«Моя найбільша мрія — взяти участь у параді перемоги»: командир 227-го батальйону 127 ОБр СТрО Олег Черкашин

У травні минулого року група сміливців із харківського 227-го батальйону ТрО вийшла на кордон із московією і встановила там українські державні символи.

На той час кацапи вже окупували велику територію області й намагалися йти далі, тому відчайдушний крок героїв наочно розвіяв міф про непереможність «другої армії світу».

Про те, як бійці зважилися на цей ризик, та про інші гарячі військові будні підрозділу розповів харківському пресклубу командир батальйону Олег Черкашин («Іспанець»).

«Всі повернулися на позиції живі та здорові»

— Олеже, коли у соцмережах з’явилося відео, де ваші бійці встановлюють прикордонний стовп, у це важко було повірити, адже орки стояли під самісіньким Харковом і постійно розповідали про намір захопити як мінімум усю Лівобережну Україну.

— Ми отримали завдання висунутися на селище Верхній Салтів і зайняти там оборону. Далі вже була територія противника, тому всі трохи нервували. На ранок надійшло повідомлення, що в наш бік рухається дуже велика механізована колона.

Хлопці позаймали свої позиції і так вжарили з гранатометів, що в росіян почалася паніка. А коли москалі побачили, як спалахнув їхній розпіарений Т-90 (хвалений танк «Прорив»), то взагалі кинулися навтіки. Для них наша атака стала справжньою несподіванкою, бо планували до регіону зайти переможним маршем.

Після цього командування впевнилося, що наш батальйон може виконувати серйозні завдання, тому нам доручили просуватися у бік державного кордону. Далі ми пішли на селище Байрак та Рубіжне. Там були страшні обстріли, бо попереду і за Сіверським Донцем дислокувався противник. Потім була лінія Варварівка—Ізбицьке, яку ворог залишив. Вони взагалі не розуміли, що відбувається. Просто хтось постійно на них пре і пре.

Ми зайшли до Ізбицького, зачистили територію, окопалися. Ось тоді й постало питання, як діяти далі, адже звідти до кордону рукою подати. Бажання вийти на нього було великим і водночас ризикованим. Річ у тім, що ми дуже висунулися вперед.

Противник міг одним ривком відрізати нас від інших підрозділів і оточити з усіх боків. З цього приводу велося багато переговорів. Мало хто вірив, що таке можливо в принципі. І все ж ми пішли на ризик. Нам привезли державний прикордонний знак. Охочих утерти носа ворогу було чимало.

Але я ухвалив рішення, що піде один посилений взвод. Хлопці закріпилися на ділянці, встановили прикордонний знак, але під загрозою ворожих обстрілів задля збереження життя та здоров’я особового складу відійшли на два кілометри. Москалі намагалися нам помститися, пустивши дезінформацію в російських ЗМІ та соціальних мережах, що нашу групу було знищено, але то неправда. Під час операції всі повернулися на позиції живі та здорові.

— Успіх вашого підрозділу вражає і тому, що він був сформований лише у березні. Пройти бойове злагодження за такий короткий термін — непросте завдання. Адже йдеться все ж таки про батальйон ТрО, а не загін кадрових військових. Ваш досвід, отриманий у батальйоні «Донбас» за перші два роки АТО, вочевидь відіграв тут не останню роль...

— Стати командиром батальйону мені запропонував полковник Роман Грищенко, який на початку березня прибув до Харкова формувати 127-му бригаду. Я запитав, скільки у мене є часу. «Два тижні», — відповів він, додавши, що людей зібрати теж мушу сам.

З кістяком усе було зрозуміло, оскільки з побратимами з «Донбасу» ми постійно підтримували зв’язок. А ось як набрати особовий склад — невідомо. Не було нічого — ні людей, ні касок, ні «броників», ні зброї. Але тоді було зрозуміло лише одне: якщо швидко не сформуємо батальйон, пізніше в ньому вже не буде потреби. Ворог просто зайде до міста.

Коротка мить відпочинку в рідному Харкові.

З військкомату до нас почали приходити по 100-150 осіб на день. Я всім говорив, що формую команду саме для бойових дій, а не для чергування на блокпостах. На роздуми давав добу. У результаті десь 60 відсотків новачків ішли одразу, але 40 залишалися.

Тих, хто повертався, зараховували до «бату». Вважаю, що це правильний підхід, — аби воювати, мені потрібні вмотивовані люди, з високим моральним духом, які розуміють суть високих ризиків. І не помилився: перше бойове завдання отримали за тиждень по тому, як почав формуватися підрозділ. На той момент далеко не всі мали бойо­вий досвід, навіть однострій не всі мали, але хлопці рвалися у бій. Дух або є, або його немає.

«Господи, як я це маю зробити?»

— У кожного командира трапляються епізоди на війні, коли прийняти рішення надзвичайно складно...

— Така відповідальна ніч трапилася у Бахмуті. На той час залишилося усього шість будинків, які ми утримували. Увечері надійшов наказ відходити. Але як? Попереду лише поле, що постійно обстрілюється. Комбриг сказав: «Треба з твого батальйону сформувати підрозділ, що прикриє відхід усієї бригади». Я сів і думаю: «Господи, як я це маю зробити? Які маю знайти слова, аби відібрати 25 осіб?».

— Фактично смертників?

