Мамай, Хронос і Кайрос: по рядках, як по струнах

У сьогоднішній українській поезії — та й у прозі також — доволі складно назвати професійних письменників, які б тривалий час працювали однаково якісно і кількісно.

Маємо доста прикладів, коли талановиті доробки настільки скромні, що й десяток віршів упродовж року вважаються справжнім творчим подвигом.

І навпаки: окремих «майстрів пера» настільки накриває «дев’ятий вал» написаного, що за ним часто навіть не видно їх самих.

На щастя, завжди є винятки, як-от Ігор Павлюк, який останні тридцять років неухильно підтримує заданий ним же високий якісний регістр написаного і надрукованого. Чергове підтвердження — нова книга поезій «Танець Мамая» (К.: Саміт-Книга, 2023); вірші, написані впродовж 2017–2022 років.

Сюжетна архітектура збірки — 25 (!) розділів, кожен з яких слугує структурним фундаментом, з якого «виростають» наступні поетичні «поверхи». У вершині поетичного кута — Господь, Біблія, Голгофа, Почайна, Україна й неперехідні Всевишня Любов, Віра, Надія.

Символи-образи, через які автор поетично рефлексує на сучасні події та дати. Водночас, у рядках і між ними, виникають протиставлення — Юда, Каїн, Антихрист, Зло, Пітьма, Зрада.

Вишукана поетична мова — світла й прозора, густо помережана епітетами-метафорами. Рядки, мов натягнуті струни, тримають читача у творчій напрузі. І — годі передбачити-спрогнозувати несподівані завершальні строфи-акорди, котрі сягають вищих філософічних рівнів.

У перебігу читання згадалися картини незабутнього художника-поета-футуриста Давида Бурлюка, у творчості якого козак Мамай — один з головних персонажів: із бандурою в руках, зачіскою-«оселедцем» і, звісно, незмінними кониками та курми, яких художник відверто обожнював.

На обкладинці Павлюкової книжки Мамай геть інший — танцює. Ні, це не дискотечний варіант, а динамічний образ героя українського фольклору — мудреця, воїна-захисника, співця, оповідача.

Саме таким постає він у розділі «Привид Мамая»: «Вмирати не вміє... / Він між пеклом і раєм... / Щось у ньому від Бога / Щось у ньому від крука»:

То співає, то б’ється,
То сміється, то плаче,
Як поранена птиця,
Характерник козачий.

Дати написання заголовного вірша циклу (13 листопада 2008–24 лютого 2022) засвідчують його еволюцію, де крапку поставив початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну.

Із «Мамаєм» дещо перегукується вірш «Шаман племені Тумба-клумба», головний герой якого «молився віршами до Бога, / Він душі предків поіменно знав». Хоча між їхніми «авдиторіями» — суттєва різниця. У Мамая — справжні українці, у Шамана — духовні канібали, торгаші, які «не чують сивого шамана. / Вони зліпили ідола з вождя». І зрештою — «свого шамана Тумба оббрехали / І обплювали... / Потім розп’яли...». Таким чином образ Мамая слугує своєрідним духовним стрижнем, осердям, що тримає на собі текстовий «вантаж» всієї книги і навколо якого згруповані ті чи ті розділи.

З’являється Мамай і в поемі «Степ», разом із... Буддою. За його визначенням, вони земляки, тобто, земляни, «спільної природи». Одначе доля обох не вельми світла, а навпаки — трагічна, принаймні, так її побачив поет.

В останніх рядках «немає Будди, / І Мамай вже стерп...». Натомість — «Постане Баба. / Добра. Кам’яна. / Обабляться і будди, і мамаї. / А горизонт — як проклята струна... / Ніхто на ній і ноти не зіграє».

Утім, для песимізму небагато місця. Оптимізму значно більше:

Це сирени не ті...
І війна не Троянська.
Хоч війни
Всі подібні —
Мов кров, —
За Ітаку атака, чи ні.
Пенелопа чекає?
Європа?
Чи Азія рвійна?
У сирен тих і нинішніх
Схожі смертельно пісні.

Це рядки з вірша «Сирени і дзвони», що відкриває однойменний розділ. Саме в ньому найбільш густа концентрація теми сьогоднішньої війни, хоча до неї автор звертається в багатьох інших поезіях — безпосередньо чи опосередковано, і саме ці твори — найточніші індикатори його душі, яка неймовірно болить і благає захисту й порятунку: «Повний Місяць пахне соком вишні. / На душі за Євою печаль... / В час оцей надія на Всевишнього, / Не на людський розум, / Не на сталь».

