«Дідова» мудрість: історія політтехнолога Костянтина Прошинського, який став снайпером

Харківському пресклубу вдалося взяти інтерв’ю у легендарної людини — заступника командира тактичного підрозділу особливого призначення Г.Р.І.М, командира групи снайперів з позивним «Дід».

Костянтин Прошинський ще зовсім недавно був відомий політтехнолог, але війна, на жаль, змушує обирати інші професії.

«Все трапилося дуже швидко»

— Ви майже із самого початку війни на службі. Який був перший місяць бойових дій? Тоді ситуація була геть непередбачуваною.

— У мене таке враження, ніби все почалося вчора. За своєю специфікою ми не були учасниками найбільшої битви, але постійно перебували поруч. Заходили вночі і відходили. Створювали щось подібне до партизанського руху.

У нас служить відомий політолог Кирило Сазонов. Він залишався в Бучі (зараз я про це вже можу говорити) і працював фактично цілодобово навідником для нас, для арти «Азова» та інших підрозділів. Він жив у комплексі «Континент». Це якраз вулиця біля залізниці, куди заходила вся техніка орків.

Тобто він бачив усі їхні рухи і передавав надзвичайно цінну інформацію, ризикуючи життям. Ми йому постійно говорили, щоб виїжджав, але він залишався там стільки, скільки це було можливо. Допомагав дуже сильно. Приїхавши до Києва, просився до нас.

Ми йому кажемо: «Кіро, вибач, людина ти зовсім не військова, а у нас усі з тим чи іншим бойовим досвідом». Тоді він почав проситися до інших підрозділів, яким допомагав. Відмовили всі. Зрештою, його взяли ми. Навчали. Кирило досі у нас. Виконує свої завдання.

Перші наші бої сталися на ірпінському напрямку. Після звільнення Київщини ми понад місяць зачищали Гостомель, Бучу, Ірпінь, тому що було дуже багато «потєряшок» та замінованих будинків. Далі — Лисичанськ, Сіверськодонецьк, потім запорізький та херсонський напрямки. Звільнення Херсона. Далі — перша ротація на Бахмут. Зараз — друга. Ми пробиваємо дорогу в місто на гостроті атак з північного заходу.

— Тобто у Г.Р.І.М прийшли на службу не лише бойові офіцери?

— Зібралася дуже цікава компанія. З одного боку, такі умовні бойовики, як мій син Веніамін, або, наприклад, офіцер спецслужб у відставці і ті, хто пройшов різні воєнні заворушення. А з іншого — політологи, інтелектуали, як Олександр Кондратенко, двічі міністр фінансів Ігор Уманський. Є також директор Південно-Західної залізниці, керівник одного з департаментів КДМА. Зібралися люди непрості, добровольці. Такий симбіоз привів до високої віддачі нашого підрозділу. Про це говорить і той факт, що за 16 місяців війни у нас загинуло менш ніж 30 людей. Ми дійсно вміємо воювати.

— Ваш спецпідрозділ часто ходить з розвідкою фактично у стан ворога і прикриває інших бійців. Це ж неймовірний ризик. Чи бували у вас випадки, коли ви виходили неушкоджені завдяки диву?

— Так, ми спецзагін і діємо по-іншому. Москалі полюють за нами дуже сильно. Намагаються вирахувати, тому випадки трапляються різні. Скажімо, під Лисичанськом, коли вже була окупована Новотошківка, туди зайшли їхні танки. Дані розвідки дуже відрізнялися. Хтось казав про 8 машин, хтось про 60. Збирають звідну групу з 24 осіб. Ми заходимо у зайняте кацапами село, щоб виявити техніку й передати точні координати. А там терикони, знайти складно. Кругом самі вороги.

