Столітнє змагання за Україну та її церкву: доля родини протоієрея Микити Кохна. Частина друга

Закінчення. Початок у номері «України молодої» за 10 січня

Михайлівська парафія у Хлистунівці була розколота агітацією московського попа.

Парафія велика, початки виявилися дуже важкими, й багато праці поклав отець Микита, поки привів громаду до повного об’єднанння.

На цю парафію у 1924 році, на храмове свято на Михайла, був запрошений колишній прем’єр-міністр УНР, ідеолог УАПЦ Володимир Чехівський.

Своєю проповіддю Володимир Чехівський справив на парафіян дуже сильне враження під час літургії і своїми промовами під час парафіяльного з’їзду.

На цій парафії отець Микита Кохно прослужив пів року, і до нього приїхала делегація вірян УАПЦ з Мар’янівки, що біля Шполи.

Мар’янівські парафіяни прохали отця Микиту врятувати їхню парафію, бо священник, який служив там раніше, публічно, під тиском совєцьких безбожників, зрікся свого сану і там же вів страшенну антирелігійну пропаганду. І отець Микита Кохно дав їм свою згоду, жаліючи парафію і людей.

Надзвичайно складно було починати все з нуля на новій парафії, але за короткий час парафія оздоровилася. Отець Микита і тут не затримався, бо здійснював воістину апостольське служіння. Він передав парафію у Мар’янівці молодому священникові, який народився і жив у цьому селі.

Єпископ Черкаський Юхим Калішевський помітив, що переїзди з парафії на парафію дуже позначились на здоров’ї отця Микити Кохна та родини. Єпископ запропонував активному та невтомному отцю Микиті дві хороші парафії в Черкасах і в містечку Млієві. У 1925 році отець Микита з родиною переїхали до Млієва.

Як згадувала Віра Кохно, у Млієві
«...була прекрасна церква, чудовий хор, а головне — населення було національно дуже свідоме. З цього ж села походив титар Данило Кушнір, який став жертвою польських єзуїтів і про якого згадує в «Гайдамаках» Т. Г. Шевченко».

Відтак, у Млієві протоієрей Микита Кохно був причетний до канонізації і церковного пошанування священномученика титаря Данила Кушніра, більш відомого в народі як святий Данило Мліївський.

Родина отця Микити мешкала у хаті на церковному подвір’ї, і тут 22 вересня 1925 року в отця Микити та пані Віри народилася донечка Катерина.

У Млієві, здавалося б, священник з родиною могли знайти спокій, але спокій був коротким. 1926 року єпископ Юхим (Калішевський) благословляє протоієрея Микиту Кохна рятувати парафію УАПЦ в селі Ташлик біля Сміли.

У Ташлику сектанти спалили хату і подвір’я місцевого голови Смілянської ради парафій УАПЦ. Ці ж сектанти погрожували вбити отця Микиту Кохна.

Отець Микита був дуже дисциплінованим і корився волі єпископа, а ще більше боліла йому справа церкви, і він дав згоду прийняти цю парафію. Йому вдалося і тут своїм авторитетом і послідовним ревним служінням зліквідувати секту та розколи.

Митрополит Василь Липківський.

У 1927 році отця Микиту Кохна призначено настоятелем «Грецького» Різдва Пресвятої Богородиці кафедрального собору в місті Зінов’євську (нині Кропивницькому) й обрано головою Зінов’євської церковної округової ради УАПЦ. Священник із дружиною і трьома дітьми знову переїздить. Тепер уже до Зінов’євська, тобто сучасного Кропивницького.

17—30 жовтня 1927 року отець Микита Кохно як делегат бере участь у Другому всеукраїнському православному церковному соборі УАПЦ.

На цьому соборі з посади митрополита Київського і всієї України був усунутий отець-митрополит Василь Липківський. Замість нього на цю посаду обрали митрополита Миколу Борецького.

Отця Микиту постійно переслідували професійні войовничі совєцькі безбожники і комуністи. Також за наклепами комуністів його заарештовували у 1927 році під час служіння у Зінов’євську і кинули до в’язниці.

Митрополит Микола Борецький.