При цьому поет успішно уникає патетичної риторики, закликів, окличних знаків — натомість переважають внутрішній драматизм, духовна напруга, точність і оптимізм у висновках: «Не у космосі безмежнім, не в сільській яскині — / У підвалах «Азовсталі» доля людства нині... / Хто з ракетою приходить — від ракети згине. / Маріуполь. Доля Людства в серці України».

Поруч — розділ «Квіти мінного поля», вірші якого поглиблюють воєнну тему, однак з більш чуттєво-сентиментальним відтінком:

З бомбосховища тіла метелик мрій
Полетить на зорю
й розтане.
Квіти мінного поля
старі-старі
І різкі —
Мов душевні рани.
І собаки, як люди,
Блукають сумні.
Розміновують даль
солдати.
Ми на мінному полі тепер не одні.
Але добре, що ми крилаті.

Природно, що у важкі хвилини поет звертається до образу мами, присвячуючи їй особливо болючі і щемливі рядки. Він, поет, виростав сиротою, що наклало на його душу й серце вічний відбиток печалі.

У вірші «Сентиментальне» зізнається: «Не вмію я нічого не робить... / Пишу листи до Бога і до мами».

І як неминучий висновок: «А ти лежиш під каменем, красива, / Вже стільки літ, як я в житті земнім... / На жаль... чи благо... не ставалось дива — / Ти не прийшла... / До тебе йти мені».

Один із провідних художніх образів, притаманних Павлюку-поету, — Час. У найрізноманітніших його проявах і вимірах. Як Хронос, що уособлює абстрактність, початок і кінець, чи як Кайрос — бог випадку і конкретики — у їх протиставленні і поєднанні.

Автор оперує не тільки трьома традиційними часовими формами — минулим, теперішнім і майбутнім, а й поза-, між- та суччассям (останнє — назва окремого вірша).

Завдяки «машині часу» поет миттєво долає не тільки роки і століття, а й космічні парсеки, аби уявою-думкою сягнути глибин Всесвіту, звідти поглянути на подолані відстані, рідні Україну, Полісся та Волинь, спробувати зрозуміти й осягнути власне місце і значення в безкінечному часовому просторі.

Тобто, він завжди космічно-заземлений, піднесено-побутовий, водночас — відкрито-загадковий, що додає рядкам особливого шарму.

Часові розсипи притаманні всій книзі: «І стогне щось — минуле у майбутнім... Народи нас, Всесвіте, зворотно!.. В мені усі віки, Всі простори, Сльозини... А я — мов журавель Часів Адама... Плаче, не встигаючи, годинник». Цитати можна продовжувати.

Показово, що саме перший розділ збірки під назвою «Колодязь» має яскравий часовий «окрас», а образ колодязя в однойменному вірші поет асоціює із собою:

П’ю зорі із себе,
Допоки хвататиме сил.
Я трохи колодязь.
Приходьте попити.

А безпосереднім побутовим предметом для образного узагальнення слугує саме годинник:

Йде годинник старенький
Новесенький час
виробляти,
Де життя вже таке,
Що не хочуть сліпці
прозрівати.

У часових параметрах поет напрочуд різний: то піднесено-ліричний, то непримиренно-гострий, то рвучкий, запальний, непоступливий або мінорний, задумливий... Але завжди — надзвичайно чутливий до плину годин, днів, років... Надто в роздумах про важке воєнне сьогодення:

А годинник старенький
Тітікає...
Вічно байдужий,
Час розлитий кругом —
Наче крові калюжі.

І, як зізнається поет, він сам «став санітаром у цих боях / За вічний початок світу». На «часовій» особливості поезії Ігоря Павлюка у передмові наголошує критик Дмитро Дроздовський: «Суб’єкт лірики маркує за власним відчуттям час навколо себе, а отже, з хроносу часова вісь перетворюється на «кайрос», тобто на емоційно пережитий і знаково маркований час, якщо відштовхуватися від цієї властивої давнім еллінам дихотомії».

Виокремлені у рецензії тематичні аспекти не дають, звісно, повної і вичерпної характеристики книги — вона багатопланова, має розмаїті грані, відгалуження, шари.

Єдине, чого в ній немає, — дна, яке б «заземлювало» і робило статичними рядки й строфи.

А бездонність у поезії — головна ознака її справжності.

Олександр ВЕРТІЛЬ