— Саме так. Зібрав хлопців і кажу: «Я командир і знаю, як вчинити по-армійському, але не можу». А вони мені у відповідь просто сміються. Мовляв, заспокойся. Ми зараз самі все вирішимо. Уявляєте, сміються! У всіх усе гаразд із головою, у багатьох — вища освіта, усі достойні люди... Але сміються.

Тоді я висунув їм одну умову. Командири мають вийти з оточення усі й вивести залишки своїх рот. Залишитися мають тільки заступник командира першої роти і командир взводу з другої. Але вони мене обдурили. Залишилися самі. Знаєте, це героїзм вищого ступеня.

— Невже всі 25 загинули?

— Склалася класична ситуація. Тобто противник нас мав дотиснути на п’ятак і накрити всіма видами зброї, щоб ми з нього не вийшли. Шляхи будуть відрізані. До того ж за кілька днів до нашого виходу рашисти дистанційно замінували поле, яким мала рухатися піхота з технікою. Пастка закрилася.

Виходити почали о 3-й годині ночі, коли завше був відносний спокій. Але не цього разу. Вороги, напевно, дізналися про наш план або прорахували задум, тому почалися шалені обстріли. Кілька пікапів згоріло відразу. У результаті ми зазнали втрат, але основні підрозділи все ж таки вийшли.

Зв’язок із 25 добровольцями, які залишилися прикривати основні сили, зник одразу, оскільки старлінк орки рознесли ще вранці там, де наші хлопці зайняли оборону. Пізніше бійці розділилися на групи і виходили з оточення буквально через пекло. Повернулися, на жаль, не всі... То був, без сумніву, героїчний вчинок. Я пишаюся своїми пацанами.

«Система deepstate в дії»

— Чи правда, що у Бахмуті воювали в основному «вагнерівці»?

— Так. І у них була своя тактика. Йдуть уперед малими групами, по 5–10 осіб, із кількох напрямків, виявляючи смугу підрозділів. Потім відкочуються вбік, після чого починають працювати «Гради» та всі види артилерії. Місця прориву (багато наших бійців гинуло й отримувало поранення), згодом займали ті ж групи. Таким чином лінія фронту постійно вирівнювалася.

За таких умов треба було негайно задіяти систему deepstate (систему стримування і противаги). Ми взяли на себе цю роль і фактично сім днів утримували залізницю. Причому в оперативному оточенні, оскільки наших сусідів ліворуч і праворуч москалі вибили з їхніх позицій. Як нам це вдалося зробити — і досі до кінця не збагну. Але це не лише наша заслуга, а й розвідки, аеророзвідки, артилерії, медиків.

Траплялися і курйозні випадки. На елеваторі загинув командир підрозділу, в якого була наша рація. І коли туди зайшли «вагнера», стало зрозуміло, що нас зараз почнуть слухати. Отож із командиром роти відірвалися на повну. Що ми їм тільки не розповідали! Мовляв, ось там міни, там великокаліберний кулемет, там снайпери, там то-то-то.

І почався шалений обстріл саме по тих місцях, на які ми вказали. Ось так «розводили» ми їх протягом п’яти днів. А потім «вагнера» на своєму каналі виклали ролик, де зізналися, що не могли взяти позицію, бо там усе заміновано і під вогневим контролем. Тобто самі підтвердили, що наша операція з дезінформації спрацювала на 100 відсотків. Усе це дало можливість тримати рубіж тиждень, бо з боку елеватора припинилися штурми.

Були і фактично патові ситуації. Якось у ході жорстоких боїв ми витягли з оточення лівий фланг та центр. І коли залишалося витягти правий, противник зрозумів наш маневр і почав нещадно бити артилерією. Проблема полягала й у тому, що у групі, яка залишилася, було двоє тяжко поранених хлопців.

Аби їх винести, потрібно по шість людей на кожного. Жодна спроба прорватися не увінчалася успіхом. Я потім сів і кажу: «Ми зараз підготуємо потужний артилерійський удар, а ви під ним швидко йдіть». Ризик неймовірний, адже ще жодного разу за півтора року війни ми не били так близько біля своїх же позицій.

Бійці змогли проскочити вже десь під ранок. Хух! Просто камінь з душі. То був найскладніший епізод. І пацанів поранених винесли, і самі живі лишилися.

— Зараз ваш підрозділ перебуває на відновленні. Потім знову в бій. Чи є у вас мрія, яку хотілося б здійснити після того, як рашисти заберуться геть?

— Моя найбільша мрія — взяти участь у параді перемоги.

— На Красній площі?

— Та Бог з вами! Я не настільки марнославний. Маю на увазі парад на головному майдані рідного Харкова, присвячений нашій спільній перемозі. Можливо, до того дня не всі ми доживемо, але він неодмінно буде! Ми вже відстояли наше місто, а тепер залишається тільки достояти.

— А що б ви могли назвати остаточною перемогою над рашистами?

— Це не тільки повне вигнання з України окупантів, а й крах теперішнього кремлівського клану. Без цього ми навряд чи зможемо спати спокійно. Ви ж бачите, що відбувається? Ракетні обстріли, прильоти «шахедів». Це ж справжній терор.

Тому після звільнення наших територій світова спільнота має домогтися кінця режиму, який там склався. Тільки після цього на нашому континенті настануть мир, спокій і порядок. Сподіваюся, що уроки цієї війни будуть вивчені багатьма поколіннями і більше цей жах не повториться ніколи.