У 1928 році отець Микита Кохно запросив з архієрейським візитом до Зінов’євська у храм Різдва Пресвятої Богородиці митрополита Київського і всієї України Миколу Борецького.

Це був знаковий візит, адже до обрання на київську кафедру владика Миколай був єпископом Зінов’євським.

У 1930 році він залишає своє служіння у Зінов’євську і на прохання владики Миколи Карабіневича переїздить з родиною до села Городецького на Уманщині, де став настоятелем Покровського храму.

У Городецькому діяльного українського священника помітили чекісти і за активну проповідь Євангелія його вдруге заарештовують у 1930 році і кидають до в’язниці. Згодом отця знову відпускають на волю.

Наприкінці 1931 року Старокиївська парафія обирає і запрошує отця Микиту Кохна на настоятеля Софійського собору в Києві. У січні 1932 року він з родиною переїздить до Києва і стає настоятелем Софійського собору.

У червні 1932 року друг юності отця Микити Кохна — митрополит Харківський і всієї України Іван Павловський, предстоятель Української православної церкви, запрошує отця з родиною переїхати до Харкова. У той час Харків був столицею підбольшевицької України.

На посаді настоятеля Софійського собору в Києві отця Микиту Кохна змінив архієпископ Юрій Міхновський, а сам отець Микита був призначений настоятелем Воскресенського кафедрального собору УАПЦ у Харкові, де співслужив владиці Івану Павловському.

У Харкові протоієрея Микиту Кохна обирають членом Всеукраїнської православної церковної ради — керівного органу Української автокефальної православної церкви.

Митрополит Іван Павловський.

Під час Голодомору 1932—33 років карателі з НКВС видають наказ із забороною пускати до храмів голодуючих і надавати їм допомогу.

Попри цю заборону, митрополит Харківський та всієї України Іван (Павловський) та протоієрей Микита Кохно організували у Воскресенському соборі у Харкові підпільну їдальню для сотень голодних українців, яким вдавалося втекти до Харкова з оточених і приречених російськими окупантами на смерть голодних сіл.

Під час німецької окупації в Харкові відбулася виставка про злочини російсько-більшовицьких окупантів, там кілька вірян УАПЦ свідчили, що їм вдалося врятуватися від Голодомору завдяки підпільній їдальні у Воскресенському соборі.

Через донос російські карателі викрили підпільну їдальню, і всіх, хто там був, арештували. Не уникли арешту й митрополит Іван (Павловський) і отець Микита Кохно, хоч незадовго їх відпустили на волю.
Воскресенський кафедральний собор у Харкові безбожники знищили у 1934 році.

У 1933 році, під час Голодомору в Харкові, родина отця Микити насилу врятувалася від голоду. Пані Віра, щоб прогодувати дітей, збувала на ринку останні цінні речі, купуючи на базарі хлібні недоїдки.

Діти отця Микити та пані Віри на власні очі бачили злочини большевиків, тисячі мертвих українців, заморених голодом, чиї трупи валялися на вулицях Харкова.

Валентин Кохно.

У 1934 році совєцький уряд України переїздить із Харкова до Києва, і Київ стає столицею підбольшевицької України. У 1935 році митрополит Іван Павловський теж переїздить до Києва і як предстоятель стає митрополитом Київським і всієї України.

Отець Микита Кохно залишається у Харкові і з весни 1935 року він — священник храму села Солоницівка, коло Харкова, де була потужна парафія УАПЦ.

11 січня 1936 року отця Микиту Кохна заарештували карателі Харківського обласного управління НКВС. Звинувачували його в тому, що, нібито, знаючи про терористичні висловлювання свого оточення, не повідомив про це НКВС. Тарас Кохно згадував, що перед арештом його батько, отець Микита, служив настоятелем у храмі УАПЦ на Основі у Харкові.

На час арешту отець Микита мешкав з родиною у Харкові на вулиці Пролеткульту, 39, нині це вулиця Бестужева. На цій же квартирі з ними мешкав ще один священник УАПЦ — протоієрей Андрій Кухаренко, настоятель Миколаївського храму УАПЦ в селі Вільшані на Харківщині, якого теж арештували совєцькі карателі. У отця Микити та отця Андрія одночасно чекісти проводили обшук.

