Владна гойдалка турборежиму: Зе-блукалі між переправами

У суспільстві витає ідея потреби створення уряду національної єдності з представників усіх політичних фракцій парламенту для того, щоб влада була спроможна ухвалювати проривні, нехай і непопулярні, рішення.

Йдеться про те, що це має бути технічний уряд, відповідальність за роботу котрого повинні нести всі політичні, парламентські сили. Така собі своєрідна військова коаліція.

Щоправда, вона мала б діяти як мінімум іще два роки тому.

А хто має очолити — чи безпосередньо самі лідери «ЄС», «Голосу» або ж «Батьківщини», чи представник однієї з цих партій, — це вже питання політичних домовленостей.

Отже, прихильники нової політично-управлінської конфігурації вважають, що доки влада не усвідомить потреби в такому дієздатному утворенні заради виживання держави, доти в нас наростатимуть, а не зменшуватимуться проблеми.

Звісно, рейтинг влади падатиме далі, бо для багатьох українців уже давно стало очевидно, що наші політики здебільшого зацікавлені у збереженні власної п’ятої точки, а не держави.

І цей, 2024-й, рік приречений стати тим періодом, коли можна і треба переходити до політики здорового глузду, хоча б тому, що вичерпується термін повноважень структур влади, обраних у 2019 році. І якщо через війну неможливо провести нові вибори, то альтернативою їм міг би бути інструмент національної злагоди.

Так виглядають теорія і обґрунтування необхідності створення уряду національної єдності.

Хоча якщо говорити про дійсність відповідально, то сьогодні вже не про єдність, а про уряд національного порятунку треба ставити питання.

А тут іще й атака колективним Заходом хуситів підсилила потребу промити вітчизняних політиків під таким контрастним політичним душем та знайти відповіді на нові запитання-виклики.

Нагадаємо, авіація та бойові кораблі США й Великої Британії в ніч на 12 січня завдали ударів по військових об’єктах угруповання хуситів у Ємені, які за підтримки Ірану в останні півтора місяця розгорнули полювання на торговельні судна в Червоному морі й фактично блокують морську торгівлю.

Так от, а чому Захід так не атакує агресорів України? Окрім того, що ми бачимо — внутрішні гальма загіпнотизованості путіним наших партнерів, — є відповіді й у системі нашої влади.

Можновладці морально виглядають і поводяться, як підлітки. У чинної влади кипить юнацький егоцентризм, і тому вона вважає, що світ обертається навколо неї.

Але правда полягає в тому, що наш регіон для Заходу саме сьогодні ще не проблема — нагальних економічних інтересів на нашій території наразі немає. А у Червоному морі вони є, і неабиякі.

Піратство хуситів завдає Заходу шкоди на багато сотень мільйонів доларів.

А наша проблема — то наша проблема, і розраховувати треба передусім на себе.

Хто винен у тому, що останні два роки, коли Захід нам давав чимало з того, що просили, зелена влада просила ракети, а не верстати для виробництва власних ракет?

А хто винний у тому, що не тільки Зе-влада, а й чимало її виборців — повні профани у світовій політиці і що вони взагалі не цікавляться політичною історією?

Інакше всі ці люди знали б, що допомога нам з боку Заходу — це джекпот, який можна або протринькати, або інвестувати. Ми обрали протринькати.

Світ Заходу — світ цинічних дорослих. У цьому світі кожен сам за себе й сам вирішує свої проблеми. Допомогу надають, коли або винні, або вигідно.

Тепер маємо реальність, коли Захід зайнятий Єменом. А Україна?

Бути інфантильним підлітком — надто дороге задоволення. Захід атакує Ємен. Захід цікавить Ємен. Це реальність, приймайте її. Але ж чи можливо, щоб інфантильна влада прийняла цю незрозумілу для неї реальність?

Непопулярний статус-кво

Водночас схоже, що в обгортку уряду національної єдності можна загорнути шлях переходу влади Зе до виборів, куди без особливих зусиль штовхатимуть чергові помилкові рішення чинних керманичів. Така собі своєрідна фіксація статусу-кво.

Стратегія ведення війни — однобока. Точніше, її взагалі немає. Діємо ситуативно. Московити як вели, так і ведуть і нав’язують нам ролі в їхніх сценаріях.

І якщо путін добиватиме ракетами й дронами всі міста й села, як він методично це й робить, то кого тоді захищатимуть ЗСУ в місцях безпосередніх зіткнень з окупантами?

Може, історія про новий Єрусалим на півдні України не така вже й утопічна? У той час, коли московія налагодила масштабне штампування ракет, в Україні мляво робили вигляд запуску свого виробництва, хоча, окрім державних підприємств, це готові робити й невеликі приватні компанії.

Заради справедливості варто зазначити, що питання посилення захисту, налагодження випуску власної зброї серйозно не вирішувалось усі 10 років війни!

Можливо, наша влада пообіцяла союзникам, що не буде масово озброюватись, запускати виробництво? Тому, ймовірно, за умовами отримання допомоги від друзів, ми не могли закуповувати в себе ж.
Незабаром і про це правда випливе.

Турборежим

А тим часом Україну знищують у турборежимі.

Хоча на заході країни є чимало різних невикористаних підземних об’єктів радянської доби, розрахованих на бомбардування, на яких можна було б уже давно розгорнути виробництво такої потрібної нам зброї.

