Президентсько-виборчі парадокси: вербальні ножиці тактики Зеленського

Що там з виборами? Будуть чи ні в 2024 році?

До недавнього часу в політичному повітрі витав лише флер усіх владних довколавиборчих вихлопів.

Але кілька днів тому, під час свого візиту до Чеської Республіки, голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук уже досить серйозно в Празі заговорив про вибори.

Отже, спікер парламенту вже не водить манівцями щодо виборчої теми, як це робив раніше, а каже конкретно, що рішення про вибори під час війни може бути ухвалене після вивчення досвіду інших країн.

І яке раптове прозріння: Стефанчук наголосив, що у демократичній країні, якою є Україна, проведення виборів «дуже важливе, щоб не було застою у владі».

Але все одно для їх проведення потрібно вирішити щонайменше п’ять важливих питань.

Як дорослі пацани, можновладці реально розуміють, що їм світить, а що ні, та усвідомлюють якість сприйняття їх свідомою частиною суспільства.

Тому у виголошені спікером ВРУ п’ять умов для реальності виборів уже в наступному, 2024-му, році загорнуто нестикування, що їх ні президентська вертикаль, ні пропрезидентська парламентська сила ніяк не змогли заварити. Просто немає матеріалу. Диктаторський припай в Україні не працює.

А не зварюється воно з причин, котрі Банкова ніколи не озвучить уголос.

Однак їх достеменно знають президент із Єрмаком. Або Єрмак із президентом.

Ми ж складаємо пазли з поведінки, фактів і заяв. Як-от одна з останніх, просто черговий перл для світу від президента України Володимира Зеленського, винесений у заголовок інтерв’ю журналу Time: «Ніхто не вірить у перемогу так, як я. Ніхто».

Цим він сам підтвердив, що народ України зневірився, не бачить у своїй владі схильності здатності та спроможності діяти не підкилимно, а відкрито; розчарувався у її інтелектуальному потенціалі.

Навіть міністра цифрової трансформації Федорова звинувачують у некомпетентності через діру в «Дії» і що таким може бути й новий, уже функціонуючий, єдиний електронний реєстр військовозобов’язаних «Оберіг», до якого можуть отримати доступ вороги. До всіх даних не лише військовозобов’язаних, а й їхніх родин.

Такий пасаж Зеленського ще можна вважати й закидом західним партнерам. Проте природніше слова про віру в перемогу звучали б з уст когось із військових з поля бою — рядових чи генералів, а не хоч і верховного головнокомандувача, та все ж тилового.

Вибиратимуть не всі?

Отже, вибори! Як повідомив Стефанчук, він звернувся до своїх колег-парламентаріїв із багатьох країн з проханням поділитись їхнім досвідом: чи проводили вони, чи не проводили вибори під час війни.

Натомість, за словами Стефанчука, для проведення ви­борів під час війни необхідно вирішити п’ять-шість дуже важливих проблем, перша з яких — як забезпечити правом голосувати та бути обраним до органів влади українських військовослужбовців.

Друге питання, яке необхідно вирішити, — яким чином братимуть участь у голосуванні українські біженці, яких сьогодні за межами України близько семи мільйонів.

Третє важливе питання — організувати вибори на тимчасово окупованих територіях.
Четверте питання — фінансування виборів.

П’яте питання — можливість вільного доступу до медіа, але, за словами Стефанчука, не дати росії використовувати свободу слова для поширення своїх наративів усередині країни.
А тепер зупинимось на декотрих тезах.

Наприклад, участь військових у виборах. Але ж Банкова їх боїться. Звісно, вона намагається створити свій військово-політичний легіон. Імовірно, ставку робитимуть і на популярних військових блогерів.

Проте за нинішніх обставин узяти участь у виборах чимало військових просто не зможуть. А сприяти їм держава навряд чи захоче, бо це не когорта «зелених».

Далі, чи не буде порушено  права тимчасово переміщених осіб? Адже це також питання, чи вони є електоратом «Слуги народу» й Зеленського?

Цікаво наразі виглядає і теза Стефанчука про свободу слова. Тобто спікер каже про необхідність забезпечення доступу всіх суб’єктів виборчого процесу до медіа.

Але ж саме ця влада зробила все, щоб незручні українські ЗМІ опинилися у підпіллі, а ті, хто має альтернативну від Банкової думку, не потрапляли на канали «Єдиних новин».

Тепер щодо грошей на вибори. В одному з інтерв’ю президент Зеленський сказав, що на вибори в Україні необхідно 5 млрд, — вочевидь доларів. Це величезна сума. Саме на вибори вистачило б цієї цифри в гривнях.

Але, гадаємо, ці гроші підуть і для його політсили, щоб так-сяк оживити соціальні потреби українців. За всієї цинічності Банкової вона ж розуміє, що в Україні 70 відсотків населення живе вже далеко за межею бідності.

Отже, нещодавно Зеленський сказав: якщо війна продовжиться, то він балотуватиметься на пост президента, бо «не покидати ж Україну в такій ситуації». А якщо війна закінчиться — балотуватись не буде.

Правду кажучи, попри заяви, важко зрозуміти, будуть вибори чи ні. Але це дуже схоже на намагання всієї зеленої команди всидіти на двох стільцях.