Як свідчить син отця Микити — Тарас — написав донос на батька у НКВД єпископ УАПЦ Володимир Бжосновський, він же свідчив проти отця Микити Кохна під час судових засідань.

29 березня 1936 року спеціальна колегія окупаційного Харківського обласного суду засудила отця Микиту Кохна за статтею 54—12 Кримінального кодексу УРСР до 3 років в’язниці.

Чекісти вивезли його до концентраційного табору в Росії біля станції Вяземська у Хабаровському краї. Звідти він ще надіслав родині кілька листів.

За активну проповідь Христа і за те, що не зрікся свого священного сану, карателі вже у концтаборі повторно засудили до 25 років ув’язнення без права листування.

На мові совєцьких карателів оте «без права листування» означало смертний вирок. За віру Христову і Україну розстріляний у засланні, ймовірно, у 1938 році.

Напередодні розвалу імперії зла — Совєцького Союзу — генеральна прокуратура починає перегляд справ репресованих українців. Це була одна з вимог політично активних українських організацій, які виникали на хвилі «пєрєстройкі».

Тож 12 серпня 1991 року, за трохи менш як два тижні до проголошення відновлення Незалежності України, совєцька прокуратура реабілітувала отця Микиту Кохна і визнала його невинним у вчиненні так званих злочинів.

Але чи треба комусь ця так звана «реабілітація», здійснена комуно-фашистським людиноненависницьким режимом?

Кому потрібна ця «реабілітація» жертви вбивства, яку проголошують убивці й окупанти? На жаль, така реаблітація не поверне нам світоча Української церкви, активного, освіченого, щиро віруючого священника Микиту Кохна, не поверне і мільйони українців, закатованих, знищених і вбитих Голодомором, організованим російсько-большевицькими окупантами.

Так само большевики вбили і друга отця Микити Кохна, митрополита Івана (Павловського), якого чекісти арештували 1936 року і вивезли до Казахстану, де його закатували за Христа і Україну.

Родина священника-мученика Микити Кохна лишилася напризволящє. Большевики просто викинули бідну паніматку Віру з трьома малими дітьми на вулицю помирати з голоду.

Тарас Кохно.

Добра парафіянка УАПЦ у Харкові і справжня християнка Катерина Гаращенко прийняла в свою хату родину отця Микити, виділивши їм одну кімнату.

Знайшлася ще одна добра людина, яка прийняла Віру Кохно на роботу санітаркою. Згодом паніматка Віра знайшла додаткову працю архіваріуса в Харківському музеї. Свою матір діти не бачили місяцями.

Щоб утримати родину, паніматка Віра працювала довгі години без вихідних днів. Ішла на роботу — діти ще спали, поверталася додому — діти вже спали.

Лишала на столі щоденно три рублі на харчі й коротку записку з переліком необхідної роботи.

Діти мусили розпалити чавунну пічку, зварити їсти, прибрати хату, виконати шкільне домашнє завдання та йти до школи, і все це з молитвою. За старшого лишався Валентин. У той час йому було тринадцять років.

Щоб полегшити матеріальний стан родини, в час літніх канікул щороку діти їхали по селах до своїх далеких родичів.

І в цьо­му випадку Валентин був за старшого — мусив знати, на який потяг сідати, де треба робити пересадку і головне — куди їхати.

Кожного літа Валентин Кохно шукав якусь роботу, щоб заробити копійку. Ще підлітком працював на залізниці: викручував свердлом дірки в залізничних рейках, розвантажував вапно з вагонів. Більшовики любили і шанували експлуатацію дитячої праці.

Школярі-піонери, довідавшись, що Валентин, Тарас і Катерина — діти священника, та ще й репресованого, — не давали їм проходу. Дражнили, штовхали, били по обличчю, злорадно втішаючись, реготали.

Часом, зваливши когось із малих Кохнів на підлогу, били ногами, а він, затуливши руками обличчя, не боронився, лежав і тихо молився, аж поки задзвонить дзвінок на урок.

Ще п’ять років поневірянь у совецькому Харкові насилу пережила родина Кохнів практично у підпіллі, як і вся щира, національно свідома українська громада у Харкові напередодні Другої світової війни.