Знищили єдину в світі «Мрію».Водночас КБ «Луч» збанкрутили, уперше з 2014 року підприємство не отримало від Міноборони замовлення на протитанкові ракетні комплекси.

М-ТАС — підприємство з виготовлення якісної термобілизни для ЗСУ — розбомбили. На ТОВ «Київгума» — єдиному виробнику аптечок для ЗСУ — обшуки СБУ паралізували роботу.

Хто там наступний для підриву обороноздатності?

Після масованої ракетної атаки України, удосвіта 13 січня, виявилось, що нам не просто, а катастрофічно не вистачає засобів оборони. Із 40 різновидних ракет ми збили 8, а 20 «приземлили» далееко від цілей за допомогою РЕБ.

Правда гірка. Її гіркота полягає ще й у тому, що вся чинна влада — слабкий ланцюг держави, тому скрізь і рветься. Одні в Міноборони «спіонерили» гроші, другий — штурмує позиції без арти і дронів.

Марафон розказує, що у нас краще не буває, але кудись поділись бійці — треба всього 500 тисяч нових, і ніхто не каже, що, поки тих, хто на «нулі» не озброїти та не забезпечити всім необхідним саме зараз, будь яка мобілізація — це постачання оркам у тир нових мішеней.

Перманентний злив

Росія планує у 2024 році використати до 5 мільйонів снарядів. Україна — не менше 1 мільйона безпілотників. Хоча потрібно для стратегічного балансу хоча б 3 мільйони. Їх немає, бо, кажуть, немає коштів? Як і на мобілізацію, про що сказав міністр фінансів Марченко.

Звісно, будь-яка мобілізація — це гроші, зброя і реальна підготовка бійців. Влада має говорити людям: ми будемо мобілізовувати громадян, ми будемо виплачувати «отаку» зарплату й забезпечимо «отаким» озброєнням.

Якщо держава цього не говорить, то відсутність комунікації, що й продемонстрував відкликаний законопроєкт про мобілізацію, нічого іншого, крім обурення, підозр і сумнівів, не породжує.

Бійці мають отримувати гідну оплату за свою мужність і жертовність. Наші захисники повинні бути дуже добре озброєні, бо ми не московити, щоб нас використовували як гарматне м’ясо. А якщо це хтось робить, він мусить нести за це публічне покарання.

І потрібна цивілізована, ефективна система мобілізації. Якщо за гіпотетичними вояками ходитимуть по вулицях і ловитимуть усіх підряд — це ще більше знищуватиме й без того слабку систему комунікації між цивільними та військовими і, звісно, ні до чого доброго не приведе.

Узагалі, воювати в ХХІ столітті м’ясом — це злочин. Для цього є високоточна техніка, дрони, літаки. Точніше, мають бути. Але їх катастрофічно не вистачає. Як і спальних комплектів, на котрі посеред зими знову громади гроші збирають.

Водночас в Україні нараховується 1 мільйон кадрових військових, а на фронті — декілька сотень тисяч вояків, більшість з котрих не обирали фах військового.

Коли держава перестає захищати і дієво представляти інтереси громадян, тоді її існування для чималої частини її ж мешканців, на жаль, перестає бути актуальним. Якщо влада лише про себе дбає, то й кожен пересічний — також лише про себе. Це обурливо, гірко, однак — які реалії, така й відповідь суспільства.

Вочевидь політика управління і військового керівництва запустила бацилу недовіри усередині суспільства. А на Заході подібний процес почався ще напередодні осені 2023 року, після невдачі літнього контрнаступу, саме тоді, коли віра західних експертів до нашого главкома Валерія Залужного дещо похитнулась.

При тому, що Захід і його інститути моделювання війни не хочуть визнавати й свою відповідальність за невдалу стратегію планування та реалізації контрнаступу ЗСУ з обмеженими можливостями та урізаними ресурсами.

Коні на переправі?

Однак головною проблемою залишаються якість і адаптованість до змін ситуацій політичної влади України. Але чомусь навіть спроб осягнути це не видно.

Навпаки, давно з’явилося стійке відчуття, що країну послідовно зливають. То, може, цих «коней», які не тягнуть, поміняємо, бо до «переправи», на якій їх нібито «не міняють», ми можемо не дожити.

Адже чим довше триватиме війна, тим більше буде нових ризиків втратити повністю державність, а в авторитарних держав з’явиться ще більше впевненості, що все можна вирішити жорстокою силою.

Система чинної влади слабка в період війни, бо не вміє аналізувати, прораховувати наслідки своїх слів та дій. Вона не здатна на нестандартну стратегію, проривні рішення. Однак, очевидно, саме така влада в Україні необхідна закулісним гравцям.

А тому або ми під час війни змінюємо систему разом з усіма обраними, або продовжимо ставити подібні запитання та робити подібні закиди до моменту, коли в них уже не залишиться сенсу.

Бо насправді цьому світові начхати на Україну. Війни були до нас і будуть надалі, незалежно від нашого існування як держави. І значення України, про яке медово мовлять наші союзники, — просто «казка», ще одна «тепла ванночка».

Отже, порятунок вимагає від відповідальних осіб нашої держави серйозних переформатувань. Якщо не радикально кадрових, то світоглядних: дорослих, тверезих і болючих.