Може бути, заява чинного президента обумовлена тим, що навіть його оточення вважає, що після Нового року в Зеленського не буде жодного шансу переобратись.

А це означає, що із Зеленським перестають рахуватись й іграми «іду—не йду на другий термін» він стримує бюрократичний апарат, аби той не розбігся.

Засватати Залужного

Якщо Зеленський не переобирається, вся ця бюрократична зелена компашка почне шукати собі інший політичний дах.

Наприклад, генерал Валерій Залужний не обмовився жодним словом, що він піде на якісь вибори, але немає сумніву в тому, що до нього після Нового року попливуть потоки захоплених «сватачів» у владу з надією, що він візьме участь у виборах президента. Або підуть до інших.

Бо якщо Зеленський не обереться, то його політична сила розсиплеться. Позаяк три чверті депутатів від «Слуги» точно не будуть обрані на наступних виборах.

Тому їм немає сенсу слухатися Зеленського та виконувати його чи Єрмака вказівки. Вони теж почнуть шукати для себе інші політичні притулки.

Також напівтуман довкола виборів, імовірно, спрямований на те, аби переконати партнерів провести гібридні вибори. Або, як кажуть на росії, електоральну процедуру. Пограти у вибори, мовляв, оскільки війна, то можна просто перепризначити себе президентом. А далі — розберемось по ходу п’єси.

Ярмарок шансів

Ще на початку 2023 року декотрі українські політологи вважали, що війна вплинула на шанси Зеленського переобратися на другий термін.

Скажімо, професор Києво-Могилянської академії і науковий директор Фонду Демініціативи Олексій Гарань констатував: якщо напередодні 24 лютого 2022 року політичне становище Зеленського погіршувалося і його рейтинги падали, то через рік повномасштабного вторгнення ставлення до нього покращилося — як до людини, яка уособлювала боротьбу українського народу, є президентом і верховним головнокомандувачем.

Політолог Петро Олещук вважає, що Зеленський уза­галі не піде з політики, оскільки перетворився на значиму і впізнавану фігуру не лише української, а й світової політики. Олещук не виключає, що згодом Зеленський може опинитись у керівництві якимись міжнародними інституціями.

До 2019-го Зеленського знали винятково як коміка та продюсера у кінобізнесі. Його багато критикували за некомпетентність та недосвідченість, з якими він ішов на посаду очільника держави. Та й сам Зеленський, очевидно, не зовсім розумів, з якими викликами доведеться зіткнутись.

Іноземна преса почала відзначати як героїзм українського народу в боротьбі з російською навалою, так і рішучість самого президента. Його портрети почали часто з’являтись на обкладинках світових журналів.

З початку великої війни одразу було зрозуміло, що, окрім поля бою, Україні доведеться вести ще й запеклу інформаційну війну — як усередині країни, так і на міжнародній арені.

І саме вміння правильно комунікувати, на погляд більшості політекспертів, виявилось найсильнішою стороною Зеленського як президента держави, що воює.

І тут сила не в тому, що спічрайтери президента добре роблять свою роботу. А в тому, що їм не доводиться нічого вигадувати, переконаний Олексій Гарань: «Ми говоримо правду, вона на нашому боці, факти на нашому боці. І тому просто питання полягає в тому, як їх озвучити і донести до міжнародної аудиторії».

Політолог Петро Олещук пригадав, як своїми зверненнями до парламентів і міжнародних організацій на початку повномасштабного вторгнення український лідер суттєво впливав на суспільні настрої в різних країнах світу. І, відповідно, достатньо серйозно їх переорієнтував на більшу підтримку України.

Тож — вибори?
Послідовний ти наш!

Згідно з Конституцією, чергові парламентські вибори мали відбутись в Україні цієї осені, а президентські — у березні 2024 року. Проте Конституція України забороняє проводити вибори в умовах воєнного стану.

Західні ж союзники України неодноразово натякали, що хотіли б проведення виборів, попри війну.

23 серпня у Києві сенатор США від Республіканської партії Ліндсі Грем заявив, що ви­бори в Україні наступного року мають відбутися, навіть в умовах війни. На його думку, «вільні та чесні вибори, навіть під час нападу» на Україну, можуть продемонструвати, чи країна змінилась у питанні корупції.

На той час заяви Володимира Зеленського щодо виборів звучали так, ніби він відбивався від їх проведення.

І пройшло декілька місяців, Зеленський уже сказав, що якщо війна не закінчиться — піде на вибори, закінчиться — не піде.

У 2020 році він так само впевнено заявляв, що якщо не зуміє закінчити війну, то на посаду президента потрібна інша людина.

А в 2019 році переконував українців, що не піде на другий термін. Якими будуть подальші заяви — не суть.

Адже свого часу гасло Порошенка: «Армія. Мова. Віра», з якими він програв вибори, стали гаслами Зеленського, котрий свого часу брав їх на кпини.

Важливо те, що цей генератор випадкових чисел і людина настрою одного дня — не має твердої політичної стратегії. Не кажучи вже про відсутність внутрішньої доктрини, стержня.

Він просто під певну ситуацію видає відповідну емоцію. А взагалі, саме так і брешуть представники авторитарних режимів.