Містечко Хансена: понад 300 родин переселенців зустрічатимуть Різдво у будинках від американського мецената

На перший погляд, нове містечко у селі Тарасівка під Києвом нагадує звичайний котеджний мікрорайон, що вже прийняв перших мешканців, але продовжує будуватися далі.

Тут неквапливо чистять від снігу тротуари кілька чоловіків, метушиться на дитячому майданчику команда юних футболістів, прогулюються з дитячими візочками молоді мами.

І якби на шляху не трапився численний гурт людей, які за списком отримують типову для війни «гуманітарку», можна було й не помітити біль і втому в їхніх очах.

Кожна родина, що отримала тут квартиру, пережила не одну трагедію, пов’язану з окупацією, обстрілами і втратою рідної домівки. Тепер у них є можливість не думати з відчаєм про завтрашній день.

Для мецената Делла Лоя Хансена, який допомагає українцям упоратися з лихом, принципово важливо, аби дах над головою отримали саме ті, хто його потребує найбільше.

Чотири черги надії

Марія Дмитрівна Стешенко до Тарасівки приїхала з донькою і 14-річним онуком Мишком. Окуповану Горлівку Донецької області вони покинули ще в далекому 2015 році.

До повномасштабного вторгнення жили у Нікополі, де родині надали помешкання в модульному містечку. Той час літня жінка спочатку пригадує з теплою посмішкою на устах (онук навчався у школі, родина була разом), але згодом на очах з’являються сльози.

Пані Марія каже, що напередодні великої війни тяжко захворів її чоловік і помер. А потім місто з усіх видів озброєнь щодня почали обстрілювати рашисти.

Аби врятуватися від них удруге, родина виїхала до Хмельницького, де рік оредувала квартиру. Потім у їхньому житті було ще одне модульне містечко, а вже після цього отримали шанс переїхати до селища під Києвом.

Квартирою вони задоволені. Тут є вся необхідна для побуту техніка, посуд, меблі, текстиль. Вартість комунальних послуг обіцяє компенсувати Київська ОВА.

Тому родинам лишається оплатити роботи щодо обслуговування території, а також вивезення сміття. На території є їдальня, де можна безкоштовно отримувати гарячі страви.

До того ж у містечку можна знайти волонтерську роботу, і тоді проживання буде повністю безоплатним.

Ялинка до свят у новому містечку вже сяє вогнями.

Проєктом американського мецената традиційно опікуються гуманітарні організації.

«Я дуже задоволений їхньою роботою, — розповів «УМ» управляючий В’ячеслав Рябоволов. — Самі телефонують із запитанням: «Чим ми можемо вам допомогти?». Причому абсолютно безкорисливо і без будь-якого піару. Був також випадок, коли чотири волонтери привезли 10 мішків картоплі і два мішки цибулі. Просто вивантажили і поїхали».

Сім’я Марії Дмитрівни відсвяткувала входини два тижні тому, коли у «Містечку Хансена» відкрили другу чергу новобудов. Загалом цього разу ключі від квартир до кінця року отримають 147 родин.

З особливим нетерпінням тут чекають заселення більш просторих 12 квартир, спеціально зведених для дитячих будинків.

Дітлахам, які переїхали на Київщину з «гарячих точок» України,
тут затишно і спокійно.

Як повідомила «УМ» представниця Делла Лоя Хансена в Україні та директорка благодійного фонду «Місія Хансена в Україні» Наталія Зубченко, фундамент першого котеджу в Тарасівці був закладений у травні цього року.

Будівництво велося за сучасними технологіями, тому вже у жовтні до містечка в’їхало 80 родин. Проєкт успішно розвивається далі.

Після того, як введуть в експлуатацію третю і четверту черги, тут мешкатиме 420 сімей. Наразі вже відкрили дитячий садок і планується будівництво школи на 600 учнів.

