Документував військові злочини рашистів: журнал INKER створив соціальний комікс про жителя Ізюма

Коли у березні минулого року до Ізюма вдерлися москалі, 73-річний Олександр Дуванський прийняв тверде рішення залишитися у місті.

Будучи краєзнавцем з багаторічним стажем, він ретельно зафіксував на папері, на відео та фото численні миттєвості російського безумства, що тривало тут майже пів року.

Частина його архіву вже поповнила фонди СБУ, а безцінними записами від руки, які ізюмчанин ховав від рашистів у банці з-під кави, можливо, згодом зацікавляться видавці.

Поки що ж про історію мужнього свідка трагедії розповідають ЗМІ та соціальний комікс «У капкані».

«З дозволу пана Дуванського ми публікуємо окремі розділи його щоденника окупації, — повідомили у передмові автори журналу INKER. — Це захопливі й жахаючі спостереження притомної людини, яка проти волі опинилася в камері обскуру».

«Я крізь штори спостерігав цей парад»

За Ізюм українські військові мужньо билися фактично місяць, тому рашисти спочатку тримали цей населений пункт в облозі. Втім наприкінці березня стало зрозуміло, що окупації вже не уникнути.

Тоді (26 числа, у суботу) Олександр Дуванський пробрався до будівлі міськвиконкому і забрав з кабінету мера прапори України та міста.

Хотів винести і зберегти ще й символічний ключ від Ізюма, але той виявився надто великим і громізд­ким, аби можна було пройти з ним вулицею непоміченим.

Обережність не завадила хоча б тому, що далеко не всі місцеві жителі сумували з приводу відступу ЗСУ. Чимало з них палко чекали саме приходу «русскіх мальчіков».

А вже за кілька годин і без того складна реальність швидко трансформувалася на трагедію.

«Після обіду фашистська орда зайшла в Ізюм зі сторони гори Кременець, — написав у своєму щоденнику пан Олександр. — Вони переправились понтонним мостом у районі Ковалівки, сунулись, брязкаючи бронею танків та БТРів. Їх було багато, як щурів під час епідемій. Наші відступили, адже боялись опинитися в оточенні. На межі міста не чинили спротиву — під час бою була вірогідність знищення густонаселеного району Машинобудівного заводу. Через це завод залишився цілий. Окупанти рухалися повільно, боязко. Одна колона йшла Покровською, інша — Соборною».

Тієї миті пан Олександр стояв біля вікна своєї квартири на четвертому поверсі й крізь штори спостерігав за «парадом» окупантів. Праворуч та ліворуч по вулиці на відстані близько 80 метрів один від одного кралися снайпери, які крутили гвинтівками, направляючи їх у різні боки. «Я тоді необачливо зачепив штору, — пригадує чоловік, — але мені пощастило — снайпери не помітили цей момент».

Слідом за окупантами зі снайперськими гвинтівками повільно рухався важкий танк, обкладений з усіх боків мішками. Люк рашисти не закрили, тому було видно, як за кулеметом у тій машині на сторожі сидів пильний кацап.

«Мабуть, пропаганда кисельових-скабєєвих залякала непереможне військо так, що за кожним деревом вони бачили бандерівця з кулеметом та гаубицею», — пояснив цю шалену напругу у своєму щоденнику пан Олександр.

«Брехня добре горить»

Документувати свідчення про рашистську окупацію змусив і той факт, що в місті одразу ж зникла інформація від українських ЗМІ, а заодно і телефонний зв’язок як такий.

Аби почути бодай якісь новини і поговорити з родичами, ізюмчани йшли на гору Кременець, де телефони ловили слабенькі сигнали. Розкривши цей задум, окупанти почали нещадно обстрілювати історичне місце касетними боєприпасами, пошкодивши давню колекцію знаменитих скіфських баб.

Спілкувалися з місцевими жителями москалі спочатку за допомогою листівок, а потім перейменували місцеву газету «Обрії Ізюмщини» на «Ізюмскій тєлєграф» і щедро засипали своїм брехливим виданням найбільш людні місця.

«Після того як снаряд прилетів під наші вікна, ми почали ховатися у підвалі, — написав у щоденнику Олександр Дуванський. — Окупанти приносили й туди свої газети або залишали біля вогнища, де люди готували їжу. Ну що ж, брехня добре горить. Папір і чорнило спалахували яскравим полум’ям, знищуючи російські наративи та злочинні думки колаборантів».

З переформатуванням «Обріїв Ізюмщини» пов’язаний і, без перебільшення, мужній вчинок головного редактора Миколи Калюжного. До нього приходили місцеві посібники окупантів з пропозицією очолити нове видання, але той відмовився.

«Ніколай Івановіч, подумайтє о громадє, — просили вони. — Такіє люді нужни рассіє».

«Вибачте, я вже на пенсії, — відповів він. — До того ж ви знаєте про мої погляди». Але без керманича пропагандистська помийниця не залишилася, бо її редакторкою стала одна зі співробітниць газети.

Родина Дуванських продовжує шукати свого сина, що зник на блокпосту рашистів.
Фото Ukrainer.

Брехали ж кремлівські рупори постійно, цинічно, безсовісно. Окупанти підключили радіо до гучномовця на центральній площі й систематично через нього транслювали російські новини. «Кієвскій режим здался, — волали ворожі голоси. — Тєпєрь ми єдіни».

