Зе-проєкція безперспективності. Яким має бути кінець путінської війни?

Коли ж нарешті логіка візьме гору над абсурдом?

Тим більше в ситуації, коли політика чинної влади України постійно перебуває у розробці прицільного погляду кремля.

Остання велика пресконференція президента України Володимира Зеленського — тому чергове підтвердження.

Отже, путін з політтехнологами знали, що Зеленський проведе велику пресконференцію. Вони вирішили перед світовим медійним товариством підрізати її публічним засіданням колегії міноборони ерефії.

Кремль не лише вивчив психологічний портрет Зеленського, а й усе ще здатен запускати сценарії криз у Києві.

Актора-комедіанта Зеленського, який бурлеск перетворив на політику, сьогодні путін називає «київською адміністрацією». І подумки розправляється з «вискочкою» без анестезії манікюрними ножицями.

Заслуги минулого

Так, Україна та її президент у непростій ситуації: ослаблення допомоги колективного Заходу, кадрове оточення президента все більше ізолює його від суспільства, слухняний Кабмін — філія ОП, блокувальні дії західних кордонів України тощо.

Дехто з вітчизняних аналітиків вважає, що путіна бісить харизма й акторська майстерність Зеленського творити креативні меседжі, які донедавна тиражувала вся західна преса. Можливо.

Отже, загалом Зеленський нормально говорив на пресконференції, але все про минулі заслуги майже дворічної давності. Тоді ми вистояли під натиском масштабного вторгнення.

А що сьогодні? Ніяких планів, стратегій, конкретики. Жодного слова стурбованості щодо ситуації, скажімо, під Авдіївкою.

Хвалитись нічим? Конфліктом із генералом Залужним також не похвалишся. Хоча, ймовірно, успіхи головнокомандувача Залужного також у минулому? Можливо, він знав, як спинити ворога на початку, але не знає, як спинити цілком війну?

Цьому навряд чи допоможе масова мобілізація навіть усіх підряд чоловіків і жінок до 60 років, бо на московії людського ресурсу більш ніж достатньо. Окрім того, там достатньо й іноземних легіонерів, особливо з Африки, котрим москва щедро платить за участь у війні проти України.

Водночас війна не лише на лінії зіткнення, котру путін розтягує, наскільки може. Війна в усій Україні. Цілодобові обстріли ракетами й дронами усієї української території не вщухають, а посилились.
Одеса, Дніпро, Харків, Кривий Ріг, Херсонщина, Хмельниччина...

23 грудня у першій половині дня п’ять балістичних ракет летіли на Кропивницький. На Кіровоградщині їх знищили, але уламки наробили людям чимало біди.

У ніч на 22 грудня дрони «прогулювались» над Києвом, декотрі були знищені, а один просто влетів у житловий будинок густозаселеної частини столиці.

І так в Україні щодня, по декілька разів на добу.

То, може, вже пора використовувати технології як пріоритетну систему ведення війни дистанційно, що може суттєво покращити ситуацію?

А ті разові, фрагментарні успіхи українських операцій проти окупантів, котрими наші хваляться так, наче вже повністю москвію завалили, — краплини в морі порівняно з тим, скільки нам горя принесли й прагнуть нести москалі.

І в ситуації з інформуванням світу очільник кремля також намагався випередити Зеленського, аби змусити світову пресу писати більше про путіна та його плани. Певною мірою йому це вдалося.

Дивно, що команда українського президента, яка на момент пресконференції свого шефа вже мала повну інформацію про воєнну колегію на московії, не скористалася можливістю завдати удару у відповідь.
Зеленський промовчав. Хоча у спічі путіна чимало місця займала тема України.

Яким має бути кінець путінської війни?

Головний меседж Зеленського був: українці битимуться «незалежно від допомоги західних союзників і не будуть обговорювати жодні компроміси з територіальними поступками».

Тобто, мир неможливий, якщо росія не піде. Війна — до кінця, хоча Зеленський не знає, коли той кінець і як насправді він має виглядати.

Ми ж бачимо, що війна забуксувала. І ніхто не знає, що і як робити далі. Грати вдовгу — це моральне знищення і придушення.

Така перспектива викликала критичний резонанс втомленого суспільства. Водночас зростає невдоволення Зеленським та його командою.

Тому Верховного головнокомандувача взялася рятувати служба Буданова. Заступник керівника ГУРу Андрій Юсов видав чергове передбачення: мовляв, українська розвідка має інформацію, що путін уже не збирається воювати у 2025 році.

Звісно, якщо путінська армія покладе на полі бою всіх чоловіків і чимало жінок України репродуктивного віку, якщо, до всього, розтрощить тил, то який сенс воювати далі?

Щоправда, усі подібні попередні ворожіння на кавовій гущі від ГУРу виявлялись далекими від істини. Просто слова, котрі нічого не змінюють.

Однак не забуваймо і те, що ЗСУ ще не програли жодної великої битви. Навпаки, вони показали таку силу, відвагу і військову майстерність, знищивши майже 100% кадрової професійної армії росії, яка 24 лютого вторглася в Україну. Найбільш вражаючі битви й перемоги відбулися практично без західної зброї.