Є тут і чотири обладнані бомбосховища (всього, згідно з планом, у містечку буде 10 бомбосховищ), у яких до 21-ї години вечора та у вільний від «прильотів» час проходять різні заходи для дітей і тренінги для дорослих.

Подія, яку називають дивом

Лілія Соколова з чоловіком, двома доньками та мамою покинули Донецьк у 2020 році. Раніше не виїхали через бабусю, яка була прикута до ліжка і категорично відмовлялася залишити рідне місто.

Жили фактично мовчки, аби не видати свою прихильність до України. Втім, коли 95-літня жінка померла, родина підписала ДНРівський папір на згоду «про неповернення» й оселилася на власній дачі у селі Озерне під Лиманом.

Через два роки рашисти змусили їх покинути і це житло, оскільки під час обстрілів знесли два сусідні будинки. Прилетів снаряд і до них, проте дивом не розірвався. Родина ухвалила рішення виїхати до Луцька, оскільки до Озерного рвалися окупанти. Після звільнення села пані Лілія приїздила оглянути свій будинок і жахнулася. Кремлівські зайди винесли з оселі геть усе, а паркан вочевидь пустили на дрова.

Наразі в їхньому селі ЗСУ тримають оборону. Лиманський напрямок знову став однією з найгарячіших точок фронту. Надії на те, що побите і пограбоване житло вціліє, у Соколових немає.

За кілька років через біснування московитих вони двічі втратили фактично все своє майно, тому вирішили заповнити анкету для отримання житла від Делла Лоя Хансена.

«Нам ніколи в житті не щастило. Тобто ми ніколи нічого не вигравали, — каже пані Лілія. — Отож, заповнюючи анкету, на успіх особливо не розраховували. Аж раптом дзвінок! Нас привітали з квартирою якраз на Святого Миколая! Тепер ми дійсно віримо в те, що дива трапляються!».

Американський благодійник радо допомагає сім’ям з дітьми.

Скористатися подібним шансом може будь-яка українська родина, що виїхала з прифронтової зони або втратила у ході війни дах над головою. Наразі фонд отримав близько 9 тисяч заявок. Кандидатів обирає комісія, до складу якої входять чотири українці і четверо громадян США.

«Головним критерієм відбору є те, що заявники мусять бути внутрішньо переміщеними особами з 2022 року або двічі переміщеними з 2014-го, — каже Наталія Зубченко. — Найбільше приділяли увагу малозабезпеченим та багатодітним сім’ям і родинам, де є тяжкохворі або люди з інвалідністю. Йдеться також про ветеранів війни або ветеранів, які потребують реабілітації, сім’ї, рідні яких у полоні або загинули. Тобто тут мають проживати найбільш вразливі верстви населення і ті, хто найбільше потребує допомоги».

Надається житло у «Містечку Хансена» терміном на 5 років. Є надія, що за цей час війна скінчиться і держава разом з інвесторами знайде спосіб вирішити проблеми людей, які втратили свої помешкання. Але зведені у Тарасівці будинки й далі прийматимуть тих, хто потрапляє у скрутну ситуацію.

«Цей проєкт залишиться благодійним, — каже пані Наталія Зубченко. — У Делла Лоя Хансена немає комерційної мети. Можливо, виникне необхідність змінити функціонал містечка залежно від потреб. Будемо виходити з ситуації в країні, що складеться на той час».

З пекла — до раю

Лиман 75-річна Ніна Андріївна Гонтар покинула 15 вересня, коли там поновилися активні бойові дії. Жінка, можливо, й далі залишалася б у місті, але, оскільки є опікуном 15-річної онуки Насті, соціальна служба зобов’язала її виїхати до Києва.

Спочатку вони жили у гуртожитку, куди евакуйовують родини з гарячих точок фронту, але недавно отримали окрему квартиру в Тарасівці.

