Ми на порозі саміту НАТО, хоч він і запланований на наступний, 2024-й, рік, але все, що відбувається у міжнародній політиці, можна вважати підготовкою до нього.
Ювілейний, 75-й, проходитиме у Вашингтоні. Україна, як відомо, має великі сподівання на нього. Але чи виправдаються вони?
Попри те, що наступ ХАМАСу на Ізраїль мобілізував американські конкуруючі еліти, США залишаються розколоті посередині гарячого електорального поля і не мають такої стратегії, яка свого часу дозволила Рейгану знищити Радянський Союз.
Джо Байден переповнений ідеєю не допустити Третьої світової війни. Ядерної. З росією, яка підтримує біля лінії боєзіткнення досить високу температуру ядерного шантажу.
Він вважає владіміра путіна менш прогнозованим, менш далекоглядним і більш соціопатичним лідером, аніж Хрущова, який установив на Кубі радянські балістичні ракети
Р-12 з ядерними боєголовками й збив американський літак-розвідник U-2.
Водночас він не може і боїться піти на угоду з путіним, на кшталт домовленості Кеннеді з Хрущовим, коли з Куби, у відповідь на демонтаж американських ракет у Туреччині, також було вивезено ракети.
Туманність домовленостей
Наразі невідомо, чи путін прямо вимагав віддати Україну в обмін на припинення війни та відновлення контролю над ядерною зброєю, але президент Байден ніколи не піде і не здатен на таку угоду. Через силу тиску колективної американської україноорієнтованої моралі й також через неможливість зламати спротив українців.
Проте як компроміс він намалював собі тут жирну червону лінію. Вона поволі тоншає, але не зникає. Саме вона формує сценарій і графік війни в Україні.
Її суть — у спробі назвати невпевненість обережністю, що призвела до того, що Україні не дають новітню і передову зброю; не дають або якнайдовше відтягують передачу зброї хоч минулого покоління, але високої потужності та ефективності — авіації, ракет і ударних безпілотників; надають воєнну допомогу в такому обсязі, який може підтримувати надійний паритет, але не створює переваги ЗСУ над російськими військами; утримують Україну у статусі стратегічного партнера з розмитими принципами взаємовідносин на рівні політичних заяв і зобов’язань без надання статусу воєнного союзника США поза НАТО, прямого договору про воєнну допомогу як союзника.
А по суті — президент Байден зняв з порядку денного наступного саміту у Вашингтоні питання про прискорення вступу України в НАТО або її наближення до членства. Одночасно всіляко гальмуючи процес підписання з нами двосторонніх гарантій безпеки, що запустило б цей процес з усіма іншими союзниками.
Попри серйозні економічні індустріальні втрати України, політичну корупцію і відсутність необхідних і можливих реформ, США не зацікавлені у відновленні й модернізації українського ВПК і передачі технологій з ліцензіями для виробництва власної зброї. Вочевидь, остерігаються розширення атак на військові об’єкти на території росії, без чого неможливо завершити війну.
Таким чином, формується стратегічний тупик. Його неможливо прорахувати, а тому результат завжди буде невідомим. До моменту отримання ракет, високоточних снарядів і платформ F-16 із боєзапасом росія ще глибше закопається в залізобетонні фортифікації, виробить сотні ракет разом із новітньою зброєю і більш ефективними безпілотниками.
Перетворюючи війну на безконтактну, з асиметричними ударами інформаційних і кібервійськ та масовими терористичними актами. І не тільки в Україні.
Українські експерти скептично зауважують, що, можливо, президент Байден застосовує тактику великого полоза, який повільно стискає тіло значно більшого по розміру від нього крокодила.
Росія рано чи пізно звихнеться, а путін — помре, як про це мріє все людство, або він, як Хрущов, зателефонує Байдену і запропонує компромісний обмін. Така політика Білого дому вже призвела до розширення воєнного конфлікту з метою тиску на США і НАТО.
Чергові сценарії закінчення війни
А тим часом низка українських та іноземних аналітиків стверджує, що після зустрічі президента США Джо Байдена з лідером Китаю Сі Цзіньпіном стане зрозуміло, коли завершиться війна в Україні. Ця зустріч має відбутись у листопаді в Сан-Франциско.
Політексперт Валерій Клочок вважає, що активність росіян та ядерні тренування — це і є підготовка до згаданої політичної платформи.
Ця зустріч буде проміжною, але під час неї визначатимуть, коли і як може бути завершено страшну російсько-українську війну. Проте чи визначать?
Однак саме після цього вузького саміту можна буде говорити про більш конкретні часові проміжки та те, на які позиції може вийти Україна.
Отже, розглядаються два варіанти, котрі можуть стати предметом і перемовин, і міжнародних політичних торгів.
Перший — гаряча фаза російсько-української війни може припинитись до Нового 2024 року. Після чого буде вихід на перемовини.
Оскільки президент України Володимир Зеленський категорично проти зустрічі з президентом рф владіміром путіним, є варіант, що росію й Україну взагалі не допустять до переговорного процесу. Тому може бути так само, як і з зерновою угодою, коли переговори велися через третю сторону.
