Місія донести правду: як дитячий письменник Володимир Вакуленко з Капитолівки спілкувався зі старшим тезкою із Сахновщини

Із обкладинки книжки «Я перетворююсь... Щоденник окупації. Вибрані вірші» на фото ледь усміхається Володимир Вакуленко.

Йому, замордованому російськими окупантами на Харківщині, 1 липня мав би виповнитися лише 51 рік. Рукописний щоденник, який був закопаний у саду батьків у Капитолівці біля Ізюма, знайшла Вікторія Амеліна.

Вона приїздила у село у вересні минулого року документувати російські злочини після звільнення територій українськими захисниками. (Цьогоріч 27 червня Вікторія отримала важкі поранення під час російської ракетної атаки в Краматорську Донецької області. Попри зусилля лікарів, її не стало 1 липня — саме у згаданий тут день народження).

Капитолівку Ізюмського району на Харківщині, де мешкав дитячий письменник Володимир Вакуленко, російські військові окупували 7 березня 2022 року.

23 березня у Володимира було проведено обшук, вилучено книжки, забрано Володимира. У той день його сильно побили, утім після трьох годин допиту відпустили додому. Наступного дня по нього прийшли знову, забрали на автомобілі з буквою «Z».

Викрали Вакуленка за доносом. Місце його перебування кілька тижнів було невідоме. Російські терористи звернулись до місцевих жителів з вимогою поховати тіло письменника 12 травня. У тілі було знайдено дві кулі від пістолета Макарова...

Редактор першої збірки поезій — однофамілець

Тепер, коли остаточно з’ясувалося, що мій тезко й однофамілець таки загинув, саме час остаточно з’ясувати, хто є хто. Бо ж домислів і пліток з цього приводу було немало. Надто серед людей, далеких від літератури. А ще ж ми обидва з Харківщини. Хоча він так і не став членом Спілки, але яке вже це тепер має значення?

Чи знав я його? Так, знав. Ще з тих часів, коли він був мало кому відомий, окрім своїх друзів-земляків з Ізюмщини.

А було воно так. Будучи в Харкові, я завжди намагався зайти у Спілку письменників, аби дізнатися, що ж нового в колег, та розповісти про своє.

А того разу відповідальний секретар обласної письменницької організації Микола Возіянов розповів, що кілька днів тому в них проводило творчу зустріч чи презентацію Ізюмське літоб’єднання. А після основної частини до нього підійшов поспілкуватися молодий чоловік, побачив на робочому столі одну з моїх книжок, зацікавився. А чим?

— А я теж Володимир  Вакуленко, — повідомив гість і попросив ту книжку на якийсь час додому, а також висловив бажання познайомитися.

Микола Кирилович запропонував мені глянути, якщо час є, віддруковану на комп’ютері добірку поезій: «Оце він і є». Взяв  я, почав читати, а в мені зразу «ввімкнувся» редактор. Дався взнаки великий студійний досвід. Тому я запитав, чи можна робити позначки.

— Можна, можна, — відповів Возіянов, — він же для того й залишив, щоб хтось із професіоналів подивився. Тільки чорнилом не треба, ось, бери олівець.

Добірка виявилась чималенькою й доволі цікавою, але того разу я її повністю опрацювати таки не встиг, бо час було поспішати на поїзд. А трошки згодом  уже в телефонній розмові Микола Кирилович розповів, що знову приїздив «той» Володимир, моя правка йому сподобалась, і він виявив бажання познайомитися й попросив контакти. Отак і почалося спілкування.  

Отже, «той» Володимир виявив бажання, щоб саме я став редактором його першої збірки поезій. Мовляв, буде дуже оригінально, такого в історії літератури, може, й не було ще.