«Кієв ужє пал, как Чернігов і Харьков, — повідомляли розкидані всюди листівки. — Украіна доживаєт послєдніє часи». Але водночас на таких же папірцях з’являлися повідомлення про те, що «українські фашисти обстрілюють звільнені території».

Тобто держави вже немає, але її військо все ще воює саме по собі й не хоче здаватися на милість «асвабадітєлєй».

Найтяжче ж було російським пропагандистам шукати у зруйнованому ворожою авіацією та артилерією Ізюмі докази активної господарської діяльності окупантів.

«Орки повідомили, що біля школи №4 відремонтували стадіон, — написав пан Олександр. — Брешете! Брешете, негідники! Той стадіон просто дивом не постраждав від рашистських обстрілів».

Ще завзятіше ворожі видання розповідали про збиті американські танки і гелікоптери. Озвучена ними статистика нічим не поступалася загальній кількості військової техніки, що є на озброєнні в НАТО.

На щастя, тій брехні вірили не всі ізюмчани. Автор щоденника пригадав, як один з рашистських журналістів підійшов до їхнього будинку і запитав у сусідки Наталі, хто саме вчинив у місті таку розруху.

Жінка виявилася патріоткою і російською мовою з московським акцентом приписала авторство руйнувань самим же окупантам. Пропагандиста така відповідь не влаштувала, тому він пішов спілкуватися з більш «тямущою» 86-літньою «тьотею Надею».

Особливо від брехні рашистів постраждали ізюмські матері, яких кацапи вмовили віддати своїх дітей до безплатних таборів на літній відпочинок. Насправді ж підлітків просто вкрали. Аби повернути їх додому, батькам довелося об’їхати не одне місто в російській глибинці.

Пережитий ними біль та відчай родина Дуванських відчуває особливо гостро, оскільки під час окупації безслідно зник їхній дорослий син. Молодий чоловік намагався проїхати до сусіднього села на велосипеді, але, найвірогідніше, був затриманий окупантами на блокпості. Де він і що з ним трапилося насправді, згорьовані батьки не знають і досі.

Загалом статистика людських втрат під час окупації Ізюма — одна з най­страшніших на Слобожанщині. У приміському лісі після звільнення райцентру знайшли понад 400 могил з останками вбитих і закатованих людей.

«Рашисти обліпили авто, мов сарана»

Щоденник, відео та фото Олександра Дуванського мають документальну цінність і тому, що йому вдавалося робити знімки навіть на вулиці. Дружина Віра пильнувала, аби навколо нікого не було, а чоловік тим часом вмикав телефон, фіксуючи для історії факти рашистських злочинів.

Насправді йому неабияк поталанило, оскільки до їхньої квартири окупанти не приходили з обшуками. Лишився у них також автомобіль, бо стояв без коліс. Але багатьом ізюмчанам у цьому сенсі дуже не пощастило.

«Окупанти грабували все, що могли забрати, — написав він. — Забирали старі швейні машинки, знімали і пакували на «газелі» сонячні батареї, підривали гаражі й викочували авто».

Поцуплене майно було для них настільки дороге, що у ході відступу вантажили перш за все вкрадені речі, забуваючи про ввірений їм арсенал. У підсумку окупанти покинули в місті близько 300 одиниць броньованої військової техніки.

У цінній «колекції» знайшовся навіть контрбатарейний радар комплексу «Зоопарк-1М», вартість якого дорівнює ціні десяти танків. Трофеєм українських військових став також новенький багатоцільовий безпілотний комплекс «Орлан-10», який згодом наші фахівці використали для детального аналізу управління цього засобу аеророзвідки.

За словами пана Олександра, перший український прапор замайорів над Ізюмом 9 вересня, коли рашисти ще були в місті. Стяг на свій страх та ризик вивісили патріоти на горі Кременець.

«А 10 вересня я побачив зі свого балкона, як центральною вулицею їхав БТР, а за ним бензовоз із двадцятьма росіянами зверху, що обліпили вантажівку, мов сарана, — написав очевидець тих подій у своєму щоденнику. — Вони були усі брудні та мали вигляд безхатьків. Шкодую, що не зняв їхню втечу на відео».

Наступного дня все змінилося. Дуванські раптом почули рух за вікном техніки і радісні крики людей. То заходили до міста українські визволителі.

«Ми з дружиною дістали з шафи прапор України, який я забрав у міськраді, й пішли на центральну площу, — пригадує пан Олександр. — Нарешті через п’ять з половиною місяців окупації я зміг вивісити його на головній площі Ізюма».

Усі ці події свідок Мордору не лише описав, а й вручну оцифрував на старенькому комп’ютері. Деякі речення прочитати було непросто, адже щоденник написано при свічках і в умовах жорсткої конспірації. До квартири у будь-яку мить могли увірватися окупанти, після чого автору уникнути підвалу було б дуже складно.

І все ж відомий ізюмський краєзнавець таки пішов на ризик.

«Хочу, щоб щоденник прочитали всі, хто ще має якісь ілюзії з приводу росії, — пояснив причину своєї мужності він. — Щоб зрозуміли, яке зло насправді несуть окупанти. Наче дикі звірі, вони не пощадять нікого. Ні тих, хто їм пручається, ні тих, хто хоче з ними «товаришувати».

Ця порада літнього ізюмчанина звучить, мов особливе одкровення, яке варто передавати дітям разом з молитвою «Отче наш». Причина відома — в Україні немає жодного покоління, яке тією чи іншою мірою не постраждало від цих біснуватих сусідів.