Із відступом сталінських військ із Харкова і приходом німецьких окупантів 24 жовтня 1941 року відроджується у Харкові українське життя.

Відкриваються українські храми, відроджується Українська автокефальна православна церква, відкриваються «Просвіта», книгарні, газети, тощо.

Родина Кохнів одразу спричиняється до відродження українського життя у Харкові. Віра Кохно стає організатором та керівником церковного хору в Харкові.

Одного разу в 1942 році хор пані Кохно співала на літургії, на якій правив єпископ Переяславський Мстислав (Скрипник).

У складі розвідки 6-ї танкової армії вермахту до Харкова прибуло багато українців, зокрема ветеранів Армії Української Народної Республіки, які бачили свою службу у вермахті як продовження боротьби проти російсько-большевицьких окупантів, щиро боролися за Незалежність України.

Брати Валентин і Тарас Кохни познайомилися з цими українськими вояками і з часом були мобілізовані до розвідки 6-ї танкової армії.

Разом з німецьким військом родина Кохнів відступає на Захід, бо розуміють, що большевики, які стратили отця Микиту Кохна, їх не пожаліють і теж репресують. Відтак родина опиняється у Німеччині, а згодом здобуває статус біженців і переїздить до Сполучених Штатів Америки.

У США Валентин Кохно здобув освіту інженера-електрика і все життя працював у будівельному бізнесі. Як згадують його друзі, Валентин був здібним електриком і його проєкти були зроблені завжди вчасно, без помилок, і фінансово успішні. Два з них тепер прикрашають набережну міста Чикаго.

Понад п’ятдесят років від дня заснування Валентин Кохно був активним членом Братства митрополита Василя Липківського у Сполучених Штатах Америки. Останні двадцять років виконував обов’язки голови Братства.
Стараннями пана Валентина було видано багато книжок в Україні, серед них — «Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ», «Другий Всеукраїнський Собор УАПЦ», «Благодатність ієрархії УАПЦ 1921-го року», «Іван Теодорович, Архієпископ УАПЦ в Америці і Канаді».

Тарас Кохно у Німеччині в Мюхені навчався у Технологічному університеті, а у 1952 році виїхав до США. Згодом навчався в Університеті Міннесоти на факультеті електричної інженерії, а потім у Іллінойському технологічному інституті.

Близько 50 років Тарас Кохно працював інженером-електриком, серед них 30 років — на посаді головного інженера фірми, у якій проєктував і будував великі летовища, лікарні, хмарочоси, готелі у США і за кордоном, зокрема у Саудівській Аравії, Індонезії, Єгипті, Іраку, Південній Кореї, Сінгапурі, Гонконгу.

Валентин і Тарас Кохни були засновниками парафії Святого Андрія Первозванного у Блумінгдейлі, штат Іллінойс.

Дочка отця Микити та Віри, Катерина Кохно, ще у роки Другої світової вчилася у медичному інституті, а під час евакуації у Мюнхені навчалася в Українському вільному університеті, де, зокрема, захистила дисертацію на тему критичного аналізу основ совєцького комунізму.

У США з 1950 року Катерина Кохно продовжила навчання у Колумбійському університеті в Нью-Йорку і після цього понад пів століття працювала професором у різних університетах США.

За свої наукові досягнення пані Катерина Кохно мала низку нагород від президента США. Дружина отця Микити Кохна — Віра — померла і похована у США, так само у старості упокоїлися її діти, Валентин та Катерина.

Середній син Тарас Кохно мешкає у Чикаго і у 2023 році відзначив столітній ювілей. Нині у США живуть онуки, правнуки та навіть праправнуки Микити Кохна — українського священника-мученика, який приніс себе у жертву за Христа, Україну та Українську православну церкву.

В Україні до видання готується книга спогадів Валентина, Тараса та Віри Кохнів. Книга, яка дозволить українським читачам з перших вуст — крізь призму життя, боротьби, перемог та трагедій однієї української родини пізнати історію багатостраждального українського народу у ХХ столітті.

Андрій КОВАЛЬОВ, голова Громадської ініціативи «Історія УАПЦ», кандидат політичних наук, офіцер Збройних сил України