Другий варіант: якщо російський диктатор номінально чи формально живий, але саме група миколи патрушева (секретар ради безпеки рф) отримає сигнал, що вона залишається при владі, тоді прибирають путіна і далі керують росією в тому ж форматі.
Тоді санкції знімають, але натомість мають припинити війну. Щодо спірних територій, то, аби ерефія пристойно (якщо можна так сказати щодо цієї країни) виглядала, — можливо, запустять тривалий перехідний період, упродовж якого підписуватимуть документи й передаватимуть території; і цей період може тривати не один рік, але гарячої фази війни не буде.
У другому варіанті сценарію дуже зацікавлений Захід, тому що навалилось чимало проблем. Сильний удар він отримав від ситуації на Близькому Сході. Крім того, Європа не встигає виробляти в достатній кількості снаряди. Така ж ситуація і на росії. Країна-агресорка побігла на поклон до Північної Кореї саме через снарядний голод.
Роль Ізраїлю
Якщо в російсько-українській війні всі події в її розвитку і можливому завершенні переносяться на наступний рік, а путін не піде на переговори в обмін на свою легітимність при майбутньому обранні, то ситуація в Ізраїлі мусить мати скорочений графік війни.
Бо якщо її не буде закінчено в найближчі тижні, а розтягнуто на місяці, то всі мирні зусилля минулих 30 років буде знищено, а лідерство захопить Іран, радикалізуючи авторитарні й нестабільні політичні арабські режими. До того ж під власною ядерною парасолькою.
Джо Байдену на висоті його зеніту історія зробила особливий виклик рішучості, якої бракує і йому, і демократам, республіканцям, американцям, українцям, євреям, французам, німцям, Фіцо з Орбаном, саудитам, королю Абдуллі II, Індії й владіміру путіну.
Можливо, у Байдена є міцні нитки, котрих ми не бачимо і за які він смикає світові події? Звісно, його логіка відома лише йому і його плани ніхто вгадати не може. Однак йому все більше дорікають щодо його віку, попри ренесанс американської економіки з інфляцією 3,2%, яка знижується. Але це тільки привід.
Основна проблема — нерішучість, яка для американців як найсильнішої імперської нації є викликом. У ньому бачать образ місіонерського Обами. Якщо визнати, що їхня з Меркель спільна помилка прирекла Захід на нинішні масові протести проти Ізраїлю за право жити без стокгольмського синдрому, то продовження коливання, невпевненості єдиного глобального поліцейського (США) не зупиняє, а прискорює воєнний конфлікт світового масштабу.
Після Кім Чен Ина це підтверджує друг Вашингтона і президент країни НАТО — Реджеп Ердоган. На мітингу за Палестину в аеропорту Стамбула він, назвавши брехливими «сльози за загиблими в Україні», запитав у Заходу: «Ви хочете знову розпалити війну між півмісяцем і хрестом?».
Скасувавши свій візит до Ізраїлю, він у парламенті перед тим заявив, що «ХАМАС — не терористична організація, а група моджахедів, які борються за звільнення своєї землі й захищають своїх громадян».
Політтехнологам Джо Байдена варто переглянути його політичну стратегію під таким кутом, що виправданням його нерішучості, неготовності діяти жорстко в інтересах США буде його вік.
Розвіяні ілюзії
Отже, про членство в НАТО України на такому міжнародному маятнику світової політики говорити впевнено не виходить. Вочевидь, дуже мала частина країн-учасниць НАТО бажає бачити серед своїх членів Київ.
Бо якби таке бажання було, то Україну туди б прийняли щонайпізніше на початку повномасштабного вторгнення. А потім — це було б логічним і з міркувань безпеки існування всього цивілізованого світу, і з позицій загальнолюдських цінностей, — на територію України вступили б як справжні союзники натовські війська.
І балаканина про те, що путін натиснув би ядерну кнопку, — непереконлива. Бо путін — боягуз, і це довів похід на москву пригожина.
Водночас величезна кількість помилок рф на початку повномасштабного вторгнення, котрі унеможливили блискавичне захоплення Києва і більшості території України, разом із серйозною допомогою військ НАТО, вчасною поставкою достатньої кількості необхідного озброєння змогли б завершити війну за декілька місяців.
Якби колективний Захід був по-справжньому зацікавлений у поразці путінської росії, а не просто в послабленні її на догоду перманентному то супернику, то партнеру США — Китаю.
Через колективну напругу — емоційну, психологічну, матеріальну, трагічну — в України не було можливості постійно й повноцінно піддавати сумніву статус-кво, котрий створили для неї країни-партнерки.
Останні лише вміло емоційно підживлювали наш опір своїм публічним захопленням героїзмом українського народу та наданням морально й технологічно застарілої зброї та техніки.
Водночас в України відкрились очі не лише на саму себе, а й на світ...
А тим часом путін, незважаючи на втрати, намагається зупинити навіть слабкий український контрнаступ, відновити наступальні ефекти власних військ і добитися будь-якої локальної перемоги.