом кількох місяців з початку повномасштабної війни занурювали Зеленського в теплі ванни софітів, визнання і слави.

Його зображення на обгортках провідних ЗМІ, на плакатах провідних країн, на футболках, на студентських зошитах тощо.

Звісно, ми не очікуємо зміни його світогляду. Чого варті лише ув’язнення військових патріотів, як-от Червінського, ганебне стеження та тиск на ЗМІ, незакриті справи проти цивільних і військових активістів та відкриття нових каламутних справ проти бізнесменів, котрі заявляють про корупцію, як-от інвестиційного банкіра Ігора Мазепи.

А справу за заявою десяти народних депутатів про роботу на окупанів сонячних станцій Шурми, схоже, так ніхто й не збирається відкривати.

Політичний психолог Олег Хомяк ще з початку повномасштабного вторгнення говорив про дуже низьку ймовірність того, що Володимир Зеленський здатний на особистий внутрішній прорив.

«Будь-яка нормальна людина, коли виходить на рівень, більш високий, ніж її компетенція, починає змінювати світогляд, психіку, нарощувати рівень компетентності. Якщо вона цього не робить, то це здебільшого призводить до катастрофи, — каже Олег Хомяк.

— У нашій культурі, на жаль, такого немає. Про зміну світогляду в нас дбають одиниці. Але якщо людина не проводить глибинну трансформацію, відповідну новим викликам, то її особистий, уже неактуальний, сценарій буде вкорінюватись і поглиблюватись з усіма «косяками». І реалізовуватимуться всі найгірші аспекти сценарію персонажа. Перед Зеленським яскравий приклад цього — президентство Петра Порошенка.

Останній період очевидно було, що Порошенко перебував у якомусь дивному стані. Він бачив вихід із кризи там, де сторонні грамотні спостерігачі бачили тупик. У цьому плані і з тодішнім Порошенком — перед виборами 2019 року, так само, як і з сьогоднішнім Зеленським, немає сенсу про щось говорити. Тому що всередині — абсолютно інша картинка. І будь-яка конструктивна критика сприймається як завада, що збиває з толку в ситуації, коли хочеться якнайшвидше реалізувати свій химерний сценарій».

Момент зламу

Тож, імовірно, Зе-сценарій завершиться так само, як і в попереднього президента. Хоча точку зламу, напевне, можна було б пройти по-іншому. А вона була очевидною в січні 2021 року.

Тобто прийшов певний час, і Зеленський побачив, що не в змозі реалізувати передвиборчі обіцянки. Мир з росією неможливий, хоча це йому пояснювали ще на старті його виборчої кампанії. Злидні не щезають, а вороги — ЗМІ та всілякі там активісти — мучать.

Очевидні факти — всі попередні інструменти та цілі не працюють — стали справжньою кризою, але не для Зеленського. Інакше в цій ситуації він розумом і здоровою логікою почав би переосмислювати попередні стратегії. І саме в цей момент могла б вималюватись зовсім інша картина з новими тезами.

Але це не стало точкою нового відліку, а Зеленський пішов не шляхом, а бездоріжжям. Водночас щиро вірячи, що його стратегія веде до контролю ситуації.

Отже, що маємо сьогодні — найкраще оцінюють захисники з фронту. Ютуб-блогер з ніком Kiborgs врізав глибоким розчаруванням і гіркою правдою.

«Мені часто пишуть, мовляв, ми воюємо за своє, за рідне. Я ж хочу запитати: за що насправді ми воюємо? Що це таке: своє, рідне? Воювати за хату чи машину — це тупо. За сім’ю? Її краще відправити за кордон. Чимало військових туди повідправляли свої сім’ї. Таким чином можна воювати, за що завгодно, що не має жодної цінності. Життя може бути віддане за життя. І це логічно. В іншому випадку це — тупість. То за що своє воювати? Я розумію, якби прийшли певні відповідальні й компетентні особи й сказали: Усе, ми будуємо нашу країну, тут усе буде круто».

І пішли й скинули корупціонерів, продажних суддів, прокурорів, ментів і таке інше. І почали реально розбудовувати країну, в якій хочеться жити. Ну тоді є резон інвестувати в таку країну навіть своє життя. Але цього всього немає.

Корупція за час війни тільки зростає. Кількість піда…ів, які крадуть, також зростає. Майже кожен п’ятий на цій війні щось украв. І це стосується не лише влади. Це стосується усіх, хто мав якийсь шанс.
То за оце все воювати? Гинути? Навіщо?

Ми зараз від рашки майже нічим не відрізняємось. Якщо в них якийсь пиз…ь, то і в нас те ж саме. Подивіться на закони, що приймаються. Наче під копірку з московитськими. А декотрі ще гірші. Наприклад, на московії дозволено виїжджати з країни, а в нас — ні.

Це виглядає дуже дивно, особливо коли слухаєш усі ці лозунги, що їх виголошують Зе, його команда та всі ці хлопчики з пропаганди. Мовляв, ми всі такі тут гарні при владі, але в нас заборонено виїзд за кордон. А в орків усі погані, але вони можуть їхати куди завгодно.

Але в країні, де гарна влада, ніхто нікого не змушує. І кожен день у нас з’являються нові й «гарні» закони, де ти «повинен, повинен, повинен…».

Та я свої гроші не можу вивести, тому що заборонено НБУ. Я не можу їх отримати. Бо раптом, за логікою влади, я їх виведу за кордон і ніколи не поверну.

Але це ж начебто мої, на полі бою зароблені гроші? От і ні. Це гроші держави. Як і всі мої статки, квартира, машина, життя. Це все належить країні. Про яку свободу, яке своє ми можемо говорити?

Ми — раби. А раби воюють лише за одне — щоб пану було добре. А не за своє життя чи свої бенефіти. Тому наразі я, чесно кажучи, не розумію, за що своє? І я був би дуже задоволеним, якби мені це хтось пояснив.
Я залишився в країні, тому що тут мої тварини.

Їх понад 170, не враховуючи тих, кого ми підгодовуємо на вулиці. І якби я поїхав і забрав їх усіх з собою, то їх би за кордоном приспали. У більшості з тих, хто воює, такої ху..і немає. І от мені цікаво: а чому ви залишились тут і за що ви воюєте? Які ваші аргументи?».

Парадокси обраного шляху

Отже, парадоксальна позиція — стратегії, котрі можуть угробити, — це ті, котрі в певний час підняли на вершину. Але усвідомлення того, що їх потрібно змінювати, так і не прийшло. Бо складно, адже завдяки їм ти отримав перемогу. Це те, що називають історією успіху.

Як показала наша дійсність, проблемою більшості українських президентів було те, що вони, ставши біля керма держави, намагалися запустити свою минулу історію успіху в корпоративній чи будь-якій іншій позиції.

Сьогодні Україна перебуває в дуже жорсткій кривавій трансформації. Не будемо одягати згубні рожеві окуляри й скажемо прямо: результат може бути різним: або переродження і поява нової Другої республіки або, на жаль, розпад.

Але застарілими існувати в інфантильному просторі, за давніми історично лекалами Грушевського, в сучасному світі Україна не може.

І понад 30 останніх років незалежності, по суті, можна розглядати і як епоху національного відродження, і як епоху деградації. Ще один парадокс у тому, що й для першого, і для другого є докази.