«Нас ніби привезли до якогось раю, — каже щаслива жінка. — Тут тихесенько. Є своя кухня, душ. А там було тіснувато. Людей — море. Усім потрібно готувати їсти, адже в основному приїжджають родинами. Не встигли ми зібрати свої речі, як на наше місце прийшла інша сім’я. Господи, це таке горе. Невже ж у того путіна геть немає в голові нічого? Хіба ж можна отаке творити?!».

На вулицях «містечка Хансена» — чисто і охайно.Чоловіки з числа ВПО прибирають сніг, чистять тротуари.

Будинок Ніни Андріївни у Лимані більше не придатний для життя. Під час обстрілів там знесло стіну, вікна і дах. Разом з Настею і 19-річним онуком Дмитром вони перебралися до сусідської вцілілої будівлі.

Хлопець виїжджати з ними відмовився, тому що якраз знайшов роботу і вирішив спробувати себе у самостійному житті. У його помешканні є світло і груба, яку палить дровами. Газопровід тут розбомбили давно.

«Онук щодня мені телефонує і просить, аби я приїхала і наварила йому борщу, — бідкається бабуся. — Але куди ж я поїду? Це ж неблизька дорога. Я так шкодую, що до від’їзду не навчила його самостійно готувати гарячі страви. Оце б якраз згодилося. Але хто ж його знав, що доведеться жити порізно».

У «Містечку Хансена» зараз мешкають сім’ї з різних регіонів країни. Допомогти їм американський благодійник вирішив у травні минулого року, коли на запрошення родини президента Віктора Ющенка вперше відвідав щойно деокуповані села Чернігівської та Київської областей.

Пан Хансен одразу ж призначив щомісячну допомогу тисячі потерпілим і започаткував програму відбудови зруйнованого житла. На кошти благодійника також звели більш ніж 400 модульних будинків на тих ділянках, де люди до гарячої фази війни мали своє помешкання.

Водночас інвестор придбав 135 квартир у селі Софіївська Борщагівка. Усе житло дісталося внутрішньо переміщеним особам. Унікальний проєкт був також реалізований у селі Колонщина Макарівської селищної громади, де з нуля збудували невелике містечко для літніх самотніх людей.

Житло для вимушених переселенців обладнане усім необхідним.

Пан Хансен вже пожертвував близько 70 мільйонів доларів на різні благодійні проєкти та планує й надалі інвестувати у відновлення та відбудову України.

«Катерина Михайлівна Ющенко від самого початку всіляко підтримує ідеї Делла Лоя, — повідомила Наталія Зубченко. — Він вважає Ющенків своїми друзями і під час першого візиту гостював у них удома. На запрошення Віктора Андрійовича він не раз приїздив в Україну. Тому в нас є бульвар і дитсадок, названі на честь пана Ющенка, а також невеликий сад фруктових дерев, які він особисто передав до містечка».

Довічна пристань
за бажанням

У селі Колонщина втілюється в життя ідея благодійника з будівництва «Чудо-містечка» для літніх людей. Усі вони втратили житло у прифронтових або окупованих населених пунктах, а також залишилися без опіки молодших членів родини. Нині тут проживає 68 людей. Ще 90 заселяться невдовзі.

Пенсіонери не сплачують «комуналку», мають право витрачати всю свою скромну пенсію на свій розсуд і за бажанням можуть залишитися тут назавжди.

Пан Хансен дуже любить слово «чудо», або «диво», і з особливим задоволенням піклується про тих, кому допомогти більше нікому.

«У нас справді відбуваються дива, — захоплено розповідає менеджерка містечка Олександра Кондрашева. — Учора, наприклад, працював гурток зі скандинавської ходьби. Уявіть собі, літні люди тривалий час просиділи по гуртожитках у відчаї, а тут вийшли на прогулянку зі спортивними палицями. Навчав їх професійний реабілітолог. До них також регулярно приїжджають найкращі лікарі та психологи з Києва».

Про умови, які створені у «диво-містечку», можна лише мріяти. Самотні українці проживають у квартирах-студіях, де є все необхідне, а подружжям надають двокімнатні «апартаменти».

Водночас літні люди з обмеженими можливостями, які змушені користуватися візками, мають зручний інклюзивний простір з пандусами, спеціальними поручнями і розширеними дверима. Але не минулося й без своєрідних проблем.

«Містер Хансен хотів, щоб кожен пенсіонер мав доступ до найсучаснішого телебачення, тому поставив плазми, — каже пані Олександра. — Але освоїти Smart TV не всім вдалося одразу. У літніх людей виникли проблеми з тим, аби навчитися натискати не одну кнопку, а обирати по меню. Втім, усі молодці, розібралися. Тепер сидять у розкішних кріслах і дивляться телевізор».

Є у «диво-містечку» і поселенці, які зайняті ділом, бо виготовляють корисну для армії продукцію. Один з чоловіків поважного віку очищає вулиці від снігу тракторцем. А дві жінки виконують кваліфіковану роботу на посадах бухгалтера і адміністратора.

«Ми хочемо, аби вони заробляли собі на життя самостійно, — каже пані Олександра. — Але йдеться не про гроші, а про гідність».

Невдовзі роботи для пенсіонерів побільшає, оскільки тут відкриють свою кухню. Поки що ж фонд пана Хансена разом з партнерською організацією «До України з любов’ю» привозять сюди гарячі обіди. Такі ж обіди люди отримують у Чернігівській області та в інших прикордонних селах кількох регіонів.

Місія бути людиною

Щодня 70-річний містер Делл Лой прокидається о 5-й годині ранку для того, аби поспілкуватися зі своєю командою в Україні, а також із людьми, котрі отримують його допомогу.

Для нього важливо з’ясувати їхні додаткові потреби, оскільки багато ВПО тікають від війни, умовно кажучи, з одним рюкзаком за плечима. Коли у Києві 13 грудня уламки рашистської ракети пошкодили багатоповерхівку і приватні будинки, він одразу ж зателефонував пані Наталії і попросив надати потерпілим прихисток у містечку.

«Так само Делл Лой часто просить зв’язуватися з адміністрацією Авдіївки чи іншими районами ведення бойових дій, де страждають люди, аби влада посприяла евакуації з гарячих точок людей, які бояться виїжджати у невідомість, — розповіла вона. — Містер Хансен наполягає: «Нехай їдуть. Ми їх поселимо й усіляко підтримаємо».

Зараз через війну власні домівки вже втратили понад 6 мільйонів українців. Причому ворог, відчуваючи свою безпорадність, тепер скаженіє ще більше. У результаті кількість внутрішньо переміщених осіб прогнозовано зростатиме далі.

Місцеві адміністрації віддалених від фронту регіонів продовжують шукати місця тимчасового прихистку для тих, хто щодня тікає від смерті, оскільки це їхній прямий службовий обов’язок. А ось навіщо подібний клопіт американцю, який міг би спокійно проводити час зі своїми внуками (їх у нього 50), одразу і не збагнеш. Але, як з’ясувалося, на те є особлива причина.

«Ще в молодості Делл Лой прочитав книгу «Вихід» Леона Уріса і дав обітницю собі та Богові, що якщо він коли-небудь матиме змогу допомогти народу, який страждає подібно до євреїв часів Голокосту, він зробить це, — розповіла Наталія Зубченко. — Отже, коли почалася війна, пан Хансен мав змогу переконатися у тому, що агресія росії проти України має вже багатовікову історію. Аналогія з Голокостом покликала сформувати місію доброго самаритянина, яка наразі ним успішно виконується в Україні».

Тим часом до «Містечка Хансена» продовжують з’їжджатися люди з прифронтових регіонів країни. В’ячеслав Рябоволов каже, що всі швидко знаходять спільну мову та намагаються не дискутувати на болючі для українців політичні теми.

У цьому є щось природне, адже війна змусила багатьох із нас переосмислити багато другорядних речей і навчитися цінувати найголовніше — спокій, підтримку, домашнє та людське тепло.