Протестував проти офіційної двомовності

Дослівно текст листа, який виразно характеризує його автора:

«Вельмишановний пане Володимире Прокоповичу!
Дуже вдячний Вам за перегляд і корекцію моїх віршів. Ваші зауваження і пропозиції обов’язково перегляну. До речі, тільки Ви зрозуміли, про що йшла мова в вірші про Тараса (мається на увазі порівняння з Віфлеємською зіркою). Іншим доводилося пояснювати.
Я обожнюю рідну мову і борюся за те, щоб вона збереглася в народі, врешті-решт перестали її русифікувати, щоб наступні покоління забули б навіть і за суржик. Нам є і буде ще чим пишатися.
Протестую проти офіційної двомовності, але не заперечую інші народи, бо це стосується тільки нас.
Був достатньо здивований, коли взнав, що є на Сахновщині мій однофамілець і тезка. Знаючи свій родовід, поважаючи дідівську справу, ціню і горджуся надбаним прізвищем, вніс (через дефіс) собі лише деякі доповнення. До речі, я ще й Володимирович по батькові.
На даний момент працюю над своїми помилками, готуюсь до вступу в університет — мрію стати журналістом. Зараз надолужую втрачені знання, бо Ви й самі бачите, що мені потрібно шліфувати кожне слово, кожне речення.
Хотілося б з Вами зустрітися, то ж Ви можливо зможете приїхати в Харків 19 грудня? Ми запланували (наша спілка) на цей день поїздку в Харків.
Ще раз дякую за підтримку, і я пишаюся тим, що саме Ви переглянули мої вірші.
Наостанок хочу написати Вам вірш (з останніх), який якщо і буде друкуватися, то в окремій збірці.

Перегляд життя
Яке життя, такі і коми,
Яке сміття — така й мітла,
На лінощах збирають втому
Як розгрібається хула.
 
Де більший натовп, більш підвалів,
Облуди хрест, під ним добро.
Життя прохає так замало,
А ми ж збагачуєм кубло.
 
Всіх негараздів разом взятих —
Трапеція біди навскіс:
Люд повертається в примати
Дамоклів трон, а зверху спис!
03.11.2005 р.
З повагою і з найкращими побажаннями — Володимир Вакуленко-Капитолівський.
24.11.05 р.

Почали працювати. Технічні можливості для контактів уже були, та й хіба це головне? Бо як же без таких технічних можливостей обходилися письменники минулих століть? А вони ж спілкувалися більше, незрівнянно більше лишивши по собі цілі томи листування.

Вакуленко-Капитолівський

З того часу й походить його  літературний підпис — Володимир Вакуленко-К. Пояснив він мені це так: псевдоніма ніякого він собі брати не хоче, своїм прізвищем і родом він пишається, але якщо в літературі вже є один такий, тим паче старший (тобто я), то хай я буду просто собою, а він до прізвища додасть першу літеру найменування свого села біля Ізюма — Капитолівки. Тобто — Капитолівський.

На тому й зійшлись. Але роботу над текстом його першої книжки не закінчили, несподівано спілкування урвалося. Через деякий час я таки вирішив поцікавитися, що ж сталося. Вийшов на ізюмську журналістку Тамару Пивоварову.

І пані Тамара розповіла мені більше про самого Володимира. Що він уже наприкінці радянських часів після призову до армії був направлений у внутрішні війська, а їх посилали в так звані гарячі точки, тобто зони ­збройних конфліктів на території колишнього СРСР, внаслідок такої служби зазнав поранення, має якусь групу інвалідності.

А не так давно через якусь мережу чи спільноту людей з особливими потребами познайомився з дівчиною зі Львова  й поїхав до неї  Тож йому, може, й не до книжки поки що, зробила висновок пані Тамара Пивоварова.

Ну то що ж? У всякого своя доля і свій шлях широкий, як услід за Шевченком писав Юрій Андрухович  у романі «Московіада». А що далі було? Треба осмислити. Бо кожна така смерть — завжди несподівана.

Я всі роки трохи слідкував за його діяльністю, за повідомленнями про нього в різних джерелах. Року, мабуть, 2019-го натрапив на фото, де він, схилившись, цілує прапор. І то не державний. То був прапор політичної партії «Європейська Солідарність». Можна було б сказати — блаженний, хто вірує. Бо вірити треба. Але ж дивлячись у що. А в цім випадку то, мабуть, було марновірство.

