Коралі й рушники, що пережили мор: у музеї під «Свічкою пам’яті» експонатами стають передані речі 1920–1930-х років

У рік 90-ліття вшанування пам’яті тих мільйонів українців, які потерпали від цілеспрямовано влаштованого тоталітарним московсько-сталінським режимом винищення, відбирання будь-якої їжі, у невеликій олтарній залі Національного музею Голодомору-геноциду проходить виставка «Те, що не можна викидати».

Кожна річ у київському музеї під «Свічкою пам’яті» — вишитий рушник чи сорочка, щоденник чи маленька низка коралів — свідчать про бажання жити попри все і про перемогу нації над тими страшними злочинними діями радянсько-російської влади.

Можна роздивитися весільний рушник священника і вчителя Олексія Воблого, який рятував дітей села Піскошине на Запоріжжі від голоду. На початку 1920-х мати вишила його на вінчання свого сина, що відбулося в церкві села Яновщина на Полтавщині. Згодом доля закинула молоду сім’ю у Піскошине, де глава родини вчителював. У голодних 1932–1933 роках Олексій разом з дружиною Марією влаштували при школі їдальню. Завдяки цьому жодна дитина в селі під час Голодомору не загинула.

Трохи далі — частина ікони, писаної на металі, з села Потіївка на Житомирщині. Коли тут у 1930-х радянська влада закрила церкву, металеву ікону використали для… спорудження даху місцевого магазину.

Серед експонатів також — коралі  родини Софії Куликовської, що збереглися з часів Голодомору. Батьки пані Софії мусили обміняти всі свої коштовності та цінні речі на їжу, але саме це намисто було врятоване та через багато років потрапило в музей.

Домоткане рядно, яке залишилося після розкуркулення родини Ганни Русин. Її мати, яку попередили про розкуркулення, розуміючи, що заберуть усе, попросила односельців заховати дещо з речей.

Можна роздивитися тільки на перший погляд звичайну корсетку, куплену українкою Вікторією Кулько та передану свого часу в Британію. Після огляду Вікторія випадково знайшла в підкладці цього одягу зашиті залишки колосків.

Відомо, що під час Голодомору люди могли використовувати приховані кишені та порожнини в одязі для порятунку хоч якоїсь кількості зерна чи іншої їжі. Історія з корсеткою набула розголосу в ЗМІ, і Вікторія погодилася передати експонат у Музей Голодомору-геноциду в Київ.

Під «Свічкою пам’яті» функціонує невелика
експозиційна зала Національного музею
Голодомору-геноциду.

Ціла історія родини стоїть за дерев’яною ложкою Анастасії Василюк із села Миньківці Андрушівського району на Житомирщині. У період Голодомору ложка лежала без діла, оскільки не було чого їсти. Жінка залишила цей столовий предмет на пам’ять своїй племінниці Марії Тіводар зі словами: «Ця ложка відпочивала під час Голодомору, користуйся нею завжди, щоб вона у тебе ніколи не відпочивала, щоб більше такого горя ніхто не знав».

Згодом нова власниця передала вжитковий предмет Музею Голодомору.

Незадовго до відходу у засвіти Анастасія Василюк сказала своїй племінниці ще й такі слова: «Цінуйте життя, радійте йому, любіть одне одного, адже, слава Богу, ви не голодні!». В роки Голодомору жінка поховала свого чоловіка та двох донечок і до кінця життя носила в собі цей біль.

Марія Тіводар переповіла музейникам історію жахів, яку довелося пережити її родичці: «В 1933 році вона поховала не чоловіка свого Якова, а лише його голову, яку підкинули кровопивці під поріг, а тіло з’їли. Неважко уявити її стан, скільки сліз виплакала вона, залишившись у той страшний час із трьома дітьми на руках: сином Васею і донечками Ніною і Вірою.

Активісти повигрібали все (худобу, пашню), залишивши лише три відра картоплі та глечик пшениці. З колгоспу на трудодні вона не одержала ані зернинки чи копійки. А як плакали діти, коли з хліва виводили і забирали корову!

На дрова вирізали весь садок, щоб пекти дітям по картоплині на день, а сама обходилася водою або одним бурячком. Діти плакали від голоду, а вона, закам’янівши, мовчала з голодними набряками на ногах».
Невгамовний біль на все життя залишило вимушене прощання з дітьми.

Марія Тіводар відтворила розповідь Анастасії Василюк так: «Незабаром такі набряки з’явилися у дівчаток — спочатку на ніжках, а потім по всьому тілу. Тьотя Настя розжовувала картоплю, боячись проковтнути, і давала їм, але вони не в силах були спожити їжу і ставали все «спокійніші».

Через місяць вони померли одна за другою у віці шести і восьми років. Мертві вони лежали на лаві, прикриті рядном. Кладовище від хати тіточки розташовувалося зовсім близько, і видно було через вікно, як односельчани зносили трупи своїх домочадців, а у неї не вистачало сил віднести своїх донечок, бо на шкірі ніг появилися тріщини, звідки сочилася рідина.

Виручив сусід: у рядні затягнув тіла дівчаток і кинув їх з рядном у свіжу кимось викопану могилу. Це було увечері, а на ранок могила була повна трупів».

Весільний рушник і корсетка — свідки
нищення українців голодом 90 років тому.
Фото Валентини САМЧЕНКО.

Марія Тіводар уточнила: «Моя мама і тіточка зі своїми синочками Васильками залишилися живі завдяки прадідусеві. Вони ніколи не забували ті жахливі голодні часи. А я і понині в утреніх молитвах згадую свого прадідуся Парфила, якому завдячую своїм життям. А тьотя Настя протягом довгих літ запалювала свічки на кількох горбочках без хрестиків».

Речей, пов’язаних із періодом Голодомору, дійшло до наших днів не так і багато, зауважує заступниця завідувача виставково-експозиційним відділом музею Марина Богуш. Тому кожен артефакт того періоду — величезна цінність.

Музейники констатують, що поповнення фондів відбувається переважно завдяки дарувальникам-українцям, які прагнуть поділитися родинною історією та зберегти пам’ять про своїх рідних – жертв і свідків Голодомору.  

Якщо у кого збереглися речі з унікальними розповідями — вони можуть повідати всім про українську історію у важливому для збереження української ідентичності музеї.