Оце мала б бути пряма відповідь путіну, який безальтернативно на колегії говорив лише про перемогу росії. Якби команда, яка готувала президента до підсумкового звіту перед журналістами, не мала таку низьку кваліфікацію.
Тепер про різкий контраст.

На пресконференції Зеленський різними завуальованими способами критикував головкома Залужного, демонструючи розкол між політичною владою та воєнним керівництвом. Якщо путін і чекав такого сценарію, то для Заходу це поганий сигнал в умовах боротьби за кошти для України.

Додамо, що путін говорив із Шойгу майже однаковим набором тез. Мовляв, росія як ніколи сильна, її армія найбільш боєздатна у світі, вона веде успішні наступальні дії в Україні, готова до глобальних викликів з новими ракетними комплексами, глобальним супутниковим угрупованням, принципово новими видами зброї й готовністю мобілізувати наступного року 750 тисяч солдатів. В основному добровольців і за контрактом.

Підозрілі владні «гаранти»

Загалом наші союзники — ангели-охоронці України та її народу. Але з ними є низка проблем, що наростають. Ці різні непорозуміння додають головного болю не лише президенту України, а й усім нам.

Проте стратегічно неправильно перекладати ці прогнозовані труднощі емоційно на голову суспільства. Це не консолідує навколо президента підтримку виборців. Навпаки, лише посилює недовіру, розчарування, невпевненість і критику за непрофесійність.

Отже, на старті підсумкового спічу перед журналістами президент Зеленський віддав належне державі та своїй команді. Потім — спецслужбам, ГУРу й ВМФ, які добилися перемоги в Чорному морі.

Але основою перемоги й рушійною силою війни є український народ та ЗСУ. І коли політики та керівники спецслужб вичікували, саме пересічні українці разом із ЗСУ в добровольчих загонах завдали найсильніших ударів по російських загарбниках.

Верховний головнокомандувач також знає, що війну неможливо виграти роз’єднано, в недовірі та окремими битвами.

Але президент діє по-своєму. Він категорично відмовився реформувати не лише свою команду, а й уряд. Для захисту своєї незрозумілої позиції Зеленський навів якийсь дивний аргумент, що саме його команда з 5-6 осіб є гарантом надходження всієї військової і фінансової допомоги Україні. При тому, що значну частину цієї команди постійно не просто критикують, а звинувачують у зловживаннях та корупції.

Саме ця невелика група чиновників, яка повністю керує кишеньковим урядом як власним внутрішнім підрозділом, — радикально проти створення технократичного Кабміну з антикризових професіоналів або уряду національної єдності.

Найгостріша проблема, що є серйозним викликом президентському повноваженню Зеленського, віддаляє від нього пасіонаріїв, прихильників та інтелектуальну опозицію, які готові до певних компромісів, але не можуть прийняти слабку лінію президента. Вони обиратимуть державу, її безпеку і виживання українського народу.

Президент упевнено рухається в напрямку певної ізоляції. Суспільні настрої все більше стають протилежними його поглядам. Критика наростає. Його команда не володіє жодною довірою і здібностями вести відкритий діалог із суспільством. Кремль неминуче це використає.

Проблема «НАТОзації»

За членство в НАТО потрібно боротися всіма можливими способами. Пропозицію колишнього генсека Альянсу Андерса Расмуссена надати ПДЧ Україні без окупованих територій закордонні експерти не вважають абсурдною.

Напевно, це неможливо зробити, але така тактика створила б передумовуі для більш глибокої дискусії з Брюсселем про входження України у військовий клуб Заходу.

Президент США Джо Байден, щоб зняти проблему створення заявки вступу України до НАТО на саміті у Вашингтоні наступного року, сказав, що це питання вирішиться тільки після завершення війни.

Проте, незважаючи на цю заяву, необхідно вести м’яку наступальну дипломатію, щоб Україна могла приєднатись до НАТО на основі спеціального договору, без статті угоди з невизначеними умовами завершення війни.

НАТО — не тільки військовий, а й політичний союз. Таке політичне рішення могло б вплинути на готовність путіна продовжувати війну. Зрештою, він нічого не міг і не може зробити з прийняттям до НАТО Фінляндії, довжина кордонів якої з росією трохи менша, ніж українська.

Політичний провал

У підсумку року — дослідження КМІС від 10 грудня, що показало різке падіння довіри до політики президента Володимира Зеленського.

У грудні 2023 року кількість тих, хто бачить у діях президента правильний розвиток України, знизилась до 54% з понад 70% минулорічних.

А прихильників політики Банкової залишилось іще менше — 13%.

Головне питання, на яке потрібно чітко відповісти радникам президента: що стало причиною такого обвалу довіри до керівництва держави, яке веде неймовірно жорстоку війну за виживання українського народу?

Сама війна, її жахи, втрати чи нездатність влади чути суспільство, вибудовувати інтелектуальні стратегії? А може, політизація воєнної стратегії й тактики, відсутність реформ, корупція, провали у зовнішній політиці?

І основна проблема — це невміння, неготовність швидко міняти стратегію війни у відповідь на глибоку реконструкцію воєнної політики росією.