Для мого середовища літераторів і журналістів там не було нічого втішного чи обнадійливого, що давало б натхнення й енергію для діяльності. Я не забув ні фактичного нищення центральної й місцевої преси під претекстом роздержавлення, ні згортання (тобто припинення фінансування) місцевих програм підтримки інфопростору під звичною мотивацією економії бюджетних коштів.

Ні боротьбу проти громадських об’єднань руками органів юстиції, коли на практиці нереально було щось перереєструвати, тобто внести зміни в установчі документи. А хто вважає громадянське суспільство не органічною частиною влади, а його діячів — не безумовними союзниками й друзями, тільки потенційними конкурентами, — той сам прирік себе на недовіру й поразку й сам собі підписав політичний смертний вирок.

Бо багато моїх знайомих і друзів з різних місцевостей країни принципово в 2019—20 рр. голосували не «за» когось, а «проти» чогось. А ці ж люди є авторитетні у своїх краях, і до їхньої думки дослухались багато інших. Ось саме це й зумовило підсумки виборів тих років. Щодо мови — то який може бути розвиток і підтримка української мови без української газети й книжки?

Але якщо вони чимось допомагали конкретно моєму тезкові й однофамільцю з Ізюмщини — заради Бога. Може, видані книжки й служитимуть багато років і його землякам, і не тільки. Щодо мене, то радив би політичним діячам, котрі хотіли б стати державними: не наживайте собі ворогів. А в історію України ви можете увійти насамперед як меценати, а не як популісти. Так було завжди і скрізь.

Переплутали фото

Та повернімось до Володимира. 2015 року в газеті «Літературна Україна» з’явилась одна з моїх статей, а біля тексту — маленьке фото. Але не моє, а мого тезка й однофамільця з Ізюмщини. Хотіли, може, як краще, а вийшов прокол. Неприємно, але не смертельно. (Смертельним виявилося інше). Що ж стосується самої газети і взагалі газет, то ось що значить не спілкуватися з читачами й авторами.

А кілька років тому Володимир став одним з переможців літературного конкурсу про Українську революцію 1917—21 рр., що його проводило Міністерство культури. Незадовго по тому в ході листування службовці міністерства переплутали одного Вакуленка (Капитолівського) з іншим, тобто зі мною. Міністр культури Євген Нищук, напевно, мав би орієнтуватися. Бо це його «військо».

Головне, що стало для мене знаковим у повідомленнях про викрадення і смерть Володимира за нез’ясованих обставин, це слова його односельців про те, що хтось доніс на нього. Бо знайшлось би кому й тут донести на мене, якби оте дійшло сюди. Якби влітку 2022 р. воно перерізало залізницю біля Барвінкового — за кілька годин дійшло б і до Лозової. А ще за годину — до нас...

А донести міг би хтось із тих, що ввічливо, дехто навіть улесливо, вітався, а на свята красувався у вишиванці. Можливо, й у Капитолівці трапилося щось подібне. А навіщо? Аби довести свою не те що лояльність, а відданість і готовність служити новим господарям, які прийшли «назавжди» на Ізюмщину? Вислужитися. Але ж давно відомо, що нові господарі зрадників невдовзі ліквідовують. Бо довіри їм нема, як псам. Ані явним ватникам, ані перевертням.

А хто це вчинив — думаю, скоро дізнаємось. У новому тисячолітті інформація з’являється на світ Божий набагато швидше, а поширюється незрівнянно швидше, аніж у часи Ісуса, який говорив: «Немає нічого таємного, що не стало б явним, і нема нічого прихованого, що не стало б відомим».

Але якщо припустити, що окупанти вирішили б діяти за своїм законодавством. Що б інкримінували Володимиру? Участь у Революції гідності в Києві? Але ж при чому тут рф?
Організовувати спротив чи вчиняти диверсійні акції він за станом здоров’я навряд чи міг. Перейшов іще раніше, до повномасштабного року, дорогу комусь із землячків? Теж важко повірити, щоб хтось із таких серйозно цікавився його літературними проєктами.

Тема зради, її причин і мотивів ніколи не стане вичерпаною, зокрема в літературі. Її нікому не вдається «закрити» своїм художнім дослідженням. Як і тему про роль і місію митця у війні.

Володимир ВАКУЛЕНКО,  член Національної спілки письменників України