Ми частково виявили те, що шукали. Передали дані. Але нам кажуть, що це не все, треба залишитися на ніч. Я відповідаю: «Як тільки почне світати, злетять «Орлани». Нас помітять і просто порвуть». «Ні, залишайтеся».
Помітили нас десь о 4.30. Почався мінометний обстріл. За нашими під­рахунками, на нас скинули близько 550 мін. Рації тоді вже не працювали. Ми не чули, що коїлося в ефірі. Нас вже поховали за цей час, але ми вийшли без жодної подряпини. Я не знаю, як таке могло статися в принципі. Ми змінювали наше місце розташування так, що нам заздрили навіть олені, які спостерігали за цим рухом.

Коли повернулися на КСП, назустріч вибігає командир батальйону, до якого ми були прикріплені. «Скільки?» — запитує. «Нікого», — відповідаю. «А поранених?» — уточнює. «Немає. А що?» «Та тут таке було, — каже він. — Ми думали, що вас уже немає».

Кожен вихід — це завжди страх, що твій боєць загине, не дійшовши навіть до штурму. Просто накриє міною чи снарядом — і все.

«Бахмут скоро буде в кліщах»

— Ви не раз попереджали, що рашистів недооцінювати не можна. Мовляв, міфи про те, що вони боягузи і часто залишають свої позиції, — далекі від правди.

— Так і є. У них зараз під Бахмутом дійсно почалася війна а ля В’єтнам. Вони риють багатометрові підземні нірки, що підходять до коріння найбільших дерев, і роблять там лунки. У кожній з них може розміститися до шести осіб. А далі відбувається ось що.

Припустімо, зайшла штурмова група і вибила їхній передовий загін. Далі йдуть наші хлопці — копачі, аби підготувати позиції. Вони можуть перебувати на відстані 100-150 метрів від підземних орків, але виявити їх практично неможливо.

Ті спокійно спостерігають за процесом, і як тільки сюди починають заходити штурмовики, лабіринтом відходять під коріння дерев (там їх вибити неможливо навіть мінами) і викликають вогонь своєї арти. Наші змушені залягти і відповзати назад. А в цей час їх поливають вогнем.

Я не знаю, за що вони усі воюють. Не розумію їхньої мотивації, але воювати вони дійсно вміють. Буквально одна така нірка може стримувати наступ кількох груп. Кожне наше просування вперед на один метр — це величезне зусилля. Але ми просуваємося.

Сьогодні вже бачимо багатоповерхівки міста. Так, на них сидять снайпери, є річка і водорозділ, за ними — заміновані поля. Але ми зі свого боку пробилися. Те ж саме роблять хлопці з півдня. В принципі, я розумію, що Бахмут невдовзі буде в кліщах і лещатах, але дуже великою ціною.

— На жаль. А якщо місто буде оточене, рашисти відступлять?

— Зараз на бахмутському напрямку майже 180 тисяч москалів, тому я не вірю, що вони підуть. Навпаки, їх сюди постійно перекидають. Більше і більше. Вони тут триматимуться до кінця, оскільки звідси йде пряма дорога на Лисичанськ та Сіверськодонецьк — серйозні стратегічні позиції.

Я добре пам’ятаю бої за ці міста. Коли ми були вже в оточенні на «Азоті», то там сталася маленька «Азовсталь». Тобто там теж зібралося чимало підрозділів — і ЗСУ, і прикордонники, і поліцейські, які до останнього виконували свій обов’язок. Ніколи не забуду розбомблені мости через Сіверський Донець і те, як ми потихеньку евакуйовували людей у бік Лисичанська. Тобто йдеться про дуже важливі вузлові міста. Вони розуміють, що після Бахмута почнеться наше просування далі.

— Зі сказаного вами можна зробити висновок, що «Вагнер» не взяв Бахмут стовідсотково, як хвалився їхній ватажок пригожин. Але рашисти — далеко не «чмобіки», хоч як би нам того хотілося.

— Ця ПВК дійсно багато чого робила. Із російських зеків вийшли достатньо нормальні вояки. Втрачати їм особливо нічого. Вони звикли до дуже низького ставлення до себе і невибагливі у всьому. «Вагнер» дійсно добре бився. Але того, про що повідомив пригожин, вони до цього часу не зробили. Нехай за нами лишилося усього півтори вулиці. Втім, ними заходять наші хлопці і ведуть бої. А після того, як ми зараз почали просуватися з усіх боків, то їхнє ставлення до свого най­ближчого майбутнього не надто добре.

