Лікарка Ірина Павлюк про Харківщину: «Я бачу, як на руїнах відновлюється повноцінне життя»

У харківському офісі Міжнародної гуманітарної організації Medair, штаб-квартира якої розташована у Швейцарії, лікарка Ірина Павлюк працює три місяці.

До прифронтового міста жінка приїхала з більш спокійного Києва, де могла б мати стабільну медичну практику.

Але війна, на жаль, часто відправляє фахівців туди, де вони сьогодні найпотрібніші.

Без їхньої допомоги жителі деокупованих громад навряд чи впоралися б із проблемами, які залишили по собі рашисти.

«І я подумала: «Чого мені, власне, боятися?»

Кінець зими минулого року день за днем нещадно відміняв наші попередні плани. Скажімо, Ірина Павлюк, яка досить тривалий час пропрацювала лікарем-педіатром та викладачем Київської військово-медичної академії, мала намір спробувати себе в дерматокосметології. Вона закінчила спеціальні курси, відвідувала семінари і навіть встигла пройти невелику практику. Але все змінила війна.

Вже перші дні повномасштабного вторгнення перетворили життя на суцільний хаос, у якому важко було знайти найнеобхідніше.

«Спочатку я займалася волонтерською роботою, — пригадує пані Ірина. — Ми відновлювали медичний сервіс у Бориспільському районі на Київщині, бо як тільки почалася війна, усі аптеки були зачинені. Потім організували надання медичних послуг мешканцям Воронківської громади Бориспільського району. Одна з наших знайомих працювала в Міністерстві ветеранів і допомогла отримати велику гуманітарну партію ліків та різних матеріалів. Ми також знайшли вузьких спеціалістів і налагодили їхній контакт із жителями села».

Коли ж обстріли столиці почастішали, пані Ірина змушена була виїхати з дітьми до Чернівців, де прожила фактично рік. Повернувшись, почала шукати роботу.

Тоді й отримала повідомлення, що харківський офіс Medair тривалий час запрошує фахівця з охорони здоров’я зі знанням англійської мови.

Співбесіду вона пройшла успішно, але родина та друзі на той час не зрозуміли її вибору. Мовляв, життя у прифронтовому місті, де сирена нерідко лунає разом із вибухами, — ризикована справа.

«Але особисто у мене не було страху, — каже вона. — Від знайомої, яка вже працювала у Харкові, дізналася, що там наразі активно діє багато міжнародних гуманітарних організацій. Там чимало іноземців і місцевих жителів. І я подумала: «А чого мені, власне, боятися?».

«У деяких селах медичні заклади розтрощені повністю»

Харківський офіс Medair розташований у добре захищеному підвалі, звідки пані Ірина телефонує до лікарів, які й далі працюють у прифронтових населених пунктах.

Її завдання — вивчити потреби на місцях і організувати необхідну логістику. Нерідко доводиться виїжджати й у відрядження дорогами, обабіч яких простягаються заміновані поля. Бувають також випадки, коли автівка рухається повільно через суцільне бездоріжжя.

У таких випадках надихає і мотивує бажання місцевих колег якнайшвидше налагодити роботу своїх медичних закладів.

«До Нового Бурлука ми їхали за автівкою головного лікаря, який показував напрямок руху, — розповіла пані Ірина. — Самостійно ми туди не дісталися б. А вже у самому селищі зустріли фельдшерку Інну, яка за власні кошти винаймає будинок і проводить там консультації. Її фельдшерський пункт довелося заново ремонтувати, оскільки під час окупації там квартирувалися буряти, кадировці і росіяни. Основну роботу тут виконала інша гуманітарна організація. Ми ж допоможемо медичним обладнанням, ліками, а також, можливо, дверима та вікнами».

Психологічні тренінги допомагають жителям деокупованих громад подолати
стресові ситуації.
Фото з альбому Ірини Павлюк.

Новий Бурлук наразі дуже зруйнований. Там уже полагодили світло, але й досі не працюють каналізація та водогін. Пані Ірина каже, що недавно телефонувала їй староста громади й просила, аби у Medair допомогли їм придбати насос. Там спробують вирішити цю проблему.

До селища Печеніги окупанти завдяки бійцям ЗСУ не дійшли, але туди не раз «прилітало» майже все, що є на озброєнні в армії рф. Під обстріл потрапив і центр медико-санітарної допомоги, якому наразі потрібні меблі, кушетки, маніпуляційний столик, стерилізатор для інструментів тощо.

Загалом рашисти не тільки знищували і нищать далі медичні заклади регіону, а й нещадно їх грабували під час окупації. Тобто вивезли фактично всю діагностичну та іншу техніку, яку місцеві громади збирали роками. Тепер доведеться створювати матеріальну базу заново.

