Адвокати кацапської церкви: українські чиновники звинувачують «Україну молоду» в позиції заборони тоталітарної секти окупантів?

Нещодавно 267 депутатів Верховної Ради в першому читанні підтримали законопроєкт про заборону релігійних організацій, які пов’язані з ерефією.

Але приводу для піднесення, маю на увазі тотальне усвідомлення ролі МП законодавцями, — немає. Бо в нас чотири сотні депутатів, 10 років війни і 267 голосів!

Так повелося, що церкви традиційно стали чинниками самоідентифікації українців — національної чи громадянської. Тож можна вважати, що вони безпосередньо залучені до політики.

Тому фраза «Церква поза політикою» — від лукавого. Поза політикою може бути хіба що Бог, але сьогоднішні реалії вносять сумнів, що й це не точно.

А церква — інститут цілком земний і дихає тим самим повітрям, яким дихають усі інші, віруючі й невіруючі.

Повномасштабна війна загострила чимало, перетворивши просто чужих на ворогів. Лише в УПЦ МП якась незрозуміла концепція: доки парафіяни страждають від війни, розв’язаної москвою, і працюють на перемогу, єпископи ніяк не можуть ухвалити рішення щодо розриву з нею. 

Їм завжди було зручно в екологічній для них ринковій ніші, яку вони створювали роками, — ніші «єдиної канонічної церкви» в Україні.

Розрив із москвою автоматично означає руйнування цієї ніші, адже саме москва є гарантом їхньої «канонічності». Тому зусилля єпископату спрямовані на те, щоб зберегти статус-кво.

Якось протриматися, доки буревій, а далі все стихне й можна буде повернутися до «нормального» стану справ.

Церковно-політична самоідентифікація

Для свідомих українців УПЦ МП закінчиться тоді, коли у парках Києва і не тільки зникнуть їхні кибитки з парканом та охороною.

МАФи московського православ’я з дерева зведені без законного виділення землі. І всі — влада та правоохоронці — це знають, але дружно розводять руками, й це все, що вони здатні зробити.

І так при кожній лікарні. У палату без бахіл чи халата до рідної людини ти не зайдеш. А брудному батюшці з РПЦ з бородою в салі двері відкриті ледь не у реанімацію.

Щоденний обхід зі скарбничкою — за графіком. Нині, на жаль,чимало з нас мають нагоду це спостерігати.

Але яких іще законів нам досі бракувало, щоб зупинити це?

Хоча, очевидно, це нескоро закінчиться. На таку думку наштовхують відповіді від усіх десяти офіційних, державних органів та установ, куди «Україна молода» звернулась, аби отримати реакцію держави на статтю, яка вийшла на шпальтах газети «ФСБшне православ’я: тоталітарну секту УПЦ МП можна анулювати за два дні».

Поданий у ній варіант алгоритму вирішення питання з МП дехто у владі вирішили «обнулити», аніж почати нарешті адекватно діяти в ситуації, в якій опинилась Україна.

Лише Служба безпеки України відповіла, що інформація, висвітлена в даній статті, «врахована відповідними підрозділами Служби безпеки України в оперативно-службовій діяльності».

Ми знаємо, що представники СБУ по всій Україні відвідують храми й осередки МП з відповідними службовими візитами та не дуже втішними для них висновками.

Більшість інших офіційних органів відбулись стандартними інформаційними відписками, в яких, як завжди, немає жодної інформації. А два державні органи вирішив повчити нас, як Україну любити.

Скажімо, представник Уповноваженого ВРУ з прав людини Михайло Спасов менторськи відповів «УМ»: «... у зверненні має бути викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції чи скарги, прохання чи вимоги. Роз’яснюю, що Ви маєте право звернутися повторно до Уповноваженого ВРУ з прав людини з викладенням суті порушеного питання».

Тобто те, що в Україні під час війни діє ворожий ідеологічний осередок з промивки мізків українцям, — це, на думку представництва Уповноваженого, не порушення прав людини.

А проповіді «русского міра», якими церковні канали отруювали свідомість українців упродовж багатьох років, і колабораціонізм у різних формах — також у рамках дотримання прав громадян України?

Упродовж усієї своєї історії УПЦ МП цілком відверто проповідувала «Святу Русь» — небесне відображення «братерства народів» у форматі російської імперії.

Якщо в жарті про «атеїстів Київського патріархату» була частка жарту, то в жарті про особливий «російський символ віри» в «Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву Московського патріархату» жарту немає.

Повномасштабна війна не змогла цього змінити: навіть такий «косметичний» захід, як перестати поминати патріарха кирила під час богослужінь, спричинив низку бурхливих обговорень на тему «канонічності» такого рішення.

І керівництво церкви так і не ухвалило жодного рішення стосовно цього питання — залишило його на розсуд кожного конкретного клірика та парафії.

Однак любов до «русского міра» — це, на жаль, лише докір. Який наразі складно перетворити на дієве знаряддя правосуддя.

Роздвоєння

Однак перевершили самі себе чиновники з Державної служби України з етнополітики та свободи совісті. Загалом, їхня відповідь за підписом першого заступника голови Віктора Войноловича виглядає як кпини над газетою та свідомою частиною українців.

Шмат листа вони присвятили інструкції, що нам потрібно звертатись до Міністерства юстиції.

Потім понаписували довільні відгуки на правові обґрунтування газети щодо можливості швидкої заборони церкви МП. Мовляв, вони «безпідставні й необґрунтовані». А насамкінець пригрозили, що цілком у стилі чинної влади й, напевне, спонукатиме нас звертатись до Спілки журналістів України та міжнародної журналістської спільноти.

Отже, чиновники написали: «...зроблені у статті рекомендації для «позбавлення УПЦ МП статусу юридичної особи» в запропонований спосіб можна інтерпретувати як заклик до вчинення протиправних дій». Від чого склалось враження, що відомство взяло на себе роль адвоката УПЦ МП. Бо інакше відповідь була б схожа на ту, що дала газеті СБУ.

Тож сквозить лояльністю до МП, а відповідно саме ця риса у ставленні до росії — одна з визначальних в ідеології УПЦ МП.

Схоже, відгомін тривалої роботи промосковських попів над громадською думкою зберігається навіть зараз, на тлі повномасштабної війни, навіть на рівні чиновників органів державної влади. Ну, то їхній вибір. Але тоді ця позиція не збігається з тією, що у різних ЗМІ демонстрував чинний голова Держслужби зі свободи совісті, учений-релігієзнавець, доктор філософських наук Віктор Єленський.

У травні 2022 року, ще до свого призначення на посаду голови, у «Главкомі» в статті «Московський патріархат: жодного розкаяння після 24 лютого» він написав: «Зараз керівництво УПЦ МП отримало від центральної влади щось на зразок «охоронної грамоти».

Там вирішили, що ієрархія МП, разом з ведучими медведчуківських каналів, «перейшла на бік України». Що, принаймні, її «молитовний зв’язок» із Московським патріархатом, який нічим не відрізняється від середнього російського міністерства за ступенем умонтованості в злочинну мілітарну машину, особливої небезпеки наразі не становить.

...З приводу Синоду УПЦ МП, — пише Віктор Єленський. — Керівництво УПЦ МП несе відповідальність за те, що від 2014 року било у спину Україні. Коли її єпископи зривали мобілізацію в ЗСУ, освячували зброю, з якої тепер вбивають їхню паству, приймали паради в «ДНР», розповідали про громадянську війну і Крим, «який сам відпав», самовіддано «боролися за мир» з Києвом і ніколи — з москвою.

Це була неспровокована ворожість. Вже під час російської агресії «князі церкви» отримували землі, навіть ордени, але палко, пліч-о-пліч з московськими дяками стогнали у Страсбурзі про «безпрецедентні гоніння». До 24 лютого верхівка УПЦ МП, яка постійно повторювала, що її паства по обидва боки лінії розмежування не дуже-то й приховувала, на якому боці вона сама.

Після 24 лютого жодного розкаяння, найменшого натяку на визнання своїх помилок ніхто від цієї верхівки не почув. Зараз її цікавить незмірно більше збереження власної корпорації, ніж доля своєї пастви.

Головний ворог — внутрішній, «розкольники з ПЦУ»; серед зовнішніх — не кращий учень у школі ненависті до України патріарх кирило, а друг нашої країни патріарх Варфоломій», — красиво написано, але, очевидно, точка зору залежить від точки сидіння.

І ще одна частина того тексту, що свідчить про тотальну світоглядну різницю із сьогоднішньою позицією Держслужби з етнополітики та свободи совісті, яка показала себе в листі газеті як державна служба, відв’язана від відповідальності й совісті.

«Керівництво УПЦ МП не хоче будь-що міняти. Воно сподівається заткнути рота невдоволеним; карати і забороняти, зімітувати занепокоєність, провести колись якісь там ним контрольовані, з наперед готовими рішеннями збори, виграти час і залишити все як було. Воно визирає з-поза спин тих самовідданих батюшок, які прагнуть нагодувати, відігріти, захистити і евакуювати своїх (і не тільки своїх) вірних.

Інакше неможливо примусити мовчати совість, яка повстає проти виявлення у лавах натхненників убивць, мародерів і ґвалтівників. Ви зобов’язані причащатися з цими вбивцями, мародерами і ґвалтівниками з Єдиної Чаші, кажуть ієрархи. Але з тими, хто захищає вас від нелюдів, з жертвами їхніх катувань і погромів причащатися — великий гріх. Оце і є формула політики УПЦ МП на поточному етапі. І зовсім риторичне запитання: чи має право Українська держава цю політику толерувати?» — написав у 2022-му Віктор Єленський.

Тож тепер те саме запитання до його відомства: держава продовжує толерувати цю політику?

Духовна небезпека

Доктрину «русского міра» в Україні не засуджено. Хоча її давно слід було засудити як ідеологію війни з елементами геноциду. Не на словах, які щоразу зриваються в метафори, без праведного гніву та інших емоцій, а рішенням суду. Так, як було засуджено ідеологію нацизму. На підставі такого рішення не лише УПЦ МП — багато речей в українській політиці, культурі та медіапросторі могли б стати очевиднішими.

Без засудження доктрини «русского міра» проповідь і будь-яке просування цієї доктрини є не злочином проти державної безпеки та національних інтересів, а лише «поглядом». Засуджувати за погляди або забороняти їх можна лише в «ручному» режимі. Утім церковна політика в Україні саме в такому режимі ведеться впродовж усіх років Незалежності.