— А те, що вони забралися геть, полегшує завдання ЗСУ?

— Ні. Зайшли десантура та інші підрозділи. Б’ються нормально. Без серйозного бою не йдуть. Розмови пригожина про брак снарядів — нахабна брехня. Навіть зараз, коли ми вже маємо досить багато чого, ми їм програємо за кількістю обстрілів.

Вони стають за пагорбами і починають нас засипати по траєкторії. Ти їх звідти нічим не дістанеш. Працюють досить якісно. Правда, останнім часом стало більше нашої авіації виходити. Стала також з’являтися якась дуже потужна імпортна артилерія з великим калібром, що виходить вночі далеко від того місця, де ми спимо. І коли вона працює, усе трясеться разом із землею.

— А чи може нова зброя, яка надходить з-за кордону, переломити ситуацію на фронті?

— Мені складно відповісти на це запитання. Я не знаю, чому, але на нашій ділянці біля Бахмута зараз немає практично нічого імпортного. Усе старе, радянське. І всі старі підрозділи як воювали, так і воюють зараз. Як нам кажуть, усе зарубіжне перебуває зараз на запорізькому та херсонському напрямках.

Мабуть, імпорт увесь там, бо це дійсно дуже важливо. Нам бажано якнайшвидше зробити прорив у бік Мелітополя і розділити їх на умовно східне та південне угруповання. Втім, скажу так. Як тільки до нас приїжджають «Хаймарси» (а вони дійсно приїжджають), тоді наші виходи виконуються зовсім по-іншому. Для всіх це ще й велика моральна підтримка.

«Вони прикинуться білими
і пухнастими»

— А як, на вашу думку, то було насправді? Маю на увазі історію із заколотом пригожина. У вас як у політтехнолога, напевно, є власні міркування з цього приводу.

— То була запланована акція самого путіна з виявлення противників, які можуть про себе заявити. Зараз у кремлі йде негласна зачистка. Усіх, хто так чи інакше сприяв невеликому походу на москву, потихеньку прибирають. Та постановка була нормальною, вимушеною і правильно виконаною. Пригожин залишився при своїх інтересах і, мабуть, трішки навіть «прибарахлився».

— Але ж розкол у кремлівській еліті таки стався, що нам на руку. Монолітом рашистську хунту тепер назвати складно. Чи жертимуть ці павуки один одного далі?

— Так. І дуже сильно. Як сказав хтось із наших відомих керівників (зараз не згадаю), ще дві перемоги на фронті — і ситуація в боротьбі за владу всередині росії помітно загостриться. На цьому тлі, я сподіваюся, вискочить якийсь чорт (на нормального зараз сподіватися марно), займе крісло путіна і зніме відповідальність із країни за розв’язану війну. Мовляв, ми не хотіли, нас змусили, ми за мир, ми білі й пухнасті. Десь так.

— У вас є якась версія того, чому весь цей жах почався?

— Мій позивний «Дід» виник не тому, що я найстарший у спецпідрозділі ЗСУ. Так мене почали називати політтехнологи, оскільки я — старійшина у цьому цеху. І рівно за тиждень ми з колегами вели дискусію вдома у Віктора Тарана. Він відомий політолог, але зараз теж у ЗСУ і командує школою підготовки дронщиків «Круг». Так ось, ми сиділи у Віктора за столом і сперечалися — буде чи не буде.

Я єдиний, хто казав: «Хлопці, це неможливо». Якщо чесно, я ніколи не думав, що путін настільки довбонутий. Я не міг до кінця повірити в те, що у цього недочоловічка вистачить розуму зважитися на цей крок. Але він на це пішов. Отже, нам треба їх перемогти. Іншого виходу просто немає.