Недавно до харківського офісу Medair телефонували з Шевченкового та Великого Бурлука. Там повністю зруйновані амбулаторія і фельдшерський пункт. Просять про допомогу. Зараз їхні замовлення — в роботі. Але бувають і приємні винятки.

«Коли ми приїхали до села Малинівка Чугуївського району, то були приємно вражені, — каже пані Ірина. — До війни тут у центрі первинної медико-санітарної допомоги зробили гарний ремонт, який лишився неушкодженим. На подвір’ї висаджено багато квітів. Нам там сказали, що у них нині немає жодних потреб, бо їм постійно допомагають різні міжнародні організації. Колеги показали коробки з ліками та нове обладнання».

«Люди обережні і про окупацію
не розповідають»

Балаклія, що тривалий час була опорним центром рашистів, вразила численними руйнуваннями і великою кількістю переселенців. Сюди їдуть в основному жителі Куп’янська і Вовчанська, оскільки після деокупації росіяни обстрілюють ці міста з особливою жорстокістю.

Пані Ірина з колегами проводила тут тренінги для соціальних працівників, які опікуються людьми з особливими потребами, а також для пенсіонерів. Уміння управляти стресом у військовий час — справа наживна, але місцеві жителі не звикли звертатися до психологів. Найчастіше діляться проблемами зі знайомими і намагаються підтримувати одне одного.

Під час спілкування фахівці Medair з’ясували й основні потреби балаклійців. «Будемо допомагати їм таким обладнанням, як ходунки та інвалідні візочки, памперсами для дорослих, урологічними прокладками, медичними простирадлами і, можливо, закупимо велосипеди для соціальних працівників. Люди також скаржилися, що через маленькі пенсії їм дуже бракує коштів на придбання ліків, які потрібно приймати щодня. При цьому вони були дуже обережними у своїх висловлюваннях і відмовлялися розповідати про життя в окупації».

«Я почуваюся потрібною»

Найбільше пані Ірину вразили жителі Харківщини, які, незважаючи на постійні обстріли, продовжують там жити і працювати. Це лікарі, фельдшери, водії, електрики, продавці. Бажання відродити свої населені пункти у них настільки велике і щире, що одразу хочеться допомогти їм якомога більше.

«Спілкуючись із ними, я почуваюся потрібною, — каже вона. — Хотілося б, щоб війна закінчилася якнайшвидше і наша допомога вже була непотрібною. Але навряд чи це станеться скоро. Втім, головне, що зараз на руїнах відновлюється повноцінне життя. Вже скрізь працюють магазини, аптеки і навіть кафе. У Печенігах ми, наприклад, пили надзвичайно смачну каву, а в Балаклії замовили піцу під назвою «Лагуна». Смачнішої я ще ніде не куштувала».

Рашисти нещадно руйнують фельдшерські
пункти Харківщини.

На Харківщині киянку приємно здивувала і зразкова чистота. Як в обласному центрі, так і в невеликих містечках скрізь прибрані і доглянуті вулиці. Де тільки можна, місцеві жителі висаджують квіти. І це при тому, що навколо багато зруйнованих будинків і понівеченої інфраструктури.

Окрім державних органів влади і міжнародних місій, які активно працюють на деокупованих територіях, своїм рідним містам і селам прагнуть допомогти земляки, які наразі проживають в інших регіонах.

«Коли Віктор Андрійович Ющенко був президентом, моя мама працювала з його дружиною. З того часу вони підтримують тісні стосунки, — повідомила пані Ірина. — Так ось, Катерина Михайлівна недавно розповіла, що хоче допомогти відновити школу в селі Чернещина Ізюмського району, де народився її батько. Село розташоване за 5 кілометрів від російського кордону, тому було окуповане на початку війни і зазнало значних руйнувань. Зараз теж постійно обстрілюється. Днями, наприклад, я чула, що Чернещина була атакована керованими авіабомбами. Поїхати туди наразі практично неможливо. Але як тільки небезпека мине, Катерина Михайлівна обов’язково допоможе відновити там навчальний заклад».

Допомагають жителям Харківщини сьогодні й представники інших країн. Разом з Іриною зараз, наприклад, в офісі Medair, окрім харків’ян, працюють колеги зі Шрі-Ланки, Канади, США, Німеччини.

Була і бразилійка, але вже повернулася додому. Їм подобається Україна та українці, тому вони швидко адаптуються до непростих умов. І це при тому, що прилетіти ворожа ракета сюди може будь-якої хвилини.

Проте є і свої плюси. «За ці три місяці я стала більш упевненою в собі. Мені дуже подобається ця робота і Харків загалом, — ділиться своїми враженнями пані Ірина. — Ми намагаємося бути максимально корисними людям. Воювати я не піду, але чим можу, тим і намагаюся допомогти».