Заброди-агітатори обіцяли солодке життя: спогади Ганни Демидюк з Хмельниччини про колективізацію і Голодомор

На 96-му році так само тихо, як провела всі дні тривалого, сповненого турбот і скорбот життя, переступила поріг вічності Ганна Іванівна Демидюк — мешканка села Тернавка Ізяславського району Хмельницької області.

Незадовго до 95-річчя найстаршої людини цього понад 500-літнього села мені вдалося поспілкуватися з довгожителькою.

Незважаючи на вік, вона мала добру пам’ять. Проговорили дві години.

Як прийшло горе — колективізація

Ганна — третя дитина у хліборобській родині Івана та Ярини Горбачуків. Батьки мали шість дочок та одного сина. Хлопчик помер маленьким. Дівчата всі вижили.

Нині в живих залишилося двоє: 94-річна Ліда проживає в рідному селі, а наймолодшу із сестер, 91-річну Наталію, доля закинула аж на Кубань.

У 1920-х та на початку 1930-х років Горбачуки, як і більшість селян, важко працювали, будуючи плани на майбутнє. Не здогадуючись, що скоро їх спіткає велике лихо.

Родина ніколи не розкошувала, але й не бідувала. Прості селяни, вони в усьому, особливо в господарських роботах, покладалися передусім на себе.

Сумлінно працювали біля землі, доглядали домашню живність, продавали державі й на ринку вироблену продукцію, вчасно сплачували податки. За вторговані гроші купували новий реманент, одяг і взуття.

Оскільки проживали в невеликій, затісній для семи осіб хаті, придбали будівельні матеріали для спорудження більшого будинку.

Але несподівано в Тернавку прийшло горе. На сільських зборах влада повідомила про колективізацію. Більшість мешканців не уявляли, що таке колгосп, але зрозуміли найголовніше: відібравши в селян землю і надбане завдяки важкій праці майно, комуністи повернуть панщину, а людей перетворять на кріпаків.

Дбайливий та успішний хлібороб Іван Горбачук навідріз відмовився вступати до колгоспу. Не хотів з господаря, незалежної людини перетворитися на зачуханого і задрипаного наймита. На безправного попихача місцевих нероб-комнезамів і прибулих невідь звідки «фахівців-колективізаторів».

Як чоловік принциповий не йняв віри комуністам: ні «своїм», відомим у Тернавці злодіям, ледарям, п’яницям і брехунам, ні забродам-агітаторам. Хоча вони обіцяли безтурботне й солодке, майже райське життя в майбутній комуні.

Малограмотні, завжди п’яні невігласи, не розуміючи значення слів, виступи перед громадою закінчували вигуками: «Смерть протар’яту, хай живе світова буржуАзія!».

Вони повторювали компартійні байки про «шкідництво класових ворогів-куркулів» і безперестанку торочили про велику перевагу всього спільного над особистим, індивідуальним і приватним.

Де все гуртове — там чортове!

Слухаючи такі брехні, тернов’яни старшого віку обурювалися: «Хоча більшовицька шантрапа називає Івана Горбачука та інших господарів куркулями і нашими ворогами, насправді ж вони — чесні і працьовиті люди». Згадували мудру приказку: «Де все гуртове — там чортове!».

Незважаючи на погрози, деякий час Іван Горбачук іще працював на своєму полі — старанно й успішно. Справно сплачував податки. Але влада з метою тиску на одноосібників різко підвищила розміри податків, аж поки не зробила їх зовсім непосильними.

Саме через неможливість сплатити черговий високий податок восени 1931 року Івана Горбачука заарештували і засудили.

Велика родина залишилася без батька й чоловіка. Через декілька днів приїхав гурт п’яних розкуркулювачів. Один тримав червоний прапор, другий грав на гармошці, решта захриплими голосами співали «Інтернаціонал».

У їхніх руках була зброя, сокири й ломи. З криками і брутальною лайкою нелюди ввірвалися у двір, де почали громити і грабувати господарство Горбачуків. Двоє коней, лошата, корову з телям, десяток овець, четверо свиней, а також віз, плуг, борони, інший реманент — усе нажите важкою багаторічною сумлінною працею майно без жодних пояснень було забране до колгоспу.

Також вилучили збіжжя, крупи, з хати повиносили подушки, ковдри, посуд, теплий одяг. Ніхто не зважав на плач переляканих дітей і сльози господині.

За словами Ганни Іванівни, комуністична влада, реквізувавши восени в селян корів і коней, через неуцтво чи байдужість не подбала про приміщення для утримування взимку великої кількості тварин.

Не вміла і не знала, як їх доглядати, чим годувати. Дійних корів помістили в будинках вигнаних напризволяще «куркулів». А коней зігнали у двір якогось господаря. Там їм не давали ні їсти, ні пити.

Тому голодні тварини розбрелися селом. Вони підходили до знайомих дворів, стояли біля воріт і жалібно іржали, ніби просилися додому.

Перелякані люди — колишні господарі — не наважувалися впускати своїх улюбленців у двори, дати їм сіна і води. Адже їхню добросердну поведінку комуністи могли витлумачити як крадіжку колгоспного майна й суворо покарати.

Тому чоловіки змушені були проганяти від дворів колишніх вірних помічників. Спостерігаючи за стражданнями безвинних, виснажених голодом коней, в очах яких блищали сльози, господині також плакали. Й не підпускали близько дітей, щоб ті не бачили цього комуністичного звірства.

У пошуках їжі голодні і знесилені коні повільно бродили полями, намагаючись знайти якусь поживу. Взимку всі вони загинули від голоду й холоду. Їхні тіла засипав сніг. Наступної весни про трагічну долю коней нагадували їхні кості, що біліли на полях довкола села.

Отак окупаційна московсько-більшовицька влада, чинячи грубу наругу над українцями, руйнувала й нищила рентабельні господарства селян-одноосібників. Жорстоко і безжально, вирубуючи під корінь, викидала з рідної землі найбільш дбайливих і працьовитих хліборобів.

Більшовики навіть сало вкрали

Невдовзі після засудження Івана, вже на початку зими, Ярина отримала від чоловіка довгого листа. Той повідомляв, що перебуває в одній з тюрем м. Маріуполя.

Щодня з ранку до пізнього вечора разом з багатьма в’язнями, такими, як і сам, — колишніми «куркулями», а нині засудженими «ворогами народу» — працював на будівництві доменної печі.

У тюрмі — жахливі умови. Вночі втомлені люди сплять на дерев’яних нарах, у холодному дощаному бараку. В тому самому одязі, в якому вдень працюють. Харчування абияке. Від недоїдання, холоду й непосильної роботи Іван дуже ослаб.

В’язні хворіють і масово вмирають. Тюремники ставляться до них гірше, ніж до тварин. Головне — «достроково виконати і перевиконати плани партії більшовиків». Дебелі, мордаті наглядачі вважають контрреволюційними всі скарги в’язнів на нелюдські умови праці й утримання.

Б’ють їх, змучених і голодних, а непокірним ще й погрожують розстрілом. Замість померлих від виснаження або загиблих на будівництві щодня привозять сотні інших «ворогів».

Із розсекречених документів знаємо: більшовики будували «новий лад», запозичивши досвід деспотичних рабовласницьких держав. Шляхом грубого примусу й відвертого терору.

Перед тим, як розпочати якусь «стройку соціалізма», споруджували неподалік концтабір і звозили до нього «ворогів народу». Серед них були й інженери.

Іван ніби передчував: його з надломленим здоров’ям також може спіткати лихо. Тому просив якнайскоріше прислати теплу білизну й кожуха, а також сухарів і сала. Родина швидко виконала прохання батька й чоловіка.

Зібрати продукти допомогли родичі й сусіди. Невдовзі дві посилки були надіслані до Маріуполя. Проте минуло небагато часу, й одна з них, де мали б бути харчі, повернулася в Тернавку. При посилці було повідомлення, що адресат вибув у «нєізвєстном направлєнії».

Коли зі скриньки зняли накривку, з неї посипався пісок, перемішаний з камінчиками. Очевидно, «кмітливі будівники світлого майбутнього» поклали цей непотріб замість вкрадених сала і сухарів. Посилка з одягом не повернулася.

Після такого дикого випадку ні від самого Івана Горбачука, ні від більшовицької влади, яка, по-звірячому вирвавши його з рідного гнізда, запроторила на каторгу, родина жодних вістей ніколи не отримувала. Була людина — і безслідно зникла!

Дружина, батьки й діти з часом усвідомили, що то було за «нєізвєстноє направлєніє», в яке назавжди відбула дорога їм людина. І з якого нікому нема вороття. Проте у гнітючій атмосфері всеосяжного страху, підозр і взаємної недовіри, викликаних щоденною більшовицькою наругою, Горбачуки воліли мовчати.

Мовчали також родини більшості «ворогів народу», отримуючи повідомлення про смерть батьків, чоловіків і синів. Адже над усіма, хто перебував по цей бік колючого дроту, нависла реальна загроза репресій щодо них самих.

Їли воронячі яйця, з перемелених жолудів і кори пекли «хліб»

Щоб вижити в жахливих умовах більшовицького терору, людям залишалося одне — змиритися з болями й образами, зі своїм принизливим становищем. І, наче робоча худоба, важко, терпляче й покірно працювати на колгоспних полях і фермах, на заводах, фабриках і шахтах.

А також плекати в душах примарну надію на можливе повернення додому найрідніших людей. Але марними виявилися сподівання Горбачуків та мільйонів інших родин «ворогів народу»: людиновбивча комуністична машина смерті перемолола всіх, хто потрапив у її криваві жорна.

На жаль, ще й досі не відомо, коли і за яких обставин обірвалося молоде життя Івана Горбачука, де він похований. Жодної згадки немає про нього як невинну жертву репресій у четвертій книзі тому «Реабілітовані історією. Хмельницька область», яка містить інформацію про жителів Тернавки, репресованих комуністичним режимом.

Після втрати батька Ганя та її сестри перестали ходити до школи. Разом із двома старшими дітьми мусила допомагати матері. Не тільки виконувала всі роботи в домашньому господарстві, піклувалася про молодших сестер, але вже з 11 років доглядала і навіть доїла колгоспних корів.

Згодом не одне десятиріччя разом з багатьма сусідками працювала на колгоспних ланах, де вручну, майже без застосування техніки, вирощували і збирали цукрові буряки.

За словами довгожительки, у період 1932–33 років у селі від недоїдання, голоду або спричинених ним хвороб померло багато, можливо, декілька десятків людей. Серед них були родини з їхньої вулиці, навіть сусіди.

Вмирали діти, в тому числі колишні її однокласники. Всіх померлих хоронили без дотримання традиційних християнських ритуалів. Через давність подій Ганна Іванівна не змогла назвати імен і прізвищ убитих голодомором, пам’ятала тільки дечиї вуличні прізвиська.

Повідомила, що в умовах голодного і напівголодного існування через затьмарення свідомості в більшості людей зникло співчуття до ближніх і запанувало взаємне відчуження.

Думали про одне: як і чим втамувати почуття постійного голоду. Їхня родина врятувалася завдяки тому, що батько незадовго до арешту викопав у садку декілька глибоких ям, у яких сховав пудів десять жита.

А над ними посадив кущі смородини. Були збережені жорна і ступа. Щоб вижити, люди ловили рибу, знімали з гнізд і їли воронячі яйця, з перемелених жолудів, каштанів і кори пекли «хліб». Варили «борщі» з бур’янів, знайдених на полях буряків, гнилої картоплі й капусти.

На завершення розмови Ганна Демидюк сказала: «Молю Бога за всіх померлих і прошу, щоб ніколи не допустив повторення тих бід, які пережило наше покоління».

Але коли непокараним залишилося московське зло за страшні біди, вчинені в Україні раніше, — підняло знову голову в 2014-му, а з 24 лютого 2022 року пішло у повномасштабний наступ зі зброєю. І в пам’ять про всіх безневинно загиблих, і заради сучасних дітей — путінську орду треба здолати.

Анатолій КОВАЛЬЧУК