Що злить тих, хто приймає вогонь на себе

Коли повертаєшся з Бахмута, всі твої думки про тих, хто залишився назавжди на позиції та ніколи вже не обійме своїх близьких.

Збуджений мозок повторює багато картинок ротації, і пам’ять по колу повертає до перших днів виїзду, де на загальній світлині всі живі та здорові  і настрій в усіх побратимів — зробити свій важливий внесок для перемоги України.

Але всі ці позитивні очікування різко завершуються під час заходу до сектору оборони, і ти знову перебуваєш у стані гніву на світ, який говорить про перемогу, але незрозуміло, як діє для її досягнення.

Ти опиняєшся знову в ситуації, коли немає підтримки артилерії під час штурму, коли немає спецтранспорту для евакуації поранених, коли неможливо вивезти тіла побратимів з поля бою.

Є тільки речі, які дратують: коли з десяток перевіряючих з різних підрозділів тебе штурхають, щоб отримати цифри по втратах хлопців, але ці майбутні УБД відморожуються від рішень, як зменшити ці втрати. Їх це не цікавить.

Ти не розумієш того, коли бачення на лінії розмежування різниться з даними доповідачів командуванню, і це злить тих, хто приймає вогонь на себе.

Але на ці звернення МПЗ бригади (офіцер морально-психологічного забезпечення) тобі надсилає рекомендації від психологів — як управляти гнівом. На передовій позиції!

Можливо, і можна знайти сили, аби з цим упоратись, але є фрази, з якими ти вже ніколи не зрозумієш цей світ.

Коли серед побратимів, які загинули під час штурмових дій, двом з них дружини перед виїздом майже однаково вклали «мотиваційні» фрази з натяком на загибель...

Далі прірва...

Позивний «Кіт в берцях»,
Кліщіївка